КАЗКА
про
ЛЮБОВ і НЕНАВИСТЬ
Життя по суті своїй не що інше, як безперервні
та безконечні боротьба і протистояння правди
та кривди, гріхів та прощення, любові та ненависті,
добра та зла.
***
Над безкраїм бурхливим морем нависала височенна кам’яна скеля. Десь там, на самісінькій її вершині, стояла, немов висічена з мармуру, небаченої вроди жінка. Вона напружено вдивлялась у високі хвилі, що з гуркотом розбивались об гранітну скелю, і важко зітхала. Чарівна зовнішність жінки ніколи не змінювалась: роками, тисячоліттями вона лишалась запаморочливо-привабливою і неповторною. А от вік красуні, навпаки, змінювався щомиті, немов у живому калейдоскопі. То вона виглядала малим дитям. То враз ставала схожою на прекрасну юнку, потім – на щасливу молоду матір. А за якусь долю секунди робилась схожою на похилу, немічну бабусю. Наступної миті все починалось спочатку, так що уявити собі, якою ж вона є насправді, було надто важко. Єдине, по чому її впізнавали у будь-якому куточку світу і що залишалось незмінним у всі часи, то це – її ім’я. Жінку називали співучим, дзвінким, солодким і величним словом – Любов. Зазвичай вона мешкала поміж живих створінь і щомиті змінювалась. А люди, при бажанні, могли побачити її такою, якою кожен собі уявляв і яким був сам. Тоді для бажаючого калейдоскоп віку Любові зупинявся, і людина бачила її вже не в образі чарівної красуні, а відчувала у вигляді невидимого, проте глибокого почуття, шаленої пристрасті. Такої життєвої потребою, як хліб та вода. Отак і минали віки й тисячоліття. Упродовж усього часу ні люди її, ні Любов людей ніколи не зраджували і цінували одне одного більше життя. Аж поки...
Того разу, не зважаючи на ураганний вітер, Любов продовжувала стояти над урвищем і до сліз вдивлялась у безкрає розбурхане море. Десь там, далеко внизу, поміж височенних водяних валунів, мелькала, то виринаючи, то потопаючи, інша, – стара, як світ, жорстока, як дикий звір, підступна, мов змія, гірка немов полин, жінка. То була дивна подруга і водночас найлютіший ворог Любові – Ненависть. Могутні хвилі накривали потерпілу з головою, надовго ховали під холодною водою, неначе намагались остаточно і назавжди втопити її у морській безодні. Але потім, ніби передумавши, здіймали на своїх гребенях змучене тіло і, всупереч таємним намірам, несли його все ближче та й ближче до берега. Коли ж, нарешті, знесилена і нерухома Ненависть опинилась на кам’янистому узбережжі, Любов не втрималась і поспішила до постраждалої на допомогу. Вона завжди і всюди кидалась на допомогу людям, тож не дивно, що й цього разу не вагалась і не зупинилась, бо, мабуть, сном-духом не відала, з ким зведе її доля. Перечіпаючись, до крові збиваючи об гостре каміння ноги, Любов нарешті дісталась до потерпілої і простягла їй свою ніжну руку. І та відразу ж, неначе від цілющих ліків, оклигала, підвелась на ноги, але якось зловтішно розсміялась, а її і до того непривабливе обличчя спотворила огидна гримаса гніву.
-- Хто ти, жінко? Чому гніваєшся? – несміливо запитала Любов. А у відповідь замість подяки почула:
-- А-а-а, це ти, Любове?! Знаю – ти! Тільки ти готова на самопожертву. Тільки ти готова завжди допомагати. Навіть ... своєму ворогу. А я? Що, я ? – наче запитуючи саму себе, продовжувала врятована. – Я завжди була і, сподіваюсь, буду невід’ємною часткою людського характеру, вражаючим почуттям. А з тієї миті, як ти оце подала мені руку... Відтепер я стала твоєю найближчою подругою, можна навіть сказати – посестрою. І, як не дивно, якщо говорити правду, то і твоїм лютим ворогом. Найстрашнішим ворогом. Ха-ха-ха-а!! Та про це – там, потім. А зараз негайно веди мене до людей. Бо без них і отут загину! Разом з тобою загину!..
