Казка про Добро і Зло
«… І не встануть з праведними
Злії з домовини.
Діла добрих обновляться,
Діла злих загинуть».
Т. Г. Шевченко, «Псалми Давидові»
***
Тоді був рай. Всюди, куди не кинь оком, один тільки рай. Ще не існувало жодного грішника, а тому ніякої потреби в пеклі не було. Риби в морях та ріках, птахи в небі, звірі в лісах, навіть двоє людей, -- Адам та Єва, -- жили в мирі і злагоді, насолоджувались сонцем, повітрям, водою, солодким спілкуванням та іншими Божими дарами. По всій землі цвіли та щедро родили райські сади і поля. І всього було вдосталь. Гарно було в раю. І все б нічого, та росло в тих садах одне незвичайне, найстаріше з усіх, дерево. Зовні воно майже нічим не відрізнялось від інших. Дивувало хіба що тим, що у будь-яку пору року манило до себе не лише розкішною кроною, а й своїми духмяними, небаченої краси плодами. А як уважніше придивитись, то на могутніх гілках дерева можна було помітити величезного змія на ім’я Спокусник. Сюди його потайки поселив сам Сатана. І зробив так не випадково: змія на найкраще в раю дерево умисне послав. Всевишній відразу зрозумів лихий задум Сатани, а тому вирішив негайно попередити Адама і Єву про небезпеку, що чекає на них у раю.
-- За риб, птаство і навіть звірів я цілком спокійний. А от за вас, людей, -- стурбовано промовляв Творець, -- тривожусь, як ніколи. Не чіпайте плодів з того дерева, як би вас не спокушали. Попереджаю, бо люблю вас, як нікого у раю. Не куштуйте плодів заборонених. А скуштуєте – тяжкий гріх скоїте. А ще… Пізнаєте, що то є Добро, і що – Зло. А за гріх ваш покараю карою страшенною, небесною: поряд з раєм створю два пекла. Одне – земне, для живих. А друге – небесне, для…
Та й не договорив. Мабуть, ще й сам не вірив, що замість вічного життя пошле людям ще й смерть. Не промовив про свій намір ні слова, бо сподівався, що люди прислухаються до Його попередження. А люди, вони і в раю, і в пеклі – люди. Їм навіть раю не потрібно, дай лише скуштувати чогось забороненого.
-- Що ж воно таке, оте Зло? – не могла заспокоїтись Єва.
-- І що таке – Добро? – не знаходив собі місця Адам.
-- І чому їх треба боятись? – дивувалась жінка.
-- І чому це гріхом вбачається? І чому грішникам Божа кара належить?
Адам ще якось тримався, про Божу кару не забував, а тому обходив те дерево десятою дорогою. А от Єва, -- створіння слабке і нечувано допитливе, -- у садочок чи не щодня ходить та й ходить. З дивних плодів очей не зводить, слиною давиться, важко зітхає. А змій Спокусник не дрімає, бо і призначення, і справу свою добре знає.
-- І за що тільки, -- запитує лукаво у Єви, -- такі пекельні муки у раю терпиш? Нехай вже Адам, чоловік твій… Там – все зрозуміло. Він – створіння Боже, а тому повинен Його повеління дотримуватись. А ти, Єво, -- напівбогове, напівлюдське, -- але все одно найкрасивіше створіння у раю. Ти для того, аби дарувати радість і насолоду своєму чоловікові. А як ти їх подаруєш, якщо ніякого уявлення про справжню радість і справжню насолоду не маєш? От, скуштуєш цього яблука, отоді й матимеш, і дізнаєшся, що та як своєму чоловікові дарувати.
-- Боюсь, кари Божої боюсь, -- тремтить Єва, а із заборонених плодів очей не зводить. – Адамового осуду теж боюсь. А так би я… хоч зараз, хоч у цю мить…
Наступного разу змій-Спокусник вирішив довести свою підлу справу до кінця. Тільки-но Єва підійшла до дерева, він і запитує:
-- Ну, що, жіночко, як спалось? Як чоловіка свого богобоязливого втішала?
-- Ой, не спиться мені і не їсться, -- бідкається Єва. --Допитливість моя спокою ні на хвильку не дає. Що воно за Добро? Що то за Зло, про яке попереджував Всевишній?
-- Цікавість та допитливість, -- відповідає їй змій, -- залишається другою після краси найяскравішою рисою жінки. І я тобі від усієї зміїної душі співчуваю. Ладен навіть допомогти. Ось, прямо зараз, нагну до землі гілку, щоб ти найкраще яблуко дістала. Скуштуєш його і про все дізнаєшся. А Всевишній навіть не здогадається: на те місце, де ріс плід, я свою голову покладу. Він і не помітить…
Не довго вагалась цього разу Єва: рукою, що тремтіла від страху, зірвала той заборонений плід, та швиденько -- до Адама. Ось, мовляв, поглянь! Зараз про все дізнаємось!
