Казка про річку
Тільки-но прохолодна ніч добігла кінця і ще заспаній землі всміхнувся погожий весняний ранок, як на далекому небосхилі відразу вималювалась чітка темно-зелена смуга. Там, у прозорому повітрі, забовванів прадавній Чорний ліс. Короткими світлими ночами верхівки його височенних дубів, грабів, беріз та ялин упирались у крупні блакитні зорі. А вдень дерева знову тягнулись вгору, неначе тепер намагались дістатись до самого сонця. З незапам’ятних часів цей ліс жив своїм звичним, одноманітним і незайманим життям. Влітку, коли над землею витала нестерпна спека, віковічні дерева перешіптувались густим зеленим листям. Довгими ж лютими зимами у їхніх голих віттях стугонів шалений холодний вітрюган. А веснами, щойно ліс починав дихати на повні груди, його переповнювали пташині мелодії, неповторні запахи прілого листя і талого снігу. Землю між деревами починали встеляти живі килимки первоцвітів і прозелень свіжих трав. Схожі зміни щороку повторювались, і так минали століття.
Все б нічого, якби у тому лісі була власна вода. Взимку птахів та звірів якось ще виручав сніг. А от влітку, у задуху і спеку -- чиста тобі біда. Не одну сотню верст доводилось долати лісовим мешканцям у пошуках життєдайної вологи. З гілок лунала невпинна благально-жалібна молитва горлиць: «По-пи-ти б! Во-дич -ки! Во-ди-чки!». Їм вторували інші птахи: «Пи-ти! Пи-ти!». «Теж хо-чу! Теж хо-чу!» -- рохкали зі своїми виводками в заростях дикі свині. Справжня біда та й годі. Щоправда, часом у небі збирались густі темні хмари і проливались на ліс короткими дощами та раптовими зливами. Пересохла земля жадібно й швидко всмоктувала небесну вологу, і звірі знову лишались ні з чим. Та ось, кілька тисяч років тому, матінка-земля мабуть-таки почула оті благальні молитви, і вже незабаром у невеликій улоговинці на поростях плавун-трави спочатку проступила ледь помітна мокра пляма, а потім на її місці утворилось крихітне, з холодною і чистою як сльоза водою, лісове джерельце. З його неглибокого дна забили жваві сріблясті водограйчики. Неначе бавлячись один з одним, вони піднімали хмаринки дрібних золотавих піщинок, поміж яких купались ніжні сонячні промені.
-- Добридень, дідусю-лісу! -- почувся звідти несміливий, але радісно-схвильований голосок. -- Це я! Срібне джерельце! Ось тут я, тут. З-під землі століттями до тебе і твоїх мешканців пробивалось.
-- Бачу, бачу! В отій улоговинці приховуєшся?! Що ж, з народженням тебе, джерельце! З народженням! -- схвально зашумів ліс. -- Твоя поява для нас -- справжнісіньке свято. Та й тобі, повір, ані самотньо, ані скучно тут не буде. Ось, прямо зараз і переконаєшся.
Джерельце посміливішало, з цікавістю озирнулось довкола, та спочатку так нічого особливого і не помітило. І раптом! Що це?! З лісової гущавини, ледь переставляючи ноги, до нього наближався втомлений, виснажений спрагою красень-олень. Його горду голову прикрашали великі, гіллясті роги. А розумні, широко відкриті очі дивились прямо на джерельце. Мабуть, відразу він не повірив отим своїм красивим, затуманеним втомою очам, бо на якусь мить зупинився і здивовано запитав:
-- Вода?! Та невже?! Але звідки?! Та ні, таки ж вода!
-- Пий, оленю, пий! -- радісно відповіло джерельце. -- Хоч я і невеличке, але води тут для всіх вистачить. Матінка-земля на неї завжди, навіть у пустелях, щедра!
Почувши таку відповідь, водограйчики на дні джерельця повеселішали, пожвавішали і почали підскакувати вище та й вище. Води у крихітному озерці ставало дедалі більше. Знеможений спрагою олень пив її довго, жадібно і невситимо. Але води у джерельці не меншало. Коли ж нарешті він втамував спрагу і притулився до ближнього дерева відпочити, до джерельця несміливо наблизилась дика кізонька. Десь неподалік, у лісовій гущавині, зарохкав дикий кабан, а на гіллях нетерпляче защебетало лісове птаство.
-- Та тут і справді весело! -- срібне джерельце задоволено розсміялось, а його фонтанчики вдарили з такою силою, що вода не втрималась на місці і ледь помітним потічком попрямувала по улоговинці вниз.