Тоді Любов, підтримуючи попід руки цю кволу жінку, подумки розмірковувала: «Та хто ж вона насправді? І чи можливе отаке взагалі: тут тобі – подруга, навіть посестра, і водночас – ворог. Ні, хвалити Бога, ворогів у мене до цього часу не було. Чому ж ця -- сама у вороги набивається ?».
-- І все-таки, що ж з тобою, «посестро», сталось? Як в таку негоду у розбурханому морі опинилась? Могла б і загинути.
-- Що і чому сталось? -- неохоче перепитала Ненависть. Її обличчя аж почорніло від гніву і вся вона тремтіла чи то від холоду, чи від люті. – Люди!.. Розумієш, люди! Уся справа в них. Одні не можуть без мене й дня проіснувати. А інші, бач... Задумали мене позбутись. Та ще й як?!! Підманили, кляті, взяли з собою на корабель, і – в море. Дочекались буревію-шторму, та й – у воду. Думали, там мені й кінець. І жити без мене впродовж тисячоліть збирались. А воно – ні! Помітила я тебе на березі і наче хтось невидимий додав мені сили. Почала борсатись, навіть з хвилями боротись. Та без твоєї помічі навряд чи вдалося б мені вибратись з того пекла. Але без людей я – ніщо. Зустрітися б скоріше бодай з однією людиною.
-- А чому це ми... посестри? І звідки ти взяла, що…
-- Чому, чому ! Засмикала вже мене своїми «чому»!-- аж підскочила роздратована Ненависть, а помовчавши, додала: -- Та тому, що маємо спільних батьків. Я ж кажу – люди! Без них ні тобі, ні мені не жити. До речі, як і їм – без нас. А ще, проклятущі, втопити мене намагались. Краще б вже тебе втопили. Та не в морі-океані, а у своїх рясних сльозах, у своєму безкінечному горі.
«Ото -- подруга! Посестра названа!» – з сумом подумала Любов, вдавши, що ніби й не почула отих жахливих побажань. Натомість, примирливо запитала:
-- А чому, кажеш, -- мій смертельний ворог? Настільки пам’ятаю, ворогів у мене зроду...
-- Довго пояснювати, -- перебила її Ненависть, -- та й не вмію я розтлумачувати та доводити. Це -- справа розумних людей. А ти, якщо вже наполовину мене врятувала, то скоріше веди до них. Бо без людей я й справді загину. Обидві – загинемо. Їм і будеш ставити свої безглузді запитання. У-у-у! Як я тебе ненавиджу!..
Не встигла Любов у відповідь і слова мовити, як їхню увагу привернула незвична картина. На березі, на тій самій скелі, звідки Любов спостерігала за штормом, зібрався величезний натовп. Були там і старе, й мале, були дужі й каліки, були щасливі і знедолені, багаті й бідні, вільні і раби, розумні й не дуже... Кого тут тільки не було! І всі про щось сперечались, домовлялись, лаялись. На узбережжі від того стояв страшенний гамір. А Любов та Ненависть, що досі тримались попід руки, як тільки помітили натовп, відразу ж втратили свою людську подобу і, перетворившись у найдревніші почуття, вони стали зовсім непомітними. У ту ж мить ці протилежні почуття вселились у грішні душі смертних. Люди нічого цього не помітили і продовжували свою непросту розмову. Палка суперечка швидко переросла у відкрите протистояння: ось-ось тут мала спалахнути бійка, бо кожен, від старого до малого, намагався знайти у цьому спорі істину. І, як йому тоді здавалось, тільки він нею і володів. А тому ладен був відстоювати своє будь-що. Навіть забороненими прийомами. Згодом увесь натовп розділився на три неоднакові частини. Прихильники найбільшої з «власників Істини» груп до хрипоти доводили, що головним, навіть життєдайним людським почуттям треба визнати Любов. Все інше, мовляв, у порівнянні з нею – ніщо. Інші – розмахували руками і доводили, що Любов без Ненависті взагалі не може існувати. Треті – з кулаками та піною на губах ладні були побити і перших, і других. Вони заперечували існування як справжньої Любові, так і Ненависті. Усе те, твердили вони, уява і вигадка божевільних.
