Маленька дівчинка з обличчям янголятка невідривно дивилась у вікно маршрутки. Тихе постукування коліс заспокоювало її, а стукіт крапель дощу, що розбивались, торкаючись землі, приглушував тихі всхлипування дівчинки. Ще дві зупинки, а далі пішки. Проте ця дитина втомилась сидіти, а прогулянки під дощем залишались єдиною радістю, доступною цьому маленькому сердечку.
Дівчинка вийшла на зупинці. Небо, таке грізно-фіолетове ще зранку, здавалось, ще тугіше затягнулось в своєму гніві і ставало чорно-синім. Лише зрідка блискавки прорізали чорну смугу горизонту, а далі з гуркотом розносився грім. В такі хвилини серце дівчинки, таке хоробре як на її вік, билось ще частіше, а хиленьке тільце дрижало зі страху. Інстинктивно вона відчувала, ніхто не захистить від бушучої природи. Одна, п'ятирічна дитина простувала боса додому, а теплі крапельки дощу падали на її лице, лоскочучи і викликаючи невинну усмішку. Вони неначе гладили личко і торкались маленьких ручок, ніжно торкаючись білосніжної шкіри. Вона б і раділа такому теплому літньому вечорові, якби не місце, з якого вона поверталась. Кожен візит туди важким каменем лягав на серце дівчинки, а потім виливався в тихих похлипуваннях і гарячих сльозах, що змішувались з крапельками дощу. Вона відчувала цю солоність на своїх губах і одним рухом витирала їх, доки вони знову не ставали такими. І тоді все знову повторювалось. Може, варто було б припинити ті поїздки, а хто заборонить дитині ходити до матері? Коли всі діти втікали гратись і веселитись, це маленьке створіння завжди простувало до мами, на кладовище.