Котрий день відчуваю у тілі сильну слабкість...
Вчора приходив Алекс, а я не зміг навіть сісти: не вистачило сил...
Я намагаюся про тебе не думати. Нібито викинув з думок. Ще позавчора. Але моє тіло про тебе думає, кожна клітиночка бастує та чахне. І я це вчора зрозумів.
Так захотіли боги, щоби я не міг без тебе жити...
І я не знаю, що мені робити з цим.
Тому просто або повертаюся до стіни та сплю, або лягаю на спину, та вмикаю фільми... Цілий калейдоскоп фільмів, які вже перестали запам'ятовуватися. Вмикаю, дивлюся, десь посередині починаю нудьгувати або засинати, ставлю на паузу, повертаюся до стіни... Намагаюся навернути думки на кар'єру, на свої мрії, на роботу... Але робота валиться з рук, не хоче йти. Усе валиться з рук. Якийсь безглуздий стан.
Так захотіли боги, щоби я чахнув без тебе. Так захотіли боги, щоби кожен раз при згадці про тебе я хотів тебе обійняти, цілувати та пестити, зливатися з тобою, і хотів твоїх пестощів та поцілунків. Так захотіли боги, щоби я інколи вечорами відчував огортаюче тепло, і навіть не думаючи про тебе, мимоволі шепотів: "Дарина, Дариночка... Кохана." - і так засинав, провалюючись у сон. І на ранок відчував знову те саме огортаюче тепло, і знову, не розплющуючи очей, ловив себе на тому, що шепочу твоє їм'я.
Так захотіли боги... Так захотіла твоя бабуся, так захотів мій Янгол-охоронець.
А я намагаюся їх зрозуміти: "Навіщо?..."
Але коли задаю це питання, то самі собою з очей починають литися сльози.
Якийсь безглуздий стан... Боже, я сподіваюся, що хоча би Ти бачиш у цьому сенс. Бо я його поки що не бачу. Я просто безглуздо чахну, намагаюся перебороти свій стан, узяти себе у руки, але це понад мої сили. Бо кожна клітинка мого тіла бастує і відмовляється працювати, якщо тебе немає поруч.
Голова живе своїм життям, а тіло своїм... Голова каже: "Я зможу без неї!", а тіло сперечається: "Я без неї не хочу. Не можу. Не хочу. Не можу..." І так - кожна клітинка.
Так захотіли боги...
18.06.2017, 07:25
Лібертус Свідок