-- Оце вже цікаво! Чи не так? – прислухавшись до суперечки, пожвавішала Ненависть. – Вперше бачу, щоб нас не тільки не визнавали, а навіть і не помічали. Отакі вони – люди!..
-- Саме так, «подруго», саме так, -- іронічно посміхнувшись, погодилась Любов. – Якось дивно і... прикро: ми, що зараз насправді існуємо в їхніх душах... ніби ніколи й не існували. Що ж, нехай так. Зате отримали чудову нагоду подивитися на себе зі сторони, з іншого, так би мовити, людського боку. Тож не будемо їх ані турбувати собою – палкою і ніжною Любов’ю та жалюгідною і огидною Ненавистю, -- ані заважати дійти справжньої Великої Істини. Подивімось! Прислухаймося! Запам’ятаймо!
Тим часом люди, що втомились сперечатись, врешті решт зрозуміли: кулаками та образами істини не відшукати. А тому, порадившись, вирішили надати слово наймудрішому з присутніх – Великому мислителю, збирачеві і тлумачу народної мудрості.
-- Кожен з присутніх, -- погодився він і підняв руку, -- при бажанні матиме право і можливість висловити з цього приводу власну думку. Але, прошу вас, спочатку спокійно та уважно вислухати мене.
Після цих слів натовп заспокоївся і стало чути, як далеко внизу на пустельне узбережжя накочуються морські хвилі.
-- Історія людства, -- повчально-спокійним голосом розпочав старенький, як світ, дідусь, -- це наша з вами історія. Це, по суті, безперервне і безкінечне протистояння, боротьба правди і кривди, гріхів і прощення, взаємопов’язаних, вічних, як саме людство, Любові і Ненависті.
-- Ну, що я говорила!? – аж підскочила задоволена Ненависть. – Чуєш, Любове, чуєш? Ми з тобою – вічні. І будемо... Залишатимемось вічними, як оце море і ця скеля.
А Великий мислитель продовжував:
-- ... Але жодна людина до цього часу не змогла, та й навряд чи у осяйному майбутньому зможе, дати повне і вичерпне визначення цих двох, взаємопов’язаних явищ. Усім відомо, що про Любов та Ненависть написано тисячі тисяч мудрих і не зовсім, об’ємних і не дуже, цікавих, і як подивитись, трактатів, книг, пісень, висловів тощо. І усі вони – істина. Але істина відносна. Як і все у Всесвіті та у цьому світі. Бо переплетене все. в них існуюче, як переплетене коріння могутніх лісових дубів- велетнів. Ні, не даремно кажуть, що від Любові до Ненависті – один крок. Хоча... трохи помиляються. Ніякого кроку, навіть – півкроку. Вони існують, вони – єдине нерозривне ціле. По-своєму праві й ті, хто стверджує, що істинно-людська Любов може виникати і грунтуватися лише на взаємній повазі людської гідності, а не на одному капризі почуття. І не на одних примхах серця. Ось тут, поміж вас, є люди, які насмілюються заперечувати існування Любові взагалі. Їх теж можна зрозуміти. Адже ніхто з них не задумувався по-справжньому над тим, що ж є істинна Любов. Я вже казав, що існує чимало визначень і розумінь цього поняття. Та одне, на мою думку, наближається до істини ближче від інших. Так, Любов – це передусім почуття, одна з тих цінностей, якою Всевишній нагородив людину, аби вона вигідно відрізнялась від усього іншого живого світу. Але почуття те -- незвичайне. Навіть – надзвичайне, невимовне почуття самовідданої, сердечної прив’язаності, прихильності, симпатії, уподобання. Такою надзвичайною може бути материнська, синівська Любов, Любов до нареченої, до свого краю, своєї батьківщини. А за великим рахунком – будь-яка інша Любов. Наприклад, Любов або пристрасть до музики, до мистецтва тощо. Хочу звернути вашу увагу й на те, що саме поняття Любові народжує чимало інших, пов’язаних з ним понять. Ось, приміром, що означає поняття любити? Відчувати, пізнавати Любов – оце і є любити. Один древній мислитель говорив: «Любити – означає бажати іншому того, що вважаєш за благо, і при цьому бажати не заради себе, а заради того, кого любиш, і по можливості намагатись надавати йому це благо». Є й інші, породжені Любов’ю поняття. Скажімо, улюблений, той що користується найбільшою любов’ю; любовний – той, що просякнутий Любов’ю, висловлює її, збуджуючи Любов.
