ПОСТРІЛИ В СЕБЕ
Оповідання
Мешканці міста Кааль-на-Майні придумали собі незвичайний міський герб із зображенням зайця. А пізніше на одній з площ міста вони спорудили зайцю пам’ятник. Цим вдячні каальці показали, що вибором місця для поселення їхніх предків вони зобов’язані зайцям.
***
Чи доводилось вам ранньої осені без всіляких турбот і поспіху, задля власної насолоди бродити ще зеленими луками, глухими вибалками, густими перелісками, коли літо цілком володарює над світом, а подихи золотої чарівниці відчутні хіба що ранніми ранками? Одного такого чудового дня я закинув на плече двостволку і попрямував до віддаленої околиці. Ранкове повітря світилося прозорістю, бриніло свіжістю, і кожен подих здавався ковтком міцної чорної кави. Увесь час мене переповнювало відчуття легкості, життєдайного єднання з навколишнім світом. Бо й справді – що я без отих двох берізок, що вже встигли приміряти золоті корони, або густих лозняків, плескоту річки, стурбованого крику наполоханої куріпки? В такі хвилини більше відчуваєш, аніж розумієш, що і сам є часткою усього сущого на землі. Усього, що тебе оточує.
Інколи під ногами потріскували сухі стебла деревію, часом – шелестіла пожовкла трава, на голих місцях ноги тонули в сухому піску. Через годину, коли сонце піднялось над лісом і від дерев впали вологі тіні, я зупинився біля невеличкого озерця, що причаїлось у густому, мов щітка, очереті, і пригадав, як саме тут минулої осені вдалося підняти селезня з його подругою. Красеню тоді не поталанило, і передпокій моєї квартири прикрасило чучело яскравоперого птаха.
Кожен свій крок справжні мисливці роблять обережно, насторожено. Найдосвідченіші з них готові у будь-яку мить скинути рушницю і впевнено натиснути на курок. У мене теж чималий мисливський стаж за плечима, але до таких майстрів було ще далеко; як себе не настроював, фуркіт куріпок з-під самісіньких ніг чи кількаметровий стрибок вуханя з нічим непримітного кущика завжди були повною несподіванкою. Попервах я навіть забував, що тримаю у руках не кий, а рушницю. Але цього разу... Усе відбулось блискавично. Вже й не пам’ятаю, чи зробив я необережний крок до очерету, чи тільки повернувся туди обличчям, як із куща неначе стріла вилетів переляканий зайчисько. Руки інстинктивно підкинули рушницю і повели приціл за живою мішенню, але свідомість взяла верх над звичкою. До полювання на звіра залишалось декілька тижнів, і я, не бажаючи слави браконьєра, почав, було, опускати стволи. Я навіть не підозрював, що вже наступної миті кожен із них сипоне таки роєм смертоносних шротин. Не встиг зайчисько зробити й пари стрімких стрибків, щоб сховатись у верболозі, як на спину йому каменем упав величезний сірий птах. Гострі кігті, мабуть, боляче вп’ялись у напружені м’язи, а, можливо, й від переляку жалібно, на всю околицю зарепетував куций. Саме тоді і гримнув мій перший постріл. Роздумувати в ту хвилину я, звичайно, не міг. Спрацював швидше за все вироблений досвідом підсвідомий автоматизм.. А боротьба в кількох кроках від мене тривала. Заєць і птах борсалися в одному сірому клубку, з якого врізнобіч летіли пух, пісок, пір’я. Я знову – і вже свідомо – натиснув на гачок. Але драма, що розігралась на моїх очах, так вразила, що від хвилювання знову промахнувся. Повітряний розбійник, припадаючи на ліве крило, зник так несподівано, як і нагрянув. А заєць, волочачи задні лапи, зник за найближчим пагорбом. Один я, мов заворожений, стояв на місці. І коли б не різкий запах сірки і цівка диму з стволів, можна було подумати, що усе те привиділось. Легенький вітерець підняв і поніс в лозняки шматочки пуху і декілька сірих пір’їн, а я, розглядаючи місце сутички, почав розмірковувати над невмолимими законами матінки-природи. Можливо, саме за ними кожне живе створіння, від вірусу до людини, у деякій мірі – мисливець і полює, щоб вижити. Таке полювання виправдане. Але страшно, коли мисливець стає звичайним вбивцею.
