Чорне пiр я

Наталка Змиивна
На березі ручаю, під вербою сиділа фея, дивлячись замріяно у небо, що ясніло крізь гнучке гілля, й вела розмову стиха сама з собою:
- Чи ж то сьогодні прийде мій коханий? Чи, може, завтра? А, може, варт чекать його за тиждень? Як сумно ввесь час сидіти й ...чекати... Яке ж то щастя – жити і кохати! Ось чом я і щаслива, і сумна... Він – смуток мій, і він – моя розрада... Коли до джерела він на коліна пада, а я дивлюсь на нього з глибини, я розумію, що лише тепер, коли над ним ліс віти розпростер, я стріла вітер вічної весни... І лише це і є життям насправді – до нього я жила передчуттям цієї зустрічі... У ньому – сенс і істинне буття... А «після нього» – не існує... Бо по ньому – нема життя... Але, чи варто думати про смуток неминучий?.. Він – людина швидкоплинна... Це засмучує і мучить моє рухливе, але вірне, серце... Безсмертя... От якби він невмирущим був! Тоді б я так спокійно на нього чекала! Бо достеменно точно б тоді знала, він прийде... Раніш прийде, чи пізніш – але його я дочекаюсь... І не стискалося би моє бідне серце лячно, я б не боялася, що він шляхом до мене загине, втрапивши у пастку необачно, десь стріне наглу смерть, смерть незбагненну... О, вітре, друже мій, скажи, чом так уперто людське життя тече назустріч смерті?...
...Тихенько вітер в вітті шелестів, мовчав і слухав далі той ручаїв спів...
Аж раптом у струмок упали дві пір’їни чорні, і за водою попливли, мов пара човничків... І темна тінь відбилась у люстрі кринички, і тоскно стало так, що навіть кущ порічки, що ріс поблизу, заховав обличчя, а його коралі, ясні, мов свіжа кров, іще кисліші стали...
А фея заховалась за вербою, тривогою розіп’ята лихою...
Але для пронизливого погляду темнокрилого Ангела Смерті не існує перепон. Чорноокий, він струшує срібними дзвоничками, заплетеними в волосся, і ніжний подзвін розпачливий довкруж розливається, і все, що є в цім світі, робиться на мить прозорим... 
Тож, склавши крила й ледь повівши головою, угледів він дівчину під вербою, прозорооку, ніжну, мов лілея... І, безпорадний перед красою цією, він впав навколішки й на кілька хвиль забув, хто є він, і навіщо... А фея, ляк цікавістю зборовши, підступила ближче...
Беззбройний і беззахисний, він не волів нічого іншого, крім як дивитись в ці криштально чисті очі. Він би і крила був відтяв охоче, аби вона хоч у куточку вуст бажання це тримала...
Але вона уже зметикувала, кого перед собою бачить, й що це значить:
- Для кого, Вироокий, вирок свій приніс? – прозорі очі аж потьмяніли зимно, так, ніби кригою вкривається ручай...
- ...Я... не мушу... розповідать того нікому...
- Тут стрітись маєш із людиною? – страшна здогадка зблиснула ув її очах, а Ангел, він хоча й змовчав, але тим самим і підтвердив, що ця думка – слушна й точна, – О, ні! Над моїм коханням крила ночі ти розпростер!!! Навіки втрачу щастя відтепер!
...Лилися сльози... Вже крізь верболози її коханий продирався, а зелені коси звивалися, мов змії, й не пускали...
А очі Ангела розпачливо блукали блідим обличчям діви джерельної: «Кохана! Завинив чим? Що накоїв?» І ворухнулися вуста, що були досі невблаганні:
- Холодний погляд твій – моєго серця рана! Скажи, чим можу втішити тебе? Що посмішкою відлунить у твоїм личику перлиннім? Як не розвію смуток твій – все одно, що загину!
І мовила тоді купава-фея:
- Бажання маю лиш одне я: закута в майже вічне тіло, боюсь, що смерть роз’єднає нас з милим! Ти – чорний птах, той, що віщує горе... Як він помре, для мене згаснуть зорі! Тож слухай, хочу я, щоб він не вмер ніколи, щоб не чіпав ти нитку його долі!