-- А як тоді відносно коханця або полюбовниці? – почулось з натовпу єхидненьке запитання. – Що то за Любов?
-- Так, жінка чи чоловік, які вступають у статеві стосунки з іншою людиною, не будучи з нею у офіційному ( скріпленому церквою або державою) шлюбі, не хто інший, як полюбовники, а вірніше – коханці. Любов’ю, скажу я вам, там і не пахне. Та про те поговоримо пізніше. Ось вам привабливіша тема для розмови. Кажуть, і вірно кажуть: як не існує Любові без життя, так і життя – без Любові. Життя без Любові – не життя, а існування. Без Любові жити неможливо. Для того і дається людині душа, щоб любила. Особливість Любові саме в тому, що вона дає благо тим, хто її відчуває. І « ... якщо життя – квітка, то Любов – мед з неї». А найбільше щастя в житті – це впевненість, що тебе люблять. Життя без Любові вдало поєднують з засохлим деревом, що росте на кам’янистому грунті. Одним словом, життя – то і є Любов. Поєднуючи в собі усі найкращі і найцінніші якості людини, Любов залишається єдиною пристрастю, що не визнає ані минулого, ані майбутнього. А відтак – яка людина, така у неї і Любов. Один з наших мудрих сучасників визначив Любов як найбільш розповсюджене, але найменш конкретне поняття і підкреслив, що цим словом маніпулюють, кому як зручно. Як не прикро, але в чомусь він таки правий. Бо у кожної, як оце зараз і у вас, людини своє поняття про Любов і своє її розуміння. А дехто з вас ладен навіть зізнатись, що для них Любов не що інше, як найцікавіша і найпростиміша людська слабкість. Цьому важко заперечувати, але є й інші думки.
У цю мить з натовпу відокремилась молода, майже гола пара. Прозора спідничка на юнці була такою короткою, що ледь прикривала верхню частину сідниць. Її груди, що не встигли як слід налитись і сформуватись, красувались оголеними сосками. Юнак теж неначе на пляж вирядився і окрім кепки мав на собі лише плавки. Отакими, в обнімку, вони й наблизились до мудреця.
-- Чуєш, старий, -- зухвалим тоном заговорив парубок, -- чи тобі не досить?! Яка в біса любов?! Про що ти тут верзеш? Не вішай нам локшини на вуха. Секс, батя! Секс! Чи й слова такого не чув? Мабуть, вже й не пам’ятаєш, коли цей «мед» куштував. Секс – ото і є вся любов! Чи не так, люди? Скажіть йому...
Частина натовпу задоволено засміялась, схвально загула, заплескала в долоні. А Великий мудрець окинув молодих співчутливим поглядом і подумав: «Слів тих, паразитів... Розвелось, як на собаці бліх. Замість слова гарно вигукують кльово. Замість весело чи смішно -- кажуть прикольно. А ще – ловлять кайф, займаються сексом... Та краще вже сексом, аніж Любов’ю. Принаймні не паплюжать це святе людське почуття у розмові...»
