18 июня 2006 года, оказывается, я выложил в livejournal эту сказку. И с тех пор, кажется, не повторял. Значит, повод есть. Тем более, что пару лет назад Юлия Шекет перевела ее на украинский язык.
Итак, одна и та же сказка на двух языках.
Фея Ягодного стихотВаренья
Май дежурство сдал, июнь дежурство принял. Только плохой был из мая постовой на этот раз. А может, дождливый июнь подвел. Петюня заболел.
Он проснулся, открыл глаза. И сразу понял – что-то не так. Солнечные пятна не пляшут на потолке. И все ребята лежат, тихо сопят. Значит, еще очень рано. А главное, сам потолок ведет себя странно: он почему-то отодвинулся очень далеко и слегка раскачивается. В горле будто поселился паук и бегает там, щекочет жесткими ногами. Воздух сделался твердым, он вдыхается с трудом, потому что в нем, оказывается, миллион иголок. Правда, если дышать осторожно и неглубоко, они не так царапают. И еще лицо болит.
Мальчик осторожно огляделся. Весь второй отряд детского лагеря летнего отдыха спал. Ну хоть бы кто удивился, что воздух угловатый и потолок отодвинулся... В серое окно уныло царапался дождь. По стеклу шуршала ветка липы, сосны уходили в тусклое мокрое небо и там пропадали.
«Хочу домой». Петя, казалось, не сам это подумал, а кто-то внутри головы подумал за него. Очень громко подумал. Грохочуще подумал, больно. Слова заметались в ушах по кругу, усиливаясь, как эхо – «Домой... Ой... Ой-ой...» Глаза увлажнились, и он перестал видеть...
Днем засверкало солнце, белый потолок изолятора слепил. Раздражали звуки и голоса: «Ангина. И температура высокая. Что с ним делать?» – «Звонить родителям, пусть забирают. Не хватало еще отвечать за него».
За окном лупили по мячу, визжали и вовсю отдыхали. Густо, приторно пахло клубникой. Вся Мотовиловка варила клубничное варенье.
– Петруччио, к тебе невеста пришла! – радостно завопили под окном.
Стукнуло по подоконнику блюдце. Петя повернул голову, увидел огромные глаза и острый любопытный носик. А, Юлька из третьего отряда... Он закашлялся, боль вцепилась в горло, и все опять пропало...
Ночью пришла к нему девушка, похожая на пионервожатую Наташу. Склонилась, присмотрелась к варенью на блюдце.
– Наталья Николаевна, это вы? – просипел Петюня.
Девушка покачала головой.
– Тебе поможет только свежее малиновое варенье, – сказала она так тихо, что он еле услышал. – Но малина еще не созрела. Клубника созрела, земляника тоже... А малина зеленая... Напиши стихи, мальчик.
«Зачем?» – подумал Петя.
– Затем, что Чудо происходит только тогда, когда рождается Поэт.
«Я не умею. Там же рифмы», – хотел сказать Петенька. Но голоса не было.
– Это нетрудно. Нужно только понять, что с чем рифмуется. Город рифмуется с улицами. Улицы – с домами. Деревья – с аллеями.
«Как варенье со стихотвореньем?»
– Примерно. Но не так просто... Напиши стихи, – повторила девушка.
И ушла.
Странно, подумал Петька. Почему она прозрачная? От этой мысли он сразу устал. На него теперь все время накатывала внезапная слабость, будто отключается питание. И нужно было работать на каком-то аварийном, а оно быстро иссякало.
Он провалился в сон, но чьи-то голоса веревочками подхватили его и вытащили обратно.
– Что же с ним теперь будет?
– Да ничего не будет. Умрет, и все.
– Ужас. Что-то надо делать. Заварить ему липового чаю?
– Молчи, Липа. Слышала, что сказала Фея Ягодного Варенья? Нужно только малиновое. Да ты ведь и не зацвела еще.
– А смородиновое поможет, Смородина?
– Какие вы все тупые, деревья! Ты, Сосна, ничего не понимаешь.
– Можно подумать, вы, кусты, светочи разума... А почему Фея Ягодного Варенья оказалась здесь?
– Она всегда появляется там, где варят варенье. У кого она стоит за спиной, у того и пенки немного, и ягода не разварится, и варенье в банках не забродит.
Голоса шептались, кусты шелестели, сосна поскрипывала. Петюня с трудом сел, взял с тумбочки листик и карандаш. Ничего, кроме «Пошла Муха на базар и купила самовар» в голову не лезло. Рифмуется? А если вместо самовара был бы самосвал – это рифмуется?
Ему было то жарко, то холодно, дышать было трудно. Лицо набрякло и горело. Неужели он умрет? Как это, когда тебя нет? Совсем, нигде. А как же тогда я? Кто это – Я? Имя? Четыре буквы «Петя» оторвались от него, поплыли влево и вверх, стукнулись о потолок и рассыпались. Раз так, надо срифмовать что-то грустное. Как ночной дождь. Петр изо всех сил старался вспомнить стихи Пушкина, которого они проходили по русской литературе. Но закашливался и все больше слабел. Пауков в горле было уже несколько, они терзали его и не давали воздуху пройти в грудь. Петя уже не помнил, что написалось карандашом, что-то про краски, кажется...
Он уснул. Во сне его кормили с ложечки малиновым вареньем. Деревья и кусты с любопытством заглядывали в окно изолятора. Там около тумбочки стояла Фея Ягодного Варенья и читала:
На ночи холст ложатся капли
Сырой и серой, черной краской.
И длинноногая как цапля
Чернеет тень глазастой маской.
