Вольный перевод
Я вспоминаю ночи на Купала...
Звёздами в небе ночь рисовала.
Бездонно небо и беЗкраен Свет,
а нам всего по восемнадцать лет.
И мы робки, еще дрожат уста.
Так до утра — и ночь и высота.
Там колесо из яркого огня
с горы в долину мчит мимо меня.
Обернуто соломою, летит
пылает на ветру и искрами сорит!
Но, искры растеряв, лететь ему невмочь,
его, обугленное, поглощает ночь...
А девушки, в нарядных ярких платьях,
венки пускают плавать до утра.
И всё гадают, кто ж кому для счастья,
а парни сносят хворост для костра.
Плывут венки, и мой не утопает.
Ещё сердечко подлостей не знает,
таким поёт хрустальным голоском!..
А звёзды черти рогачом снимают...
Плывёт венок, плывёт и исчезает...
Или в корягах тёмных застревает,
или лежит, затянутый песком?..
Ну, а потом — как сломалось весло.
И душу подхватило, понесло,
и закрутило как водоворотом!..
Остановиться бы тогда годам.
Как в тёплые края душой лечу в те годы,
всё потому, что ей тепло лишь там.
***
Чомусь згадались ночі на Купала...
Зірками ніч висока накрапала.
Бездонне небо і безмежний світ,
а нам всього по вісімнадцять літ.
Такі несмілі, ще тремтять вуста.
Отак до ранку — ніч і висота.
А ще згадалось — колесо вогненне
з гори в долину котиться проз мене.
Обкручене соломою, летить
палахтить на вітрі, палахтить!
І, розгубивши іскри увсібіч,
обвуглене, заточується в ніч...
А вже дівчата в плахтах, у намисті,
вінки пускають за водою вниз.
А вже гадають, хто кому до мислі,
а хлопці зносять до багаття хмиз.
Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.
А серце ще таке безоборонне,
таким співаю срібним голоском!..
Чорти знімають зорі рогачами...
Вінок пливе, зникає за ночами...
Чи десь його прибило між корчами,
чи десь лежить, примулений піском?..
А потім —як зламалося весло.
І підхопило душу, й понесло,
і закрутило у такому вирі!..
Було б тоді й спинитися літам.
Душа летить в дитинство, як у вирій,
бо їй на світі тепло тільки там.