І тут, доки мудрець розмірковував про людські вади, сталося, як і бува у справжній казці, диво дивнеє. Сексолюбивих молодят розділили три різних за кольорами, та однаково прозорих, безтілесних постаті. Поруч з парубком тепер сяяла чарівної вроди жінка – справжня Любов. Поруч з оголеною дівчиною стояла потворна Ненависть. А поміж ними... Оте, що стояло поміж ними не було схоже ані на жінку, ані на чоловіка. Та все ж воно заговорило зрозумілою усім мовою:
-- Хто і що б тут не говорив, не доводив, а Любові, повірте, без мене не буває. І коли б не я, її ніколи й не існувало б. Це – мною, саме мною, а не якимсь там яблуком, Єва свого Адама спокусила...
-- Хто? Хто ти, нахабне створіння?! – не стримуючи гніву, запитала Любов. – Яке маєш право стверджувати, що саме ти народило і посіяло мене поміж людьми, поміж чоловіком і жінкою?! Відповідай, виродку!
Любов кинула на зухвальця презирливий погляд і, неначе шукаючи захисту, міцно пригорнулась до юнака.
-- Хто я? Та невже не здогадались! Я – Секс. Великий і непереборний, солодкий і всюдисущий. Водночас – святий і грішний. І дарма ти, Любове, так надриваєшся, бо я твій... Якщо й не батько, то вітчим. Безперечно! Я – Секс, невід’ємна частина Любові, палкого кохання, одна чи не з найголовніших потреб усіх живих створінь, не кажучи вже про людей. Не випадково ж молоді, нікого не соромлячись, говорять: «Слухай, любий, давай розважимось. Облиш роботу та йдемо займатись любов’ю». Чуєте, говорять про Любов, а займатимуться мною, сексом. Робитимуть це навіть тоді, коли поміж ними тієї любові і слід прохолонув, або, коли насправді люблять одне одного як вовк вівцю. Та все одно – займаються. А все тому, що я дарую людям миті найвищої насолоди, неописанної втіхи. Часто, аж занадто часто, заради тієї втіхи загалом розумні і совісні люди втрачають все: і багатство, і здоров’я, готові жертвувати і жертвують не лише чужим, а й власним життям. То хто тут з присутніх насмілиться заперечити, що я не є великим і всесильним?! Чули, як самі люди співають: «...С любовью справлюсь я одна, а вместе нам не справиться...». Отож бо!
-- Зупинись нарешті, підле почуття! Прислухайся, що думають про тебе люди мудрі, сором’язливі, з чистою совістю! -- знову не втрималась Любов. Та й як тут втримаєшся, коли ця потвора дозволяє собі принижувати справжню, чисту Любов.
Великий мудрець, що спокійно і уважно спостерігав цю суперечку, нарешті заговорив.
-- Любовна близькість двох протилежних статей зумовлена природою. Це таки так. Але не як самоціль для власної насолоди, а як життєва необхідність, як кредит для продовження роду.
-- Отже, все-таки любовна близькість, -- перебив мудреця Секс, -- тобто – втіха...
--Але не заради однієї отієї твоєї втіхи, а заради турботи за потомство. Як кажуть, і приємне, і корисне. Але приємне тільки заради корисного. Хоча, якщо відверто, це вступає у протиріччя з поняттям істинної Любові. Що ж стосується людей, то вони змушені визнати наступне: «... чим доступніший секс заради одного сексу, тобто втіхи, тим скоріше руйнуються устої сім’ї, тим швидше розвалюється суспільство...».
І тут в розмову несподівано втрутилась Любов:
-- Скажи йому, старче, усім скажи, і нехай запам’ятають, що поміж нами, Любов’ю і Сексом, бездонна прірва. Бо не я – самі люди стверджують: «Любов – це коли усе краще віддаєш іншому, тому, кого любиш. А секс – це коли краще береш собі».
-- Так, так, -- спробував втекти від правди Секс, -- чого тільки від тих людей не почуєш. Одні кажуть, що я можу бути різним: сімейним і груповим, здоровим і нездоровим, помірним і нестримним, корисним і шкідливим. А інші...