Долаючи дрібні перешкоди, той потічок довго блукав незайманим густим лісом аж поки поруч не з’явився схожий на нього потічок.
-- Здоров був, братику! Здалеку, бачу, мандруєш. Я теж… ледь не заблукав. Якось лячно одному в такому темному лісі. Тож безмежно радий оцій нашій зустрічі.
-- Привіт, друже, привіт! Приєднуйся, коли твоя ласка. Гуртом і веселіше, і перешкоди легше долати. Та й перемовитись і порадитись буде з ким.
Поріднилися вони тієї ж миті та й задзюркотіли далі одним єдиним нестримним та гомінким струмком. Тепер він легко долав перешкоди, вміло огинав велетенські, невідомо звідки посталі тут кам’яні брили і, ніде не зупиняючись, нісся та й нісся вперед, неначе й справді поспішав у гості до друзів. А на тому довгому шляху до нього приєднувались усе нові та й нові потічки. І хто знає, скільки б ще отак котитись струмку, якби не постала перед ним несподівана і досить дивна перепона. У самому кінці улоговини перед струмком привітно розпростерла свої руки-затоки така ж чиста і прохолодна як у нього, але велика-превелика, з далекими берегами вода.
-- Вітаю тебе, струмочку! -- заплескала вона дрібними сріблястими хвильками, коли той наблизився до кромки її берега. -- Як мовиться, сердечно просимо! Я тут -- найстаріше лісове озеро. І… красно дякую за водичку, яку ти, друже, сюди приніс.
Нові знайомства струмку завжди подобались, а тому, ні миті не роздумуючи, він кинувся в обійми лісового озера. Та тут його пройняв несподіваний, незрозумілий, невідомий до того жах. Справді, що ж це з ним коїться?! Він повністю розчиняється у тій великій і такій привітній воді. І куди поділось його веселе дзюрчання?! Він що, зовсім зник?!
-- Не жахайся, любесенький, -- заспокійливо загомонів той самий солодкий голосок. -- Ти й справді, як би це тобі пояснити… Одним словом, злився зі мною, став часточкою лісового озера. Але не зник, нікуди не подівся, і довго ще даруватимеш мені свою кришталево чисту, із сріблястого джерельця воду. Скажу навіть більше: якби не такі, як ти, то навряд чи й народилося б я у цьому глухому лісі. На жаль, а можливо й на радість, я -- лише тимчасове твоє пристанище. То ж не журись, кажу тобі. Заспокойся…
-- Лісове, кажеш, озеро?-- перепитав, приходячи до тями, струмок. -- Не чув про таке. Але… як дивно! Ось, злився з тобою і… ніби мене вже й немає. Варто, мабуть, познайомитись з тобою ближче. Розкажи про себе…
-- А що розповідати? Озеро -- воно скрізь озеро, така собі глибока, заповнена водою впадина. Влітку мене напувають рясні дощі і зливи, ранньої весни наповнюють талі води, у будь-яку іншу пору року -- щедрі, як ось ти, струмки зі срібних джерел. Отже -- нічого особливого, стояча вода та й усе. Та ти, струмочку, трішки почекай. Пригадай мої слова про тимчасове пристанище. Коли вода заповнить мене вщерть, втримати її своїми берегами я вже не зможу. І тоді… Тоді ти побачиш таке! Сам побачиш і відчуєш…
Напевне, озеро збиралось повідати, що ж буде з струмком далі, що незвичайне він має тоді побачити і відчути, та ту розмову несподівано перервали дивні звуки. Спочатку довкіллям пронісся гучний тріск і шерхіт. Такий гучний і жахливий, неначе у верховіттях заблукав справжній буревій, або ж на скреслій річці почався льодохід. Потім до цього додались глухе булькання і хлюпання. Незрозумілий шум не вгавав, а навпаки посилювався. Відтоді струмок став струмковою у потоці водою.
Тихо зітхаючи і невідомо на кого скаржачись, озеро ще довго розмовляло з самим собою. А бурхливий потік, підхопивши струмкову воду, без упину ніс її все далі та й далі. Приємно було їй то погойдуватись на поверхні хвильками, то пірнати разом з виром до самісінького дна, щоб потім знову повернутись до сонця, або ж, прислухаючись до плескоту біля берегів, спокійно відпочивати в широких тихих заводях.
