СЕРЦЕ МАТЕРІ
Легенда
„...Прийшов до дівчини, на коліна став: материне серце дівчині подав...”
(З української народної пісні)
Від полустанка до глухого, Богом забутого і давно покинутого села петляла в густих бур’янах ледь помітна стежина. Під вечір вона привела до напіврозвалених, з забити-ми вікнами, хаток. Навколо, у травах, завзято цвіркотіли цикади. Від недалекої річки тягло цілющою прохоло-дою, стомлену землю обережно, мов немовля, сповивала зоряна літня ніч.
За околицею, на краю запустілого саду, попихку-вав люлькою біля ледь тліючого багаття бородатий пасічник. Не відразу впізнав я у згорбленому, білому, як лунь, дідусеві колишнього нашого сусіду – дядька Мирона. Він теж довгенько придивлявся до пізнього зайди насторожено-хитрими очима, доки не пригадав всіяного ластовинням босоногого шибеника, що крав колись у цьому саду ще недозрілі яблука. Дідусь запросив міського «хранта» присісти, заметушився, зачмокав губами. Потім підкинув у багаття сухих гілок і, ніби відправляючи якийсь святковий ритуал, почав пригощати мене духмяним травневим медом. Від солодкого злипались губи, від утоми – очі.
– Стомився, голубе? Ну що ж, приляж трішки, – кивнув старий на сінник, – а на світанні, як і домовились... Рибалка буде –у-ух! Ну спи, любчику, спи...
Не роздягаючись, я впав на сіно, на повні груди вдихнув медяний запах скошених трав і заснув, мов миттю кудись провалився. Та відразу ж відчув обережні легенькі поштовхи. Спочатку здалеку, а потім зовсім поруч почулось покашлювання і хриплуватий голос діда Мирона:
– Вставай, козаче, вставай! Онде світає. Снасті, – к-хе-е, к-хе... я приготував. Отам, під куренем візьмеш. А сніданок наш у за'воді ще плаває...
Попихкуючи нерозлучною люлькою і тлумачачи щось про юшку з окунів, він підхопив вудочки й подався у прибережні зарості. Я поспішив за ним.
Ніч сходила повільно, неохоче, але невловима грань вже владно ділила небосхил на ледь рожевіючий схід і тьмяний, увесь у солодкому сні, захід. Тут і там, в очеретах і на чистій воді, плес- калась риба. Та кльову майже не було, й мене почала долати дрімота. Раптом передсвітанкову тишу роздер неймовірно страшний нелюдський регіт. А дзвінка, здавалось, безконечна луна відразу його підхопила й понесла над сонними скелястими берегами. Мимовільні дрижаки пробігли по тілу, і я чи то запитав, чи пояснив незворушному дідові Мирону:
– Схоже, нічний птах? Цей, як його, пугач?..
Дід невдоволено крякнув і нічого не відповів. Та коли регіт повторився, похмуро пробурчав:
– Не птиця то, синку. Не пугач. То Анна пустує. Ти ба, давним-давно каменем стала, а все заливається, людей лякає.
– Що за Анна? Яким іще каменем? Легенда якась, чи що?
– А сичі... Скільки себе пам’ятаю, вони тут, добрий чоловіче, ніколи не водились. Ти краще он туди, на протилежний берег поглянь.
Я уважно оглянув сіру гранітну громадину, що загрозливо нависла над водою, та чогось цікавого так і не помітив. Каміння як каміння. Величезне, вражаюче, але мертве і безмовне Не може ж воно отак реготати! А старий ніби читав мої сумніви:
– То так, теперечки, в сутінках, можеш і не розгледіти. А от підніметься сонечко...
– Пробачте, діду, – перебив старого на півслові. – Я вже не в тому віці, щоб у всякі казки вірити. Чи на полюванні, чи на рибалці – не вірю видумкам і край!
Закинувши вудочку, дідусь уважно подивився на рожевий обрій і почав старанно набивати самосадом люльку.
– Ага... Казка, кажеш? Видумка, легенда! А хоч би й так, – несподівано погодився, – тільки різними вони, оті казки, бувають А головне – усіх нас уму-розуму вчать. Пам’ятаю, к-хе-е, к-хе.. я іще до своєї Ярини женихався. Ага... А бабуся моя, царствіє їй небесне, раніш інших про те дізналась і таку історію мені повідала. Можливо, колись і насправді було. Ось послухай...
