Вже дві доби я знаходжуся під враженням від книжки Леоніда Кононовича "Повернення", яку видало львівське видавництво Кальварія в 2008 році. Видало жалюгідним накладом у 500 екземплярів. Книга все ще продається. Вісім років продається. Цей ганебний факт свідчить про те, що український читач, якимось дивним робом відрізаний від шедеврів, які вряди-годи трапляються в нашій літературі. Ця тоненька, кишенькового формату книжечка обсягом у 118 сторінок є справді шедевром світового рівня. Про такі англійці кажуть так: "This tiny book contains more meat then big volume".
Чому я знайшов цю книгу лише позавчора і прочитав на одному подиху лише позавчора? Адже я чув це ім'я Леонід Кононович. Знав, що є такий письменник, що ми мешкаємо в одному місті вже багато років. Ба більше, ми в один час навчалися в одному і тому ж інституті, тільки я на фізико-математичному, а він на філологічному факультеті. Так сталося, так склалося. Я завжди мав велике упередження до сучасних українських прозаїків, бо та метушня літературних карликів, яка називається "літпроцес в укрсучліті чи сучукрліті" на тлі єдиного, як мені довгий час здавалося, прозаїка світового рівня Валерія Шевчука, заважала розгледіти справжніх письменників. Це в останні 8 років я побачив, що є вони у нас є. Так з'явилася в моєму читацькому житті спочатку Галина Пагутяк, потім зблиснув двомами яскравими книжками Ярослав Мельник, у всій красі свого літературного таланту засяяв Володимир Даниленко. Були відкриття меншого калібру, як Володимир Лис (на жаль цей автор не втримав надалі рівня, заявленого в Стоілітті Якова) та Надія Гуменюк. Обіцянкою великого прозового майбутнього провістили книги Лілії Мусіхіної та Лілі Черен.
Але повернімося до "Повернення" Леоніда Кононовича. Твори, які поміщені під однією палітуркою різнопланові жанрово: новела Повернення, мікро-роман "Зимова Казка" та новела-есе "Дерево". Всі вони написані в період студенства прозаїкав 1984-1987 роках. Не знаю чи був Кононович літературним вундеркіндом, позаяк раніших його творів не читав, як власне і пізніших. Але рівень письма та письменницької зрілості, які він продумонтсрував у своєму мікро-романі, написаному в 26-літньому віці свідчить про моцартівське начало в єстві Майстра красного письменства, яким направду є Леонід Кононович.
Видавництво, аби якось визначитися щодо стильових особливостей письменника, назвало його прозу психоделічною. Як психолог-дослідник я добре знаю, що таке психоделія у її мирських та мистецьких проявах, тому категорично не згоден з таким визначенням, яке радше звужує погляд на творчість письменника, а то і просто плутає читача.
Дозволю собі подати своє бачення цієї незвичайної прози. Вона є магічною. Зовсім не в ключі "магічного реалізму" латиноамериканських письменників, які насправді були епігонами Гоголя та один одного, де лише дослідники можуть второпати хто кого епігонив і в яких пропорціях. Ні. Це справжян магія, алхімія слів, думок, почуттів, споминів, надперсонального досвіду, всечасовості та позачасовості. Письменник творить світи настільки зримі, настільки багатовимірні, зіткані зі звуків, запахів, видив. Його поводження зі словом, текстом - перфектне. Якщо вимірювати якість тексту поезією (прощу не плутати поезію з віршуванням), то проза Кононовича є поезією найвищої проби.
Шанувальникам краси українського мови є що знайти в творах Майстра. Здавалося, що після Михайла Коцюбинського, Валер'яна Підмогильного, Григора Тютюнника, Валерія Шевчука годі шукати письменника, який би відкрив нам щось не знане в царині побудови авторського тексту або діалогів щоби хвилювало нас мовою, як може схвилювати шедеврова музика в шедевровому виконанні.
Що ще сказати, вам дорогі українські читачі про цю книгу? Ходіть в книгарню Є чи ще якусь, знайдіть там її і читайте. Читайте неквапно, ніби ви п'єте коштовний трунок. Долучіться до справжньої магії. В наш патогенний час, епоху тотальної брехні та продажу пустодзінок ця книга - шанс хоч на часину долучитися до світової гармонії, яка втілюється у справжній мистецьких шедеврах.