-- Подобається? -- почула одного разу струмкова вода чийсь загадковий, не схожий ні на який інший, голос. -- Бачу, подобається, -- не чекаючи відповіді, вів той голос далі. -- Хочеш знати, хто я? Розповім. Обов’язково. Але… усьому свій час. А спочатку мова про тебе. Ти вже ані отой лісовий струмок, що так довго блукав темним лісом. І не отой бурхливий потік з лісового озера. Ти -- притока, яких у мене десятки. До зустрічі зі мною була безіменною, та тепер називатиму тебе Новою. А я -- ріка, тепер -- ваша мати. Колись, давним-давно, теж була безіменною. А потім, аби не плутати з іншими, люди дали мені красиву і влучну назву -- Вітолга, що на мові древніх означало Ріка Життя. Народилася я задовго до твоєї появи на світ і не одну тисячу років кочу свої води неозорими земними просторами. Вік мій, як бачиш, чималий. Та я чудово збереглась. Так пречудово, як і отой, що тебе народив, древній ліс. Як і оті, що його оточують, неописанної краси гори. Як і саме зоряне небо та сонце. Збереглась, бо так само як і вони, живу заради краси. І, окрім цього, намагаюсь бути не лише прекрасною, а ще й корисною. Корисною рибам, які у мені водяться, лісам і травам, звірам та людям, усьому сущому на землі. Адже моя вода -- найцінніше, що тільки є у світі. Вона найдорожча, як і саме життя.
. Петляючи поміж старих, густо порослих високими стрункими смереками та столітніми дубами гір, довго гомоніли між собою ріка Вітолга та її притока Нова. Аж ось, одного погожого дня, звідти, з прибережних лісів, почав доноситись якийсь важкий стогін, долинули болісні зойки, тріск, дзижчання та окрики.
-- От бачиш, -- сумно промовила річка, -- самі не відають, що творять.
-- А й справді, -- здивовано зашуміла на перекаті Нова, -- що воно там відбувається?
-- Нічого втішного, -- розчаровано відповіла річка. -- То дерева … з життям прощаються. Люди як траву ліс косять, колоди у плоти збивають, потім їх -- мені на плечі. Та нічого, перенесу я ту деревину у потрібне місце. Тільки отих людей шкода: не подумали нерозсудливі, що ж далі буде. А таки буде! Через рік-другий сповзе облисіла від дерев гора вниз, перетне моє русло. І тоді вода, що накопичиться, нестримним потоком рине в долину, змітаючи на своєму шляху мости, дороги, затоплюючи посіви, цілі міста і села. Кажу ж тобі, лихо та й годі. А винуватицею біди назвуть… мене. Прикро, звичайно. Та нічого, кому біда докучить, той ся розуму научить.
-- Звичайно, прикро, -- погодилась Нова, -- то давай скоріше покинемо тих, хто на страченому лісі розбагатіти надумав. Або… під землю сховаємось.
Погомоніли отак між собою, погомоніли та й потекли далі. Попереду на них чекали не лише нові випробування, а й дивні захоплення та незабутні враження.
Чим далі вони мандрували, тим помітніше береги Вітолги обростали гранітними, чудернацьких форм скелями.
-- А чи відаєш ти, нерозлучна моя притоко, що… -- на мить ріка притихла, ніби щось напружено згадувала, а потім продовжила, -- що років отак з тисячу, а чи й більше тому, коли на світі не тільки тебе, навіть твого лісового озера не було, неподалік звідси вирішувалась моя подальша доля. Так, так, саме тут довелось тоді пробивати шлях через одну з тих, що нас оце обступили, сірих скель. Що з того вийшло? Ось, зараз сама побачиш.
Вода в річці помітно прискорила потік, запінилась, заклекотала. Долаючи підводні валуни, вона з шумом і гуркотом наблизилась до широкого отвору у скелі, на вершині якої, на оглядовому майданчику, стояли святково одягнені, веселі люди. Вони у всі боки вертіли головами, посміхались і постійно показували пальцями на вир. Було помітно, що їхньому захопленню немає меж. А річка тим часом, перетнувши невидиму межу, живим дзеркалом полетіла з висоти пташиного польоту кудись вниз, перетворившись у хмари білого туману, мільярди бризок, у піняву і шумовиння. Над тим дивом яскраво світило сонце і неповторними барвами вигравала казкова веселка.
-- Бачила? Мій найкрасивіший рукотворний водоспад! -- промовила з гордістю Вітолга, коли вода дещо заспокоїлась.
-- І я горджусь тим, що здатна дарувати людям красу і насолоду. А далі… Далі ще не таке побачиш.