-- Звичайно, можеш, -- на півслові обірвала його Любов, -- але запам’ятай головне: сімейний секс – то все ж таки я --Любов. Справжнє кохання. Ти ж намагаєшся перетворити ті стосунки у... злочин. А тому ти -- брат не мені, а проституції, ганебному явищу у людському житті, коли людина за гроші вільно чи невільно продає і свою гідність, і Любов. Тим, хто торгує своєю так званою Любов’ю, слід дослухатись до таких слів:
«... Ты похоти своей даешь любви названье...
От похоти к Любви дорога-то длинна...».
Хіба не переконувались у цьому люди впродовж тисячоліть? Переконувались і на чужому, і на гіркому власному досвіді. Та, на жаль, так до кінця і не переконались. І продовжують вчиняти, як нерозумні дикі тварини.
Любов змовкла. А Мудрець, помітивши, з яким німим обуренням напівгола дівчина коситься на красуню, що притулилась до її хлопця, повів розмову про ревність.
-- Ніщо так не підкоряє, не пом’якшує чоловічого серця, як усвідомлення того, що його люблять. Але звідси, -- хочу звернути саме твою увагу, шановна юнко, -- звідси у твого обранця народжується не лише гордість за себе, -- бачте, мовляв, чого я вартий, -- а ще й зарозумілість та зверхність. І тоді у людини, яка є егоїстом від роду, отой егоїзм народжує ще одну близьку і підступну подругу Любові, її найпідлішого ворога – Ревність. І стає вона для Любові як іржа для заліза, що з нього самого і народжується. Це – чудовисько, монстр, що сам себе започатковує і народжує. Саме він і вбиває Любов, перетворюючи її на Ненависть. А люди, чому навчилися вони впродовж тисячоліть? Виспівуючи і горланячи на кожному кроці про Любов, продовжують ревнувати. На жаль, ревнивий егоїст не лише здатен накоїти безліч дріб’язкових дурниць та завдати невигойного болю іншим людям, а й забрати життя як у предмета своєї Любові, так і у самого себе. Вам, молодята, мало такого прикладу як Отелло та Офелія? Ну, що ж, тоді розкрийте ширше очі та подивіться довкола себе. А ще краще – зазирніть глибше у власні душі. І тоді може ніякої ані правди, ані казки про Любов та Ненависть вам не буде потрібно.
Доки Великий Мудрець закінчував свою повчальну промову, сексопільні молодята мабуть встигли-таки краєчком ока зазирнути собі в душі, з чимось погодитись, щось зрозуміти. Похнюпивши голови, вони повернулись до натовпу. А звідти, спираючись на палиці, на їхнє місце придибали дідусь і бабуся. Років десять тому вони відсвяткували своє діамантове весілля і з’явились тут не з запитаннями, а з бажанням самим поділитись про Любов і Ненависть власними думками та міркуваннями.
-- Ти, шановний, -- звернулись вони до Мудреця, -- повідав людям чимало цікавого і корисного. Але ти обіцяв вислухати будь-кого. Ось і ми, прожили довге та непросте життя. Нам теж є що сказати людям. І про Любов розповісти, і проти Ненависті застерегти. Вже близько століття, як ми в парі. Як ті голуб’ята – в Любові та злагоді. Іноді доводиться чути: любов – то отрута. Може й отрута. Але солодка і навіть … корисна. Як, приміром, ліки. Щоправда, вони, якщо вживаються у непомірній кількості, теж отрута. А справжня Любов – то незвична отрута, бо коли вона навіть і не в міру, все одно залишається ліками. Принаймні для стражденної душі. В першу чергу. А тому ще змолоду ми запам’ятали напрочуд правдиві слова:
«Помогает нашему здоровью
Лучшее лекарство дивной силы.
То, что называется любовью…»
І впродовж десятиліть виспівуємо з дітьми та внуками:
«Дай, Боже, здоров’я! Дай, Боже, любові!
А вже при любові ми будем здорові».
