Конвалии

 
 
          Вдень ховалися по печерах та лісах.А близько вечора,коли сутінки завісою,вривалися в села та брали ,що хтіли,нищили усе навкруги,гвалтували жінок,били чоловіків.Нікого не жаліли,навіть старих.
 
          Чому такі злостні були?Чому тішилися з чужого лиха?Чому нікому не довіряли ?Здригнувся,згадавши батька й матір,що жодного дня не були тверезі,та жорстоко били його аж поки він не втік.Згодом таких хлопців,як сам,опришків,зібрав у зграю,як вовків.
 
          Хата стояла край села,біля самісінького лісу.Штовхнув ногою двері.Пошматувати усе,зруйнувати,знищити!Побачити жах в очах тих,кого принижує,б'є,гвалтує.На мить застиг на порозі.Та раптом... Вона.В білій сорочці,очі чорні,ніби терен,блищать.Всміхається.Підійшла до нього,поклала руки йому на плечі:"Любий мій!Хороший...Нарешті зустріла тебе".І припала йому на груди.Притиснулася міцно,прошепотіла:"Мій будеш.Нікому не віддам!"
 
         Розгубився. Зніяковів.Та захлинувся від гарячого почуття нового.А вона цілувала його обличчя,пестила:"Очі в тебе,як гірськи озера...Руки міцні.Кохай мене,любий! Серце моє..."
 
          Вранці вийшов від неї,ніби крила йому повиростали.І вперше любив усе,що навкруги було.І небо,і рожеву зорю,і ліс,що шепотів щось.Побачив конвалії та очманів від їх запаху.Йшов оновлений,вільний,щасливий.
 
          Наступного вечора сидів біля вогнища мовчазний,замкнений.Вночі мали перетнути три гори,щоб сховатись.Йшов останнім та ноги його не слухали,озирався.Згадував її обійми.Вперше відчув себе бажаним.Вона не боялася його, не ненавиділа.Кохала.
 
          Через тиждень біг лісом,наче скажений,на зустріч із нею.Назбирав цілу галявину конвалій,що ледве вміщалися у руках.Вже став на сходинки хати,постукав у двері.Шалено калаталося серце.Щось боляче штовхнулося у спину.Пострілу він не почув...Розсипані конвалії повільно вкривалися червоною барвою