Принаймні спробую цей стан я пояснити:
Так сяє райдуга, коли скінчилась злива.
Так крізь каміння проростають ніжні квіти,
Й не знають, що мета їх неможлива.
Це наче підкорити Еверест,
Й поглянути на світ з його вершини.
Це коли серце промовляє свій протест
Проти нікчемної, набридлої рутини.
Це вміння мову Бога розуміть.
Це здатність обіймати до нестями.
Безмірно цінувати кожну мить
На цій Землі, що квітне почуттями.
Це право жити, а не існувати.
Коли тріпоче в грудях вільний птах.
Це відчуття можливості літати
Завжди удвох у власних небесах.