В розпуці Ангел ввись шугнув, впав долі, але, в полоні фейчиної волі, не міг її ізнехтувать проханням... Хоч для нього було це катуванням... Ой, краще не стрічатися з коханням!
- Візьми з мого крила пір’їну, не бійся! Кому її даси, тому подаруєш захист від мене на весь час свого річкового життя... Прощавай!
І полетів собі із розкраяним серцем в розітнутих грудях на Місяць, загоювати рани...
Аж тут таки і нагодився коханий феї сумноокої, ледь лаючись на чагарі, що шлях йому ось щойно заступали, аж налякався, бідолаха, бо думав навіть – заблукав... А фея милому встромила у волосся пір’їну чорну, що одразу щезла, мов розчинившись у його душі... А він у пластикову пляшку взяв води, сів під вербою, запалив цигарку, і мріяти почав:
- Коли і справді ця вода – цілюща, до чорта можна грошей заробить! Ось тільки би владнати все, як слід...
Нічого  з того фея не зрозуміла, втім, не дуже й намагалась, бо мову слухала його, як пісню вітру чи симфонію дощу – її вколисував сам звук, такий чудовий, що хотілось перетворитись просто зараз на його відгомін й відлунювати в вічності коханий голос...
…А йому залежало на тому, аби розбагатіти... Заможнім стати і шанованим «серйозно»... І, що й казати, він того досяг: криничка, що спекотним літом якось йому погамувала спрагу, коли блукав він лісом, закоханий у небо, у птахів, що, легкокрилі, в верховітті щебетали, в мурашок, що, заклопотані, снували попід ногами, і, взагалі, – у цілий вільний світ (тоді його і фея полюбила, бо неможливо було не кохати його таким, яким тоді він був – з відкритим серцем, з крилами, що звідкись взялись за спиною, з усмішкою ясною: однаковою у вустах й очах), – вона приносила прибуток непоганий...
Вода, хоча й потрошку, та зціляла, були випадки й взагалі чудесні – а що? – реклама! Ще й майже безкоштовна... (ну, трохи роздмухати вогонь – то не враховується)... І бізнес зиск давав таки не кепський...
А фея... Засохле русло ручаю, зарубана верба (як відчайдушно квилила джерельна чарівниця, коли дерево пиляли на кавалки і «розчищали» той «майданчик будівельний»!), і джерело вневолене, закуте – для неї це було од смерті гірше... Вода ув’язнена – землею більше шлях не прокладала під щирим небом, а бігла в трубах, щоб розлитись по пляшках... і, мертва вже, «корисна», наївні люде напувала... Та, що її б живою пити, в долонях несучи до вуст, або, на край, черпнувши кухлем... бентежно билася у склі і задихалась без повітря... Але, хоч вірте, хоч не вірте, її спаплюженеє тіло все ‘дно довірливих зціляло...
Змарніла діва джерельна тинялася побіля місця, де лісова була криниця... І часом бачила його – з дружиною, із тестем й дітьми... Він дачу збудував поблизу, бо дуже вже любив «природу»: часом рибалив, полював, оскільки це – шляхетні хобі, «що треба»... Взірець «здорового життя» – він не хворів (най і на нежить!), і, ніби, не старів... Вважав, що всім завдячує воді, й не пив нічого, окрім неї...
...А фея...
Бідолашна фея повільно гинула, й померти не могла – закутий у кайдани дух упоневоленого джерела...
Зі смутком, з жалем ув очах глибоких на неї з неба чорнокрилий дивився Ангел: «Кохана, що ж ти наробила!.. Хіба тобі віддячить той, хто ще не знає, що не стріне смерті?.. Ти ще затужиш з ним разом, коли він втратить всіх, що серцю любі, коли він все, що справді значуще, загубить, коли свій успіх незбагненний прокляне, і буде кликать, плачучи, мене, але – все марно... А ти, що така була колись прегарна, смаку набудеш справжніх сліз людських... Але й тоді продовжуватимеш напувати їх своїм цілющим тілом, разом назавжди і навік окремо з милим... І, доки будеш, любонько, жива, не прилечу його поцілувать...Ти розумієш, бідолашна, це, та ж джерело собі не може вкоротити віку... Кохана, ми ж разом ... вподіяли це лихо...»
...Він плакав чорним снігом, і у газетах писали про забруднення навколишнього середовища...