Притока нічого не відповіла, адже кілька хвилин тому вона ледь втрималась, щоб у казково-красивому водоспаді не перетворитись на хмари водяних бризг. Коли ж нарешті отямилась, мати-Вітолга текла вже спокійно, повільно і тихо.
-- Хочу показати тобі ще одне, мною народжене диво. Як тільки викотимось на рівнину …
Але Нова вже її не слухала. «Досить з мене! Ще одне таке диво і тоді що, мені край?! Ні, -- вирішила вона, -- от візьму і прямо зараз сховаюсь на самому дні. Там, сподіваюсь, ніякого жахливого дива не зустріну».
Так і вчинила і поступово наблизилась до крутого берега, що ховався у заростях високих очеретів, густої осоки та навислих над водою плакучих верб. Дно ріки у цьому місці було захаращене корчами і затонулими колодами. З утворених ними схованок в очікуванні здобичі грізно визирали зубасті пащі хижих щук, а в глибоких, вибитих течією і виром ямах, після вдалого нічного полювання відпочивали велетенські довговусі соми. Ближче до берега, у самому очереті, плюхались срібні карасі та ще якась дрібнота. По самому дну задкували клишоногі раки.
-- Ти куди це поділась?! Агов, Нова!! Я тебе помітила. Виринай скоріше. Тут таке побачиш…
І дійсно, далі на їхньому шляху розстелявся широченний, до самого неба, луг. Притока Нова вирізнялась неабиякою знаттєлюбністю і, аби побачити його власними очима, на деякий час розлучилась з річкою-матір’ю та й потекла по її старому руслу. Затримуватись там надовго вона не збиралась, але перемогла, зрештою, цікавість, і Нова повністю віддалась всеохоплюючому спогляданню. У той час луг майже повністю злився з повноводною рікою, а тому з краю в край стояв залитий водою. І про те, що тут все-таки луг, а не річка, нагадували хіба що декілька крихітних, вкритих пожухлою минулорічною травою острівців. Та незабаром одноманітна картина почала швидко змінюватись. Велика, як говорили про неї люди, вода, залишивши після себе тільки вщерть переповнені озеречка та заводі, скоро повернулась в русло, спала. Тоді на просохлих ділянках, неначе по велінню чарівної палички, піднялись соковиті, густо-зелені трави. А за ними враз розпустились і квіти. Краще б сказати -- диво-квіти, адже іноді на одному стебельці декілька квіток палахкотіли різними барвами, а їхні пелюстки у свою чергу вигравали неоднаковими кольорами. Усе оте розмаїття народжувало на лузі живі килимки, які щодня насичувались все новими та новими кольорами і поступово зливались один з одним. Завдяки цьому луг нарешті перетворився на один величезний казковий килим. Його красу довершували кущі калини, що поспішали вбратись у біле, наче наречена перед весіллям, та ще жовтогарячі чашечки латаття на ледь помітних в заростях очерету озерцях. Над цим живим килимом кигикали птиці-книги, ширяли, видивляючись собі здобичі, лугові чайки. У високому прозорому небі час від часу з радісним гелготанням пропливали ключі диких гусей. А на землі, над яскравими квітами, заклопотано гуділи джмелі і бджоли, всюди пахло молодими травами та медом. На озерцях, у заростях очеретів і верболозів, зазивно крякали дикі качки, в прихованих від хижого ока заводях парувались красені лебеді. Луговими ж болітцями повністю заволоділи непосидющі галасливі кулики. А он там, у рясці, полюючи на жаб, завмерла на одній нозі сіра чапля. І тільки червононогий бусол підкреслено гордо походжав лугом, так, наче його взагалі нічогісінько не цікавило. А десь під самим лісом, лугом бродили отари овець, смакували соковитими травами стада корів, спокійно гуляли цілі табуни коней…
-- Та тут!.. Тут -- справжній земний рай!!! -- на увесь луг вигукнула притока-мандрівниця. -- Це ж вона, моя ріка Вітолга, це вона разом із землею та сонцем його народила! Ось, тільки-но її наздожену, відразу ж і подякую за все. За все, що поталанило мені тут побачити.
Незабаром притока залишила луг і наздогнала матір-річку, та не встигла їй подякувати, як та запитала:
-- Ну, то як воно? Як, питаю, почуваєшся? Чи не набридли тобі, дорога моя притоко, усілякі несподіванки та безкінечні неймовірні враження? Чи не втомилась, бува, від безперервної нашої мандрівки?
