Бывает миг такого потрясения:
увидишь мир, как будто в первый раз
Простая туча, серая, осенняя,
внезапно примет золотой окрас.
И ты стоишь, как стон, под сводом сказки
Душа поймёт, что есть к прозренью путь.
Кричат деревья. С лиц спадают маски
И из всего сияет только суть.
К столетиям пустая принадлежность
перерастает в ореол небес.
Прямым проломом памяти в безмерность
уже лишь там ты вспомнишь о себе.
***
Ліна Костенко
Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті
Стоїш, як стогін, під склепінням казки
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски
З усього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.