Отож, як бачите, і діток народили, і онуків маємо, і десятки правнуків-праправнуків. Одним словом – призначення своє у цьому світі виправдали сповна. Може, когось зацікавить, як нам це вдалося? А все від того, що жили в Любові і ніколи не тримали в своїх серцях ні злості, ні Ненависті. Навіть – до своїх ворогів. Ми зрозуміли, і з цим треба погодитись: з часом все змінюється, навіть людські почуття. Навіть неосяжна Любов з роками може ослабнути, а то й вмерти. А ще гірше – переродитись в Ненависть. Та наша Любов не тільки не переродилась, не вмерла, навіть не ослабла, вона, повірте, навпаки -- з кожним роком міцніла. Так, мудрі люди вірно помітили: Любов має свої закони, свій вік, як квіти, як людське життя. То таки вірно: у неї є своя розкішна весна, своє жарке літо, нарешті, осінь, яка для одних буває теплою, плодотворною, для інших – холодною, гнилою і безплідною. Наша Любов переживає сувору зиму. Але старість, повірте, нас не лякає. Адже вірно сказано:
« ... Только страшно стариться тому,
Кто Любовь, как медную монету,
Раздавал, не зная, сам кому...».
Дідусь відкашлявся, і продовжив:
-- А отим молодятам варто запам’ятати й такі слова:
« ... Любовью дорожить умейте!
С годами – дорожить вдвойне!
Любовь – не вздохи на скамейке,
И не прогулка при луне...»
С любовью, верьте, легче жить.
Любовь с хорошей песней схожа,
А песню нелегко сложить».
-- Тож почуйте нас, і старе, й мале, і скористайтесь нашою порадою: хочете, люди, щастя, мрієте про довголіття – любіть одне одного і викиньте з ваших душ Ненависть. Вбийте її, кляту! Киньте у це бурхливе море. Шануйтеся і шануйте Любов.
Низько кланяючись, старенькі під бурхливі оплески подибали до натовпу. Здавалось, до тієї промови вирішило прислухатись навіть море: на його сяючій поверхні, скільки сягало око, не було видно жодної хвильки. А от прозора до того постать Ненависті з кожним словом промовців ставала більш виразною і помітною. Вона стояла поруч з Великим Мудрецем і все нижче опускала голову.
Оплески і схвальні вигуки довго не вщухали, а коли на вершину до Мудреця піднялись чоловік і жінка з дитям на руках, вони навіть пожвавішали.
-- Ви, напевне, молода сім’я? – запитав прибулих Мудрець і, одержавши ствердну відповідь, зачекав повної тиші та й почав говорити:
-- Пригадав оце крилатий вислів відомого письменника, який жив і творив у минулому столітті. Ось прислухайтесь, добрі люди, до його думки: « ... найрозумніше, чого досяг чоловік, це – вміння любити жінку, поклонятися її красі. З Любові до жінки народилося все прекрасне на землі».
Почувши ті слова, чоловік всміхнувся, ніжно пригорнув до себе жінку з дитям і осипав їх палкими поцілунками. А Великий Мудрець вів далі:
-- Любов, якщо вона справжня, вимагає не лише взаємності, а й відповідальності, самопожертви. Особливо яскраво проявляється це у сімейних стосунках. А те, що нині називають «сучасним громадянським шлюбом» не що інше, як втеча від відповідальності. І не лише за свого партнера, а за сім’ю в цілому. Запам’ятайте, чим голосніше й більше кричать про любов, тим більше розторгнень шлюбу. Мудрі радять любити тихо.
Мудрець хотів додати до цього ще щось, але його зупинив викрик з натовпу:
-- Чому ж тоді справжня Любов дуже рідко буває щасливою?! Чому так часто вона стає причиною безглуздої смерті?
