- А ти вмієш розказувати казки?
І вона почала.
„Десь далеко-далеко, в старому і темному, але затишному Лісі жила Фея…
(Чому фея? Звідки вона з’явилась ця фея? Що з нею станеться потім? – промайнули питання і зникли.. Шовк його волосся… Шовк слів, що злітають з вуст майже поза свідомістю… Шовк ночі… Розказати казку? Коханий, що ти ще міг вигадати?)
Вона жила там, скільки себе пам’ятала, мабуть і народилася в Лісі – ніжному, справедливому, духмяному, сповненому любові. Фея блукала непомітними стежками, танцювала місячними ночами на галявах разом з подругами-древомавками, співала пташиних пісень, милувалась квітами і всотувала в себе всю ту любов Лісу, що він щедро дарував своїм дітям. А що не кожен міг тієї любові сам напитись, то Фея ставала в пригоді: добра донька Старого, чудодійний келишок в його дбайливих руках...
Завжди юна, завдяки короткій пам’яті своїй, завжди мудра, бо мудрість печаллю повниться, а Фея була саме феєю смутку...
- Ну ось, приїхали!
„А що ти думав: вона ж не райськими кущами прогулювалась! Ліс хоч і добрий батько, а запобігти стражданням і болю аж ніяк не міг... Завше одна звірина їсть іншу, хтось гине взимку, хтось хворіє, врешті решт і деревині боляче, коли їй гілку зламають, і горлиці серце крає, коли діточок тхір повитягає. Всяке в лісі траплялося. І Фея поспішала: комусь сльози висушить, комусь біль вгамувати, а когось і вколисати лагідно востаннє, коли вже нічим іншим не зарадиш. І кожному, в кого вона забрала смуток, біль, чи, навіть, відчай смерті, вона віддавала свою любов, любов Лісу, ту загальну любов, якої завше не вистачає комусь окремому, якщо, звісно, не стрінеться така фея.
А що Ліс був не дуже великий, то Фея і сама-одна могла впоратись, тому не було в неї ані сестри, ані брата, адже нічого зайвого в лісі бути не може...”
- Жаль мені твою Фею. А оті .. мавки-як-їх-там...
„Вони навіть не подруги – приятельки їй були: надто веселі, щоб зрозуміти, надто чутливі, щоб співчувати, надто співучі, щоб сумувати, надто печальні, щоб біль приспати. Просто її було створено з однією метою, їх же – зовсім з іншою. Різні вони були, але танцювалося їм добре разом.
Але фея шукала чогось іншого. Та пам’ять в неї, я ж казала, була надто коротка, і, хоча Ліс був і невеликий, та, поки вона шукала те незрозуміле-щось в однім його угідді, вона забувала, де блукала раніше. І кружляла Лісом, а що спливали роки, то того вона не помічала й тим не переймалася. До того ж і ніколи було: в Лісі завше щось траплялося. Спробуй згадай, що ти шукала десь щось чи когось, особливо, коли не знаєш, що саме....”
- Так і зі мною траплялось. І ніякого Лісу не треба.
„В кожного свій Ліс, в кожного свій пошук... Але ще й у тому річ була, що в Лісі того вона віднайти не могла. А Ліс не хотів її випускати із своїх обіймів. І не тому, що як же без Феї? А здебільшого тому, що любив доньку свою і бажав їй кращого. Знаєш, як у лісі тебе кружляє? Так і фея ніколи від народження навіть не наближалася до узлісся, а ще ніколи не доходила до кінця стежки (кожна завертала і „кусала себе за хвіст”) і не бачила лісових річечок і ручаїв навіть здалеку: ці ж бо непідкорені стежки могли вивести її під відкрите небо.
Гра сонця й тіні на листі, сполохи неба на галявах – мабуть, вона б налякалась, якби опинилась десь на вершечку гори або серед поля, де небо здається таким відчайдушно глибоким. Сонце й тінь – сонцетінь – мінливі лісові вітражі були її затишними стінами і стелею.
Але одного разу, коли фея спочивала на теплій галявці, в землі народилось джерельце: так зрідка, але трапляється. І дзвінким голосом джерельний ельф гукнув: ”Привіт!” - так, що фея аж підскочила від несподіванки!”
Рівне дихання, беззахисне обличчя...
„Милий, чи ти спиш?”