* * *
Сталося се в часи прадавні, незапам’ятні. На оцих скелястих берегах усе й скоїлось, За ближнім вигином стояв млин. А в господаря, маєтного мельника, дочка-красуня виросла. Струнка та рум’яна. Волосся – як льон, нижче пояса, а очі – що волошки в житі. Дівку кликали Анною, себто – гордою. Вона й дійсно людей з дитинства сторонилась, цілісінькими днями в лісі та по лугових травах бродила. А ночами її частенько біля річки, під старою вербою виділи. Зійде, бувало, місяць, і звідти, від млина, долинає якась неземна, зачаровуюча пісня. Пустотливі парубки враз опускали очі, замовкали, а дівки насторожено перешіптувались:
– Знову Анна?
– Вона, подруженьки, вона! Русалка!
– Здається, не співає, а когось кличе. І що ж то буде?..
Парубки потай зітхали. Воно й було від чого зітхати: оті відьомські пісні, та пригожість мельникової доньки зводили добрих молодців з розуму, нестримно вабили їх до одинокої верби. Все частіш невдачливі женихи засилали до красуні старостів, та повернутись з рушниками нікому не таланило. Чванливою була відлюдниця, і хто зна, чи посміхнулося б кому щастя, якби не Іван, удовин син. По красі та силі не було парубку рівних в усій окрузі. А от батька свого він знав лише з розповідей матері. Той при загадкових обставинах втопився в річці, і по селу довго ходили чутки, ніби молодого рибалку залоскотали русалки. Відтоді й ріс Іван у злидарстві й сирітстві. Ріс безбатченком, але материнська доброта виплекала в ньому людину розумну і порядну. Спізнавши змалечку такої долі, парубок на маєтних наречених не задивлявся, але встояти перед невимовною красою молодої мельничихи не зміг навіть він. Випадкові зустрічі з Анною ставали дедалі бажанішими й частішими. А в ніч, коли цвіте папороть, чарівниця прошепотіла парубку у вухо:
– Кохаю... Одного тебе, Йваночку ...
Шерхіт очерету та треті півні приглушили те навмисне зізнання. Але наступної миті, коли знову запанувала тиша, далекі зірки, що мерехтіли над головою, раптом наблизились до звабливих очей. Спалахнули яскраво-преяскраво, закружляли у веселому ладному танку. І забриніла в Івановій душі радісна пісня, й зрозумів він, що ладен, не вагаючись, віддати своїй “русалці” життя.
А спокусниця тим часом вдивлялась у тихі води ріки. Не помічаючи зірок, що у ній купались, з подивом себе запитувала: „Що це?! Серденько, мов пташина в клітці... Невже й справді покохала... жебрака?..” Потім вона підхопилась і немов наполоханий річний птах зникла в ущелинах скель. Несамовито-злісний, схожий на крик пугача сміх красуні, що без упину будив у ній хитру чаклунку, довго повторювала над річкою дзвінка луна...
Після того зізнання на побачення вона з’являлась похмурою, злою. Капризувала, як уміла, попрікала Івана в бідності і незнатності. Вуста її, бувало, ще горять від безтямних поцілунків, а крижані очі вже морозять пихатим поглядом, жорстокі слова вбивають душу:
– Кохання наше, Іваночку, пустоцвіт. Користі від нього, як від тоголітнього снігу. Ну, сам зрозумій... Чи ж багато радощів бути дружиною жебрака? Ні, любий, нічогісінько у нас не злагодиться. А вже через день-другий, лукаво мружачи очі, муркотить, мов кішечка:
– Красеню ти мій ясний... Лагідний ти мій... Чи снишся ти мені, чи й справді поруч? Коли то сон, то не буди мене, Іваночку, не буди...
Потім обвиває його шию волоссям, що міцно пахне річкою і м’ятою, пригортається до парубка тугим тремтливим тілом і, палко обціловуючи, схвильовано шепоче;
– Доведи... Доведи, що одну мене... Що сильніше життя... Тоді – твоя, назавжди...
– Анночко, красуне моя ненаглядна, заради тебе все, все зроблю! Наказуй, говори...
– А я й скажу. Та чи не пожалкуєш, голубе? Не передумаєш потім?
– Не суши душу, люба моя. Я на все згоден.
– Гаразд, Ваню, досить обіцянок. От скажи мені: хто для тебе найдорожчий? Звісно – мати?..
– І ти, Анночко, ти – радість моя!
– Помовч, Іване! Слухай мене й не перебивай. Рідніш матері, дорожче від неї людини не буває. Але... От хоч би й твоя. Життя своє вже прожила. І кому, скажи, потрібна тепер оця немічна баба? Турбот та клопоту не позбудешся. А я... Я тобі, Іваночку, і за дружину, і за сестру, і за... матір буду. А якщо й справді покохав мене назавжди, то повідаю, як це на ділі довести.