Мудрець спохмурнів, потер високе сиве чоло і відповів:
-- Гарні запитання. А відповідь моя така. Хоча й існує крилатий вислів, що Любов – то поезія і сонце життя, та люди не випадково порівнюють її з трояндою, у якої окрім розкішного кольору і п’янкого аромату є ще й гострі колючки. А тому тільки сильна, істинна Любов здатна розвіювати незліченні дріб’язкові непорозуміння, що виникають при спільному житті. Тому ще раз про «троянду з колючками». Вірно, Любов дійсно допомагає переносити найжорстокіші страждання та випробування, але ті, хто любить, добре знають: саме в стражданні – радість. Любов, яка вимірюється одними втіхами – бідна Любов. Справжню Любов можна виміряти лише стражданнями. І повірте, істинна Любов сильніша за смерть і за страх смерті. Так, іноді людина заради своєї любові жертвує і життям своїх рідних, і власним життям. Пригадайте хоча б, як свого Смока любила Лабіскві, або як любилаПасук свого Чарлі. Не злічити на землі Трістанів та Ізольд, Ромео і Джульєтт. Всі вони пішли з життя заради своєї Любові. Одначе, їхня смерть лише зайвий раз стверджує: тільки нею, тільки Любов’ю тримається і рухається життя. А жінка…
-- Але я, старче, тут не просто жінка – перебила Мудреця та, що стояла з дитям на руках. -- Я -- мати! Невже у такій якості не заслуговую на твою увагу? Про це людям скажи правду, – звернулась до Мислителя жінка з дитям.
-- То, дочко, велика і свята правда. Немає нічого святішого і величнішого, ніж Любові материнської, ніж Любові до жінки-матері, бо така Любов не визнає розрахунків. Вона залишається істинною і по-своєму прекрасною, бо це почуття тільки в людському серці, а не голові. Будь-яка Любов прекрасна по-своєму, тільки б вона була в серці. У порівнянні з Любов’ю матері будь-яка інша Любов, будь-яка пристрасть, будь-яка прив’язаність або ж користолюбна, або ж слабка. Та все одно, дочко, ти – жінка. А тому звертаюсь тут до присутніх. Оскільки Мати – це первинно і споконвічно жінка, то й ставлення до неї має бути особливим. Любіть і поважайте жінку. Шукайте в ній не лише втіху, а й сили, натхнення, подвоєння ваших моральних і розумових здібностей. Ні-ні, я не забув, що ти – мати. Нехай усі знають: Любов матері первісна, егоїстична і в той же час – безкорислива. Така Любов ні від кого не залежить, а тому вона – всесильна. І, аби не бути голослівним, нагадаю вам про ті події, що розгортаються наприкінці легенди «Серце матері». Закоханий по вуха парубок на догоду примхам своєї обраниці вириває з грудей матері живе серце. Поспішає принести його підступній дівці, але в темряві спотикається і губить той безцінний «подарунок». Тоді загублене материне серце спалахує для сина-вбивці провідним вогником і співчутливо запитує: «Боляче тобі, кровиночко моя?! Вставай, синку, піднімайся... За мною... за мною йди... Я покажу тобі стежину...» Тож прославимо жінку-Матір, чия Любов не відає перепон, чиєю груддю вигодуваний увесь світ. Адже усе прекрасне в людині від променів сонця, від молока Матері. Ось що насичує нас Любов’ю до життя.
Чоловік і молода жінка з дитям щиро дякували Мудрецю за ті красиві, а головне – правдиві слова. Натовп у свою чергу знову вибухнув шквалом аплодисментів. І, мабуть, ніхто вже не чув застережливих слів Великого старця:
-- Люди! Будьте обережні! Остерігайтесь не лише Ненависті. Адже Любов, як обоюдогострий кинджал, готова не тільки вас захистити, а й вбити. І хоч вона сильніша за смерть і за страх смерті, остерігайтесь Любові шаленої, божевільної…
Ненависть тим часом мимоволі залишала серця людей і вливалась у ту потворну жінку, яка під натиском натовпу крок за кроком відступала і наближалась до краю урвища. А там, внизу, до цього тихе і спокійне море, враз заклекотіло, розбурхалось величезними могутніми хвилями. Воно готувалось поглинути людську Ненависть і поховати її у своїх безоднях назавжди, на всі віки і тисячоліття.