...Розкажи мені казку... Шовкове волосся... Де блукає твоя душа, кохання моє? Чи не у тому лісі? Ні, навряд чи... Це просто примха: „Розкажи мені казку”, просто одна з твоїх вигадок, що на них ти такий щедрий...
Відчуття недоречності... Як вона тут опинилась? Жорстка нижня спідниця з незручними кільцями, панцир корсету, приборкане, застигле від лаку волосся... Все це ніби виникло нізвідки.
Авжеж, вона пам’ятає всі приготування, відколи коханий сказав: „Батьки згодні” і до миті, коли вона, підмітаючи білою спідницею розпечений асфальт підійшла до білої машини, а любий посміхаючись відчинив дверцята...
Але пам’ятає так, ніби не з нею все це відбувалось, а чи то бачила в кіно щось подібне, чи прочитала в книзі; не пам’ятає почуттів, тільки факти, кадри хроніки: весільний салон, кольорові запрошення, ось – майстриня візажу щось малює на її обличчі, ось – квіти, багато квітів (проривається відчуття – млосний аромат рожевих лілей), строкато й нашвидкуруч прикрашені авто...
А потім – провалля: ані як вмощувалась разом із спідницею і дружкою на задньому сидінні, ані як тримала весільний букетик, ані як „врочисто” крокувала сходами Загсу, а коханий раз по раз наступав на поділ весільної сукні, не пам’ятає навіть як сказала „Так”, як гості вітали їх (ні – спалах – рожеві лілеї – нестерпні, отруйні!... – більш нічого), як поїхали до церкви...
І зараз вона – ніби не вона, хоча і відчуває корону на своїй голові (це дружка втомилася тримати), ... відчуває посмішку на обличчі (і він посміхається; де ви ще бачили таких радісних наречених під час вінчання?!), ... відчуває приємну прохолоду повітря...
І раптом – спалах думок, що повертають її до дійсності. А потім – ні! Не можна згадувати! І відчай – це стихійне лихо душі – охоплює її на кілька поштовхів серця, поки вона не опанує собою, поки не причинить дверцята на заборонену територію незбутнього-незабутнього.
Ось. Ніби все. Все нормально. Це її рішення. Це її коханий і вже навіть чоловік. (Коли? – Навіть незчулась...) І він знову надягне їй ту саму каблучку (хоча вона й не пам’ятає, як він це зробив вперше. Вперше... Вперше! І спогади знову рвуться з-за щільно причинених дверцят, мерехтливо пірнають на мить у свідомість, але, не в змозі зачепитись за твердий панцир, падають знов у глибини її, де повинне бути все, що ПОВИННО БУТИ ЗАБУТИМ!)
Запах кадила повертає її до церкви. Кружляє барвисторизий панотець, промовляє незрозумілі слова, скоро треба буде відповідати щось... Вона тримає себе у руках. Вона тримається за тінь свого майже-вже-чоловіка, схопившись за неї відчайдушним поглядом, сонце б’ється у шибки...
Втомлені гості дивляться на наречених, на гру сонця й тіні, хтось особливо чутливий ловить язиком поодиноку сльозинку в кутику рота. Майже свекрів струнка і ще досить гарна, одягнена в довгу золотаву сукню, врочисто тримає на круглій таці коровай. Вона втомилась теж, але на її прямій спині майже не відбивається напруга.
Хтось із ще не досить приспаних гостей раптом бачить ... мишу, що наближається до золотавої свекрові, але - ані пари з вуст – шоковано уклякає і лише дивиться широко розплющивши очі.
І наречений промовляє „Так!”. Це – сигнал ствердно відповісти, і вона вже приготувалася видихнути коротке слівце, поки ще може стримувати свій ірраціональний, алогічний, нерозумний, безглуздий розпач...
Зойк і дзенькіт таці о підлогу! Верещіть в сонячному промінні наполохана ще-не-свекрів, втікає миша, молода дивиться здивовано на кружало впущеного короваю, на срібний місяць мельхіорової таці, схоплюються наречений і гості, танцюють тіні, танцює сонце, танцює серце, танцює у вухах нещодавній щасливий дзенькіт, що вивільняє її душу, розчакловує закляклу пташку, на яку було перетворилось її серце, і вона сміється, сміється, сміється... Вільна вчинити так, як бажає її вже не стриножена, не приборкана душа.