Той спочатку не на жарт обурився, але згодом утаємничився-таки з Євою у своїй опочивальні і там розколов те яблуко навпіл. А в кожній з його половинок сиділо по два зернятка. Одне, як земля, чорне. Друге – біле, як гірський сніг. Вивалились ті зернятка з яблука, та тільки впали не в землю. Ті, що були білими, Адамові і Єві прямісінько в серце потрапили. А чорні – у їхніх безтурботних головах засіли навіки. Потім ті зерня, що людям в серця потрапили, Добром в них проросли. А ті, що в голови впали, гірким Злом стали.
Давним-давно пішли у небуття Адам і Єва. І одному Богу відомо, де тепер перебувають їхні душі: в райському саду цілуються, чи в пекельній смолі варяться. Їх давно немає, а Адамові діти не встигають пожинати рясні врожаї зла. Одне зло ніби сперечається і змагається з багатьма іншими за право ходити поміж найвідоміших, найдошкульніших, найзліших. Різним буває зло, але найпоширенішим, нарівні з яким може стати хіба що несправедливість, є і, мабуть, довго ще залишатиметься, пияцтво. Що пияцтво – зло, не сумніваються навіть запеклі пияки. І хоч воно не таке давнє, як інші, та, як підрахувати, забирає більше життів і породжує більше каліцтв, аніж найжорстокіша світова війна.
Так, якщо Бог хоче покарати людину, Він, перш за все, позбавляє її розуму. Жахливішою за цю кару залишається хіба що смерть. Та ще страшніше, коли людина сама занурює себе у добровільне божевілля. Люди усвідомлюють небезпеку і все-таки… продовжують пиячити. Шкідливу звичку вони звели у ранг хвороби. Навіть лікувати її беруться. І все те – при щоденному збільшенні виготовлення отрути, при її все доступності і вседозволеності. Тоді у свої права вступає ще одне зло. Потім – ще, й ще – наступне. Пожадливість! Вона ні перед чим не зупиняється! Одні смертні наживаються на чужій біді, на чужих сльозах, ба, навіть на здоров’ї та житті інших смертних. А перші, вдаючи, що намагаються боротись з пияцтвом, виготовляють цю отруту в необмеженій кількості. І в які тільки яскраві обгортки потім її пакують! Які тільки красиві назви їй дають! Горілка «Столична», «Старокиївська», «Московська», «Пшенична». Хоч бери її та на хліб намазуй. Та це – давно вже застаріле. Ось вам – сучасніше і «смачніше». «Хлібний дар», «Українка. Своя і краща», «Біленька на березових бруньках», «Неміров». Нове обличчя світової горілки». Усього й не перелічити. А картинки! Одні картинки на них чого варті! І таке – не лише на пляшках з отрутою. Таке – на величезних щитах-написах вздовж вулиць та доріг, майже на кожному кроці! «Купуйте! Купуйте!» -- кричать вони з усіх сторін. Грошові ненажери знають, що вживання спиртного скотинить і звірить людину. Знають, але продовжують робити свою чорну справу. Мабуть, окрім надприбутків комусь-таки потрібно скотинити і звірити рід людський. Вірно, більшість злих справ твориться у нетверезому стані, як вірно й те, що з усіх інших вад пияцтво більш за інші несумісне з величчю духу. То, може, комусь потрібно ту велич ще й принизити, вбити, втопити у ріках спиртного? І тут приєднується ще одне зло – цинізм. Відкритий, нахабний, випнутий цинізм. Це, коли, відчуваючи силу і власну безкарність, прямо тобі у вічі нахабно глузують з людської гідності, насміхаються над правдою, глумляться над справедливістю. Як, приміром, отам, на тих величезних щитах-написах, де відверто прославляється «якість» отрути. А внизу, дрібними, білими по білому або чорними по чорному, буквами «попереджають»:«Надмірне вживання алкоголю шкодить вашому здоров’ю». Он як про вас турбуються! Ми, мовляв, попередили. Далі – вам вирішувати, труїтись чи ні. Тому ніякої відповідальності за наслідки не несемо. Ось так! Оце і є – зло, отой неприхований цинізм. Що, несхоже на казку? А дехто від усього цього в захваті і вигукує: «Не життя, а казка! І навіщо мені отой рай на небі, якщо й земного вдосталь вистачає?!».
Тим часом чорне зернятко в головах таких оптимістів новим, не менш підступним злом проростає. Не встигло, скажімо, біле зернятко в людському серці скромністю прорости, а голова вже переповнена пихатістю, зверхністю, непомірною гоноровістю. Не встигне в серці проклюнутись благочестя, а голова, як у вогні, розпустою палає. Не встигла відшукати для себе куточок у серці порядність, а голова аж гуде від лихослів’я та пліткарства. Не визріло в людській душі милосердя, а розум сіє довкола байдужість і жорстокість. Та є зло, якому, виявляється, місця в голові замало. І тоді таке зло відшукує собі місце у серці людини. Мова йде про лестощі – одну з облуд, вдаваностей, прикидання, замаскованої брехні. Людині завжди приємно почути про себе щось похвальне. А якщо та похвала та ще й незаслужена, та ще й висловлюється в обличчя? Ось як сказав про це один поет:
«Уж сколько раз твердили миру,
Что лесть гнусна, вредна;
Но только все не впрок,
И в сердце льстец всегда отыщет уголок…»
Лестощі, то незаслужена похвала, а хвалити людей в обличчя – найвірніша прикмета лестощів. Про «похвалу не в міру» теж написано чимало. От приміром, таке:
«Льстить любят многие,
Хвалить умеет редкий;
Не в меру похвала
Опасней брани едкой».
