Невеличка розповідь дозріла. Ото знаєте, як в американських фільмах: "От, є в мене друг, так з ним сталося те і те..." Шось на кшталт цього.
Отож є в мене друг. Одинак. І якось не скажеш щоб він не любив, чи ба навіть ненавидів людей. Просто тримає дистанцію, мабуть, не відчуваючи себе своїм у суспільстві. І тому при виборі між гамірною компанією і усамітненим пошуком, він зазвичай обирає останнє. Іноді, я бачу ці його пошуки-прогулянки. Переважно в темний час доби, коли запалюються ліхтарі на вулицях і вікна у будинках. Він крокує по асфальту, то опустивши очі вниз, а то, гордовито піднявши голову, вдивляючись в ніч, наче намагаючись роздивитися, роздивитися щось далеке...і недосяжне. Іноді, мабуть, таки бачить, бо обличчя підсвітлюється мрійливою посмішкою. Час від часу він вливається в людський потік, який ще більше відтіняє його самотність. Люди оминають мовчазну похмуру фігуру, а він і не дуже помічає їх, дивиться крізь, ковзає поглядом по обличчях. Але вони всі схожі - однакові маски втоми, байдужості і озлобленості. Та друг продовжує шукати, рухомий надією, що колись пошук завершиться, що крізь маску прогляне щось справжнє, світле. Мабуть, тому він бродить вночі - адже світло легше помітити на тлі темряви.
І, може, саме тому мій друг в кінці кінців покидає освітлені ліхтарями і вітринами залюднені вулиці. Зникає серед непроглядної темряви. Крокує. А очі все частіше підіймаються вгору - до неба, до зірок..З-за повороту вирулює пізня машина, і світло вихоплює одиноку фігуру в темному одязі посеред дороги. Друг озирається до світла і, трохи повагавшись, поступається дорогою автомобілю. Але коли світло впало на його обличчя, можливо здалося, та його очі блиснули двома вогниками відбитого світла. І в голові б'ється лише одна асоціація. Вовк. Так, інколи він дуже схожий на нього. Та і він сам нерідко персоніфікує себе з цією твариною. І, не знаходячи себе у місті, він прямує за його межі, до лісу.
І там він, дійсно, відчуває себе добре, втрачає настороженність і відчуженість. Але непереборний смуток залишається. І над лісом проноситься його протяжне виття. Біль і самотність - ось основні ноти його крику душі. І одночасно це заклик:"рідня!..я тут..сам-один..де ви?! відгукніться!" Але тільки луна відповідає йому. Ліс мовчить. І не тому, що чотироногих братів і сестер немає у ньому. Просто і вони не визнають його, для них він - людина. А виття повторюється ще і ще..безліч разів, поки горло не перехопить і замість виття буде вириватися тільки тихе сичання..
І тоді мій друг сумно посміхається і повертається додому. Лягає спати на кілька годин. Прокидається вранці, повертається до звичайнісінького людського життя, проводить день, наче у ві сні, засинає уривками при кожній нагоді. А ввечері знову повертається до пошуку. Місто - ліс - безсиле хрипіння...І так майже кожного дня, скільки його знаю...
Я розповідаю не для того, щоб викликати жаль до свого друга. Ні в якому разі. Просто спробував розказати те, що знаю про нього, що він дозволив мені дізнатися про себе. І я вірю, що в одну із ночей виття мого друга не затихне в мовчазному лісі, і інша самотня душа відгукнеться, вплете здивовані і водночас радісні ноти в його виття. Виття на два голоси...Погано ж, коли крик залишається без відповіді...А в світі стане на дві самотності менше...
11.02.2009