-- А до моря океану, чи далеко ще нам добиратись?
-- Та як тобі сказати? Більше половини шляху вже позаду. Я б сказала -- кращої його половини. Адже попереду на нас чекає найскладніша, а вірніше -- найнеприємніша його частина. Та хто ж, окрім нас, той шлях подолає?
-- То, може, й справді не завадило б трішечки перепочити? Гадаю, для цього у тебе знайдеться затишне, а головне -- спокійне містечко. Якщо так, то зупинимось там на тиждень-другий, відновимо сили та й помандруємо потім далі.
-- Хм… Затишку, кажеш, захотілось? Спокою закортіло? Що ж, незабаром зупинимось. Щоправда, не за власним бажанням. І, на жаль, зовсім не для відпочинку.
Як не просила притока пояснити їй суть сказаного, але річка востаннє плеснула вільними хвилями та й змовкла. А невдовзі, сполучаючи береги Вітолги велетенською стрункою підковою, шлях їм перетнула височенна, завдовжки з версту, красуня-гребля. Вся вона була з граніту, заліза та найміцнішого бетону і віддаля та з висоти здавалась якоюсь казковою, неймовірної краси спорудою. Особливо ж привабливою та неповторно красивою видавалась вона уночі, коли виринала з темряви у сліпучо-яскравому намисті освітлювальних вогнів. Стримуючи річкові води, гребля утворювала перед собою величезне, як море, штучне водосховище і жила своїм бурхливим, ні на мить не завмираючим життям. З одного берега Вітолги на інший по греблі цілодобово гуркотіли сотні потягів, проносились, як навіжені, десятки тисяч автомобілів, кудись поспішала безліч людей. А в утробі самої греблі вода з неймовірною силою і швидкістю обертала встановлені там хитромудрі пристрої і через них дарувала людям дорогоцінну енергію.
-- Отакий, притоко, чекає тут на нас «спокій». Та маємо пишатись, бо своєю працею даруємо світові не лише красу, а й тепло, і світло, і … воду. Нічим незамінну воду для усього живого.
-- Гадаю, за усе те люди мали б не те, що дякувати, молитись на тебе, мати-Вітолго. Чи, принаймні, цінувати та шанувати, як щось найдорожче у їхньому житті.
-- Раніше, десь кілька сот років тому, так воно й було. І шанували, і вклонялись. І берегли мене, як тільки могли. А тепер… Важчих часів і не пригадую. Щось недобре коїться у цьому світі. Ой, недобре! Та у цьому незабаром ти й сама переконаєшся. Отам, за цією греблею і побачиш.
На деякий час Вітолга і її притока Нова майже припинили свій біг і кілька годин повільно просувались по водосховищу. Притока встигла заспокоїтись і в обіймах матері-ріки навіть задрімала. Та раптом її тиха вода з неймовірним гуркотом полетіла по глибоких бетонних колодязях вниз. А на самому дні вона впала на величезні металеві лопаті, завертіла ними з такою силою, що у несамовитому вирі й сама втратила свідомість. Вона зовсім не пам’ятала, що було з нею далі і отямилась лише тоді, коли вибралась з пекельного водовороту та шумовиння аж на іншому боці греблі. Спочатку її охопила незвідана радість, адже, долаючи невидану перешкоду, вона все-таки врятувалась. А ще -- відчула поруч води матері-Вітолги. Трохи заспокоївшись та посміливішавши, Нова наважилась озирнутись. Вода довкола рябіла від риби. Осетри, коропи, лящі безпомічно намагались повернутись на глибину, але численні обширні рани на плавниках, спинах, на хвостах робили їх безсилими і безпорадними. Інша риба, що вже не ворушилась, мертвою пливла вниз по течії.
-- Ось вона, людська вдячність, -- сумно зауважила річка.
-- Та коли б тільки це…
-- Що ти маєш на увазі? -- перепитала притока.
-- А ось підійдемо до найбільшого на нашому шляху міста, що розкинулось на обох моїх берегах, ти ще й не таке побачиш.
Тим часом згадане місто сповіщало про себе ще здалеку. Нагадувало сірими й чорними димами з фабричних та заводських труб, тривожило неймовірним гуркотом сили силенної автомобілів та потягів, вражало копошінням мільйонів його двоногих і чотириногих мешканців. І ніхто й ніщо, ані люди і тварини, ані фабрики та заводи, ані рослини, ані сама земля аж ніяк не могли існувати без води. Всі вони безупинно й без міри брали ту воду з Вітолги, а повертали їй… Страшно навіть подумати! По численних трубах безперервно й беззаборонно у річку текли нечистоти з житлових будинків, отрути з підприємств та заводів, стічні води з мулом та брудом після дощів та злив. Навіть грунтові води, що дивом просочувались в річку, виявлялись зараженими і отруйними. Десятиліттями місто безжально губило річку своїми нечистотами, і увесь цей час Вітолга, як могла, намагалась якось з цим безладом впоратись.