Так, непомірна, незаслужена похвала дійсно «опасней брани едкой». Чому? По-перше, вона принижує людську гідність, бо в лестощах людину ображає не сама похвала, а її нещирість… По-друге, лестять зазвичай для того, аби володарювати під виглядом покірності, бо той, хто тобі лестить, в душі тебе проклинає. Лестощі – зло бридке і жахливе, вони найбільш доступні тим, хто звик сам собі лестити, найбільш захоплюватись і тішитись собою. Так про лестощі кажуть самі люди.
Якби спробувати розповісти у цій казці про все зло, яке насіялось на землі з часів Адама і Єви, яке вже встигло прорости і ще проросте та визріє, то їй не було б і кінця. Але обійти увагою лихослів’я – справді гріх. Адже, як стверджують древні, у лихослів’я справді зміїна голова, і той, хто лихословить, найлютіший з диких звірів, а хто лестить – найнебезпечніший з ручних тварин. Влучно сказано і справедливо. Злі язики дійсно «страшніші пістолета», бо вони, зводячи наклепи та оббріхуючи, принижують людську гідність. Злий язик – ознака злого серця. Про злих людей сказано і написано чимало, бо злість – теж зло. Кажуть у злості – чорна радість. Адже зла людина здатна радіти лише чужому горю. Чи не тому жодна зла людина не буває щасливою. Багатою – так, а щасливою – ніколи. Зла людина ніколи нікого не втішить, вона не відає такого щастя, як милосердя. Її життя сповнене безмірного зла і тривог. А скільки того зла у людей пихатих, честолюбних, владолюбних! Чи не тому земля чорна, що вона рясно всіяна чорними зернятами зла. Хтось обов’язково скаже: «Казка нібито про добро і зло, а мова в ній лише про зло». Та ні ж бо, не так! Білі зернята добра проростають в людських душах і милосердям, і чесністю та порядністю, і мужністю та скромністю. У будь-якій казці кінець завжди щасливий. В них, зазвичай, добро перемагає зло. Та те – в казках. А насправді? І чому добро завжди каране, а зло – від випадку до випадку? І чому про добро відразу ж забувають, а зло пам’ятають усе життя? І чому тоді часом небезпідставно і скоріш для власного заспокоєння люди кажуть: «Нема лиха без щастя», або «Нема добра без лиха»? Можливо тому, що у житті часто, ой, як часто! те, що спочатку сприймалось як добро, через деякий час повертається до людини непоправним лихом. І навпаки, те, що вважалось злом, поверталось до неї благом. Для виправдання такого явища люди навіть легенду вигадали. Подорожували нібито по світу три брати. Одного пізнього вечора голодні та виснажені прибились вони до багатого маєтку. На прохання дати прихист хазяїн подав їм кухоль води і шматок черствого хліба та вказав на місце у конюшні. Вранці брати зібрали свої останні гроші і з вдячністю віддали їх господарю. Наступного разу притулок подорожнім надали в бідній оселі. Господар зарізав останнього барана, приготував для мандрівників смачну вечерю і поклав їх спати на м’яких килимах. А вранці, замість подяки брати підпалили будинок і негайно зникли. І вчиняли вони так не випадково. Адже ті гроші, що взяв від них багатій, допомогли йому лише вплутатись у таку справу, яка потім розорила його дотла. А бідняк, розбираючи останки своєї хижі, наткнувся на тайник і знайшов у ньому великий глек з золотими монетами.
Ось так зло обернулося добром. Та те – в легенді. А в житті часто добро обертається злом. От приміром люди розщепили атом і відшукали невичерпне джерело енергії. Та разом з цим вони винайшли й атомну зброю – невичерпне джерело свого самознищення. І таких прикладів не перелічити.
А на землі тим часом почали з’являтись білі ділянки. Щоправда, зовсім невеличкі, але білі-білі. То добрі люди сіяли довкола із своїх сердець білі зернята Добра. І таких людей на землі ставало дедалі більше, бо давно помітили вони одну пречудову дивину. Варто було подати нужденному, як з чорного зернятка під ноги людині падала жадібність, яку вона назавжди втоптувала в багно. Поспівчував хтось стражденному, а з чорного зернятка, що в голові засіло, смужка байдужості зникла. Забула людина про лестощі – ще одна біла смужка з’явилась; покінчила з пияцтвом і лихослів’ям, і зернятко в голові майже повністю від чорної лушпинки очистилось. І відтоді розум, що поступово звільнявся від зла, починав дарувати людству тільки Добро.