Кажуть, убивцю завжди тягне на місце злочину. Отож і мене, – хоч я чітко бачив, що косоокий після пострілів побіг, – чомусь непереборно тягло за найближчий пагорбок. Я подумки молив Бога, аби за кущем і сліду заячого не було. Та через кілька кроків, неприємно вражений побаченим, зупинився. У незвичній, навіть для вбитого, позі, з задертою головою і животом догори, лежав на відкритому місці мертвий вухань. Перше, що впало у вічі і найбільше засмутило, були рожеві, у два ряди, цятки на череві звірка. Вони підтвердили неприємне передчуття: маючи найкращі наміри, я не захистив, а вбив зайчиху. Так ось чому мене так тягло за пагорбок! Вологі засмоктані вінчики пуху навколо сосків... Отже, вона була матір’ю. Можливо, за кілька хвилин до смерті годувала малят. Так, подумав я, між мисливцем і вбивцею велика різниця і доказ – переді мною.
Тупцяючись навколо зайчихи, я не знав, що далі робити. Докірливо-сумний погляд її великих, широко відкритих очей пік душу. Хотілося чим скоріше полишити місце злочину, втекти, від того закляклого погляду. Але ж від себе, від власної совісті не втечеш. То що, лишити її отут одну, мертву, серед зеленого лугу? Через годину сюди, на трапезу, злетяться сірі ворони і будуть викльовувати завмерлий смуток великих очей. Потім набіжать бродячі пси і шматуватимуть тіло, гризтимуть кістки.
Марно намагався відігнати докірливі думки: і навіщо стріляв, і чому не втримався? Та й не вистріли в ту мить – гостродзьобий розбійник поніс би здобич у кігтях і, ще живу, роздирав десь у верболозі. Зрештою, стріляючи, я мав намір захистити звірка.
Отак незграбно виправдавши свій неумисний вчинок, я став на коліна, соромливо зазирнув у потьмянілі очі, обережно, мов живого, підняв звірка і вперше поклав здобич у рюкзак з відчуттям тяжкої провини.
На зворотному шляху ледь волочив ноги. За плечима, здавалось, теліпався камінь. Та ще важчими були мої думки. Вони знову і знову повертали мене до тих, кого вбита назавжди залишила в заростях очерету. М’якенькі, зовсім сліпі і безпомічні, вони щулитимуться від холоду, горнутимуться одне до одного, зариватимуться в материнський пух, який зайчиха, готуючи затишне кубельце, так старанно рвала з власної шкіри. Кубельце зігріє малюків у прохолодну вересневу ніч, але материнського тепла не замінить. Незабаром я прийду додому, кину на підлогу рюкзак із здобиччю, з насолодою ковтну чашечку запашної кави. А ті сліпці тицятимуться мордочками, марно шукаючи отого ніжного, непокритого пухом, до чого варто тільки доторкнутись, як потече приємне, тепле й апетитне, котре дасть спокій і сон. Вони шукатимуть його увесь довгий вечір, усю колючу ніч. Знесиляться і, нічого не розуміючи, даремно повзатимуть по кубельцю й наступного дня. І так буде доти, аж поки останні сили не покинуть їх, не заклякнуть знепритомнілі від голоду тільця...Від таких думок кидало то в жар, то в холод, і я ледь доплентався додому. На мене чекав не відпочинок, а вкрай неприємна робота: треба було зняти із звірка шкіру. Справа ця була звичною, і спочатку все йшло, як годиться. Швиденько оголив задні кінцівки, потім – частину тулуба. Та ось лезо ножа торкнулось черева, і під шкірою з’явились дві стрічки світлої, схожої на дрібнопористу губку, тканини. Коли ніж відсікав її від сосків, повзли білі, здавалося, ще теплі струмочки. Нюх у мене був ані зіпсованим, ні якимось особливим, але в ті хвилини я чітко вловлював запах молока. З кожним рухом ножа білих струмочків ставало більше, вони зливались між собою і текли по моїх закривавлених руках. Декілька разів я припиняв роботу. Мене нудило, і я виходив в іншу кімнату: стоячи біля відчиненого вікна, чекав, доки з втомлених очей не спаде сіра поволока і не змовкне глухий дзвін у голові...
Того ж таки дня увечері завітали випадкові гості. Я поставив на стіл пляшку, а дружина – свіжу печеню з зайця. Кімнату відразу переповнили приємні пахощі. А коли гості взялись до їжі, посипались нечувані похвали на адресу мисливця і кулінарних здібностей господині. Хтось із гостей після чергової чарчини слушно зауважив: «Навіть не віриться, що це – зайчатина. М’ясо на диво м’яке й солодке. І, здається, молоком пахне...»
До їжі в той вечір я не доторкнувся, зате чарку спорожняв одну за одною. Та чим більше пив, тим виразніше поставали перед очима білі струмочки на закривавленому тілі.
А потім часто снились безпомічні сліпці, що ніяк не можуть знайти материнського тепла.