На бедной Волыни, в военных тылах,
Нашли мы жилище в гниющих лугах.
Под солнечным смехом в огне грозовом,
Заросшим полынью с лозовым плетнём.
Домушка стояла опёнком присохшим,
Девчонка скакала на тоненьких ножках.
Прыг- скок, как зайчонок,а в тряпочке-сливы.
И как она рада была и счастлива!
Нам слив набрала, чтобы всех угостить.
А в доме давно уж - ни есть, и ни пить.
И личика нет - только глазки как сливы,
Что после грозой прокатившего ливня, -
Большие и синие, аж сизые с краю.
Давлюсь я слезами, её вспоминая,
Сиротское счастье дитя за плетнем,
Под солнечным смехом в огне грозовом.
Оригинальный текст.
Платон Воронько
В тилу партизанськім, на бідній Волині.
В тилу партизанськім, на бідній Волині,
Знайшли ми оселю в гнилій луговині.
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим —
Полинне подвір’я за тином лозовим.
Хатина стояла присохлим опеньком.
Дівча з перелазу на ніжках тоненьких
Скік-скік, наче зайчик. У пелені — сливи.
Яке ж воно раде, яке ж бо щасливе:
Сливок назбирало, щоб нас пригостити.
А в хаті давно вже — ні їсти, ні пити.
І личка немає — лиш очі як сливи,
Як сливи опісля грозової зливи,–
Великі та сині, аж сизі по краю.
Я слізьми давлюсь, як те щастя згадаю,
Дитяче, сирітське, за тином лозовим,
Під сонячним сміхом і гнівом грозовим.