-- Десь я чула, -- звернулась до річки притока, -- нібито люди… А-а, це ж ти, ти казала… Нібито вони самі не відають, що творять. То виходить, ні осуджувати, ні карати їх нема за що. Не відають, бо…
-- Запам’ятай, притоко, якщо Всевишній хоче покарати людину, то в першу чергу позбавляє її розуму. Більшість людства позбавлена розуму жадобою наживи, багатства та влади. Люди почали думати лише за себе та день сьогоднішній, а до долі своєї ріки і своїх нащадків їм і справи немає. Та ти опустись на дно і переконаєшся, що я… Вмираю я, дорога моя притоко.
Коли Нова опустилась на дно, ріка текла вже далеко від міста, але впізнати її русло було майже неможливо. Його замулювали скинуті сюди мільйони й мільйони тон бруду, від чого русло зміліло і нічим не нагадувало глибокої і чистої колись течії. Дно захаращували трухляві дерева, корчі, автомобільні шини, безліч скляних та пластикових пляшок. Тут купами височіли стоки каналізаційних систем, токсичні відходи підприємств, гній з тваринницьких ферм. Одним словом, сюди скидалось все, що не мало ніякої цінності для людей, але завдавало річці непоправної шкоди. Від Вітолги тхнуло смородом, гнилятиною і затхлістю.
-- З твоїм дном, матінко-річко, все зрозуміло, -- випірнувши, гірко зізналась притока. -- Та іншого не розумію. Ну, нехай русло, дно. А чому ж, чому стали такими голими і непривабливими твої береги? Чи й тут … не відають, що творять?
-- Авжеж, безперечно. Он, бачиш, зоране поле. До самісінької води примудрились виорати. Ніби навмисне зробили так, щоб навесні увесь чорнозем у моє русло поплив. А з протилежного боку, ти тільки уважніше придивись. Всі кущі та дерева вирізали. А от щоб посадити -- ніби й нікому. Ще років отак із сто чи й менше висадити на моїх берегах якийсь десяток чи й більше дерев люди вважали не тільки за необхідність, а й за честь. Без будь-яких нагадувань вони чим тільки могли укріплювали мої береги. А сьогодні… Воістину, не відають, що творять.
-- А, може, знають, та не хочуть про те думати? Хто їх тепер зрозуміє?! Та мене турбує лише одне. Як би ото нам, мати-Вітолго, та скоріше до моря-океану дістатись.
-- Сподіваюсь, дістанемось. Але як би там не було, не полишай мене, притоко. Не ховайся під землю, бо без тебе я й справді… загину.
-- Не покину, матінко-річко! Нізащо не залишу! А якщо й доведеться загинути, то тільки разом, удвох під землею сховаємось.
Ріка і притока міцно, неначе перед стратою, обнялись і мовчки потекли далі. А над вигорілими полями, всохлими садами, над голими берегами і десь далеко позаду, над водосховищем і великим містом збирались грізні чорні хмари, гуляли громовиці, небо розколювали безперервні сліпучо - яскраві блискавки. Над землею котився приглушений гул. І хоч землетруси у цій частині світу вважались великою рідкістю, та цього разу декілька помітних поштовхів неабияк сколихнули землю. А коли хмари заволокли все небо, на землю обрушилась небаченої сили злива. Вода немов з відра лилась з небес декілька днів поспіль. Невдовзі вона вщерть виповнила водосховище, але гребля чинила їй достойний опір навіть тоді, коли вода потекла через край. Та раптом над землею пронісся страшенний розкотистий гул. Вона здригнулась, затряслась вся, немов у лихоманці, і, завмерши у жахливих судомах, вмить вкрилась непереборними глибокими тріщинами. І тоді гребля не витримала. З неймовірним скреготом вона розкололась навпіл і зникла під водою, неначе її тут ніколи й не було. А відтак шлях шаленому потокові, що понісся змілілим руслом Вітолги, був відкритий. Змітаючи на своєму шляху велике місто і його нерозважливих жителів, він незабаром наздогнав Вітолгу і разом з притокою поніс їх до моря-океану.