Эссе

Валентина Дергунова
                " Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ СИНУ"

Була холодна зима, якій, здавалося, немає кінця. І була страшна війна.
Мільйони солдатів уже знайшли вічний спокій під зимовою ковдрою. Сніжинки кружляли на холодному вітрі, а мати стояла біля вікна і згадувала, як її син також кружляв у вальсі влітку сорок першого.
Це був випускний вечір і на шкільному балу друзі - однокласники мріяли про майбутнє. Та вже наступного дня усіх приголомшила звістка про початок війни.
І вони пішли на фронт. Її син також став солдатом. А він так мріяв стати лікарем, як мама, як колись батько. Його батько помер того самого дня, коли по радіо пролунала страшна звістка. Хворе серце не витримало такої новини.
Саме в цей день поклавши руку на груди покійного батька, син поклявся " Я повернуся з цієй війни і буду лікувати людей, як це робив ти".
А згодом мати проводжала сина на фронт. Потяг повіз її сина туди, де не на життя, а на смерть тривав дробій із лютим ворогом.
І полетіли солдатські трикутники, спочатку разом із літнім вітерцем, потім з осіннім жовтим і багрянним листям. А ще доля подарувала їм короткі зустрічі. Матері тоді здавалося, що спілкувалися лише якусь мить. Вона дивилася на сина, котрого війна зробила дорослим, і зі слізьми на очах торкалася його обличча і волосся.
Лише напружена робота у шпиталі допомагала матері хоч на якусь мить забути про свій неспокій. Вона дарувала надію на видужання іншим, таким же молодим, як її син, солдатам. А пізно увечері, повертаючись додому, писала йому листи, а ще віткривала старенький зошит, у якому кілька сторінок присвятила покійному чоловікові, тепер вона записувала у нього кожен свій прожитий день і думала, що його обов язково має прочитати син, коли повернеться після війни.
Та чому від сина так довго немає листів? Хоча б одне слівце, коротенька звістка, запитувала вона себе.
Невимовним сумом дивилася на сніг, який усе падав і падав. Тоді їй здавалося, що це зима так турбується про те, щоб тепліше вкрити її сина сніговою ковдрою. Та вона гнала геть ці думки. І крізь сніг, заметіль і сльози, крізь війну і саму смерть жінка шепотіла " Я чекаю на тебе, синку".
А потім була весна сорок п ятого року. Квітучий травень зустрічав Велику Перемогу. Вікна в будинку були розчинені . Пишний бузок, здавалося, теж кружляв під звуки вальсу. Який грав військовий оркестр. Люди сміялися, співали й сумували. А мати стояла біля відчиненного вікна і чекала. Вона дивилася на китиці білого бузку, як на той сніг минулої зими, з тугою і надією.
... Минали роки, приходили нові весни, нові свята Перемоги, та мати все ще не вірила у смерть сина, адже " похоронки " вона не одержила, було лише коротке повідомлення: " пропав безвісти. " І тому крізь біль і сльози, крізь роки і століття її губи продовжували шепотіти: " Я чекаю на тебе, синку."