Іван уважно її слухав, але на закоханому обличчі гуляла тінь занепокоєння. Щоб отак говорити про неньку?!
– Що засмутився, Ваню? Чи не передумав, бува?
– Ні, ні!.. Назавжди... Тільки тебе... Що накажеш, що захочеш, моя єдина, усе зроблю.
– У цьому я й не сумнівалась. Тепер можна й про головне повідати. Пора нам, Іване, подарунками обмінятись, начебто заручини справити. Грошей, знаю, у тебе зроду не було. Та вірно кажуть – не в них щастя. У нас теж у мішках мука, а не золото. І хоч вихваляти себе не буду, та ціну собі знаю. Я, приміром, готова своє серце хоч зараз тобі подарувати. Чуєш, Іване, хоч у цю мить. Та спершу – ти... Ти зробиш мені подарунок. Ти подаруєш мені серце... Серце твоєї матері.
Іван ухопився за голову, тихо застогнав. Потім спробував щось перепитати, але чаклунка прикрила його вуста долонею.
– Сам же обіцяв! Сам на все згоду давав! Отже... завтра. Тільки-но зійде місяць, сюди, до верби приходь. Ось, – вона протягнула білу з рожевою каймою хустинку, – в ній і принесеш... Тільки зачуєш мою пісню, відразу й поспішай. Хочу його іще живим побачити...
– Серце?! – перепитав Іван. – Її серце?! Навіщо ти так зле жартуєш, Анно? Сідай краще поруч і скажи, що ти...
– Не жартую я, парубче! Не жартую! – крикнула, мов відрубала на прощання. І знову луна рознесла над річкою її сатанинський регіт.
Опісля тої підступної домовленості день видався Івану вічністю. Та ось сонце покотило до заходу, й не встигло воно пірнути за обрій, як над млином почав підніматись величезний янтарно-оранжевий диск. На землю спадав тихий вечір.
Біля самої річки, над врослою по вікна у землю хатиною, розкинув намет старезний дуб. Іван схилився на його могутній стовбур і не міг відірвати очей від худої, згорбленої фігурки, яка немовби плавала по подвір’ю в густому місячному світлі. На її спокійному обличчі увесь час блукала довірлива, лагідна посмішка. Непокриту сиву голову увінчував срібний серпанковий ореол. На мить Івану здалося, що сама Божа Матір зійшла з ікони, яка висить в їх убогій хатині. Він опустив повіки і в пам’яті, неначе уві сні, промайнуло усе його життя: сирітське дитинство і поневіряння, убозтво та хвороби. Але завжди і всюди поруч були оті добрі очі, оте засмучене, з лагідною посмішкою обличчя:
– Іваночку, синку! Вечеря холоне...
Примарливо-гнітючі картини зникають. Іван відкриває очі і бачить сиву, завмерлу посеред подвір’я жінку. Місяць тим часом піднявся іще вище, й над річкою полинув знайомий протяжний спів. “Зове! Уже кличе, – здригнувся Іван. – Її пісня, її... ” Але чаруюча мелодія все ж не змогла затьмарити у його свідомості оте турботливе і таке знайоме та звичне: “Синку, вечеря холоне... ”
– Матінко, пробач! Пробач, рідна...
Ні, він не вигукнув, навіть не прошепотів, він тільки подумки вимовив ті слова, але мати відразу ж повернулась обличчям до дуба і здивовано запитала:
– Ти кликав мене, синку? Де ти?
Невидима сила відірвала Івана від дерева. Нерішуче, повільно наблизився він до матері і лагідно запросив:
– Присядь, рідненька. Втомилася, мабуть. Хочу ось запитати. Чи є щось на світі, мамо, щоб... над усе... щоб самого життя дорожче?..
Кожне слово коштувало неймовірних зусиль. Потім, коли до горла підкотив неприємний клубок, він, як те часто бувало в дитинстві, уткнувся обличчям у висохлі, мозолисті материні руки.
– Дорожче, кажеш, від життя? – перепитала старенька, перебираючи смолисті кучері сина, й тяжко зітхнула. – Постаріла я. Зовсім ослабла. Видать, помру скоро. Та не домовина мене, синку, лякає. За твою долю смуткую. Життя тобі подарувала і тим щасливою була. А для щастя своєї дитини власного життя ніколи б не пошкодувала.
Місяць неначе зачепився за скелястий шпиль і нерухомо повис над завмерлим старим млином. Звідти без угаву доносилась, зводила з розуму умовлена благальна пісня. Від неї Іваном оволоділо дивне почуття роздвоєності. Мовби його двійник у цю мить голубить біля одинокої верби свою наречену, слухає її пісні-зізнання А інший, справжній Іван, ось тут, під дубом, прислухається до останніх слів матері. Однією рукою він погладжує її сиву голову, а другою стискає за спиною гострого ножа.
– Схаменись, Іваночку, опам’ятайся! Чуєш пісню, синку? От і суди, що від життя дорожче.
“Невже дійсно близький кінець відчула? ” – жахнувся Іван, боязко зазираючи у зволожені сльозою очі. Потім кинув насторожений погляд на місяць і припав губами до маленьких, натруджених рук.
– Ти що, синку? Ти плачеш?
– Прости мене, матусю. Прощай, рідна, – тільки й зміг відповісти він, і в ту ж мить з усього розмаху увігнав ножа в худенькі груди, що колись його годували і зігрівали. Мати не подала й звуку. Вона лише обм’якла і, немов шукаючи у сина захисту, притулилась до нього вмираючим тілом. В широко відкритих, наповнених невимовним болем і вже помічених смертю очах відбивалась безмірна глибина нічного неба. По зморшкуватій щоці повзла крихітна перлина. А вбивця знову й знову штрикав ножем бездиханне тіло, доки не вирвав закривавленими руками ще тріпочуче гаряче серце. Шматком розжареного металу світилось воно на білій хусточці, сяяло червоно-малиновим внутрішнім світлом. Замість крапель крові на землю, під ноги лиходію, бризнули криваві іскри.
– Ось він – подарунок! Тепер – моя, навіки, моя! – зрадів Іуда і, тримаючи на витягнутих уперед руках закривавлений клубочок, кинувся до вигину ріки.
– Боже всесильний, Боже милостивий, допоможи... Тільки б встигнути, – шепотів вбивця свою неправедну молитву. Та серце матері ледь тріпотіло. Безвідривно вдивляючись у білий привид, що бовванів під вербою, лиходій мимоволі прискорив крок. Але чистий до того диск місяця став раптом тьмяніти. Величезна хмара за якусь мить заволокла нічне світило. На прибережні скелі і навколишні поля впала зловісна тінь. Потім усе довкола поглинула непроглядна темрява. Тільки маленьке серце ледь здригалося, рожевіючи на білій хустині. Не встиг недолюдок зробити і двох невпевнених кроків, як пекельний біль пронизав усе тіло. У темряві він зачепився за гострий виступ скелі і, падаючи, випустив з рук дорогоцінний подарунок.
Його тіпало нестримно, немов у лихоманці, а зовсім близько лунав розпливчастий сатанинський регіт.
– Мамо! Матінко моя! – простогнав у відчаї злодій. У ту ж мить, біля його рук блимнув живий вогник і знайомим рідним голосом запитав:
– Боляче тобі, кровиночко моя? Вставай, синку. Піднімайся... Демонічний сміх відразу урвався, а лагідний голос продовжував:
– Поспішай, ріднесенький... За мною, за мною йди... Я покажу тобі стежину...
Лишаючи на землі іскристий слід, мамине серце повільно котилося до верби. Вбивця прожогом скочив на ноги, але сили з кожним кроком полишали його. Ще хвилину тому серце тріпотіло у нього в грудях, а тепер вмить завмерло, зупинилось. До вмираючої свідомості ще доносились жалісливі слова матері, та він уже нічого не відчував. Йому вже не хотілося ні бачити свою “русалку“, ні зустрічати рожевими ранками сонце, ні ходити по цій чудовій землі. У наступну мить тяжка чорна хмара метнула жахливу вогняну стрілу, і разом зі старою вербою живим смолоскипом запалала й Анна-русалка...
* * *
– Ось тобі, любчику, й казка, – дивлячись на небо, повчально промовив дід Мирон. – Я ж кажу: давним-давно димом-полум’ям сплинула, у камінь он перетворилась, а все ночами регоче.
Дід вийняв з рота люльку, мовчки тицьнув нею у бік скелі. Я подивився – й зрозумів усе без слів.
Перші промені сонця, що тільки-но зійшло, торкнулись зарожевілих скель, і перед очима постали дві висічені дощами й вітрами кам’яні статуї. Дивували витончені й незвичайні лінії гордої, з закинутою догори головою, красуні та закляклого перед нею на колінах, з витягнутими вперед руками, юнака. По його кам’яних долонях котився сліпучо-золотавий диск. У якусь мить сонце відривається від тих скам’янілих рук, але не падає до ніг красуні, а піднімається високо-високо, зігріваючи землю, мов мати дитя, щедрим теплом і ласкою.