Танцуют капли в черных лужах
И в гулкой тишине клекочут,
И черно-серый, и ненужный
Дождь дальше уходить не хочет.
Унылым эхом рассыпаясь,
Он ждет рассвета, чтоб согреться.
А струи капель, выгибаясь,
Никак не могут навертеться.
Они, соленые как слезы
По кирпичам стекают бурым.
Ручьи дороги в грязь развозят...
А на душе все так же хмуро.
– М-да, – говорила Фея учительским голосом. – На троечку с плюсом. «В грязь развозят» и «дождь дальше» – неуклюже. С союза «и» строка начинается – примитив. А «на душе хмуро» – это вообще декаданс. Но образ есть.
Ничего из сказанного Петюня не понял, кроме троечки с плюсом... А наутро за ним приехали перепуганные родители и двоюродный брат. Они вели Петю через лес к станции, он дышал сосновым воздухом, и ему становилось все легче.
Рифмовались сосны с облаками.
В вагоне рифмовались колеса и рельсы.
Они с братом дурачились, бросая бумажными шариками друг друга и в окно электрички. «Ты симулянт, Педро!» – орал Генка.
Родители ничего не понимали...
А у Петьки теперь будет рифмоваться все и всегда. Даже когда он станет писать прозу.
***
Чарівниця Ягідного Варимування
Травень чергування здав, червень чергування прийняв. Лишень кепсько травень вартував цього разу. А може, червень занадто дощив. Петрик захворів.
Він прокинувся, розплющив очі. І одразу відчув – щось не так. Сонячні плямки не танцюють на стелі. Усі хлопці-дівчата тихо собі сопуть. Отже, ще дуже рано. Але головне, сама стеля поводиться дивно: вона чомусь відсунулася дуже далеко і трохи розгойдується. У горлі ніби оселився павук і шкарябає там, лоскоче жорсткими лапками. Повітря зробилося твердим, насилу можна вдихнути, бо в ньому, виявляється, мільйон голок. Тільки якщо дихати обережно та неглибоко, вони не так дряпають. І ще обличчя болить.
Хлопчик обережно озирнувся. Увесь другий загін дитячого табору спав. Хоч би хто-небудь здивувався, що повітря колюче і стеля відсунулася... У сіре вікно похмуро шкрябався дощик. По склу шурхотіла гілка липи, сосни губилися у тьмяному мокрому небі.
«Хочу додому». Петрик, здавалося, не сам це подумав, а хтось усередині голови подумав замість нього. Дуже голосно подумав. Прогуркотів навіть, боляче. Слова заметушилися у вухах по колу, посилюючись, наче луна – «Додому... У... У-у...» На очі набігли сльози, і все зникло...
Вдень засяяло сонце, біла стеля ізолятора засліплювала. Дратували звуки і голоси: «Ангіна. І температура висока. Що з ним робити?» – «Телефонувати батькам, нехай забирають. Ще відповідати за нього».
За вікном гамселили по м'ячу, верещали і щосили відпочивали. Густо, солодко пахло полуницями. Уся Мотовилівка варила полуничне варення.
– Петруччіо, до тебе наречена! – радісно заволали під вікном.
Грюкнуло у підвіконня блюдце. Петрик повернув голову, побачив величезні очиська і гострого зацікавленого носика. А, Юлька з третього загону... Він закашлявся, біль вчепилася у горло, і все знову зникло...
Вночі прийшла до нього дівчина, схожа на піонервожату Наталку. Схилилася, придивилася до варення на блюдку.
– Наталю Миколаївно, то ви? – просичав Петрусь.
Дівчина похитала головою.
– Тобі допоможе лише свіже малинове варення, – промовила вона так тихо, що він ледве розчув. – Але малина ще не дозріла. Полуниця дозріла, суниця теж... А малина зелена... Напиши вірша, хлопчику.
«Нащо це?» – подумав Петрик.
– Тому, що Диво відбувається лише тоді, коли народжується Поет.
«Я не вмію. Там оті рими», – хотів сказати хлопець. Але голосу не було.
– Це неважко. Треба лише зрозуміти, що із чим римується. Місто римується з вулицями. Вулиці – з будинками. Дерева – з алеями.
«Як ягідний та лагідний?»
– Приблизно. Але можна інакше... Напиши вірші, – повторила дівчина.
І пішла.
Дивно, подумав Петрик. Чому вона прозора? Від цієї думки він одразу втомився. На нього тепер увесь час накочувалася раптова слабкість, ніби вимикався струм. І треба було працювати на якомусь аварійному, але він швидко вичерпувався.
Він занурився у сон, але чиїсь голоси вервечками підхопили його і витягли назад.
– Що ж із ним тепер буде?
– Та нічого не буде. Помре то й по всьому.
– Жах. Щось треба робити. Заварити йому липового чаю?
– Мовчи, Липо. Чула, що казала Чарівниця Ягідного Варення? Потрібне лише малинове. Та ти й не розцвіла ще.
– А смородинове допоможе, Смородино?
– Які ви всі дурні, дерева! Ти, Сосно, нічого не розумієш.
– Ніби ото ви, кущі, великі розумники... Але чому Чарівниця Ягідного Варення опинилася тут?
– Вона завжди з'являється там, де варять варення. За чиєю спиною стане, у того і пінки небагато, і ягідки не розваряться, і варення у слоїках не заграє.
Голоси шепотілися, кущі шаруділи, сосна порипувала. Петрусь насилу сів, узяв аркушика й олівця. Нічого, окрім «Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг» у голову не лізло. Римується? А якби замість пирога був би одноріг – це римується?
Йому було то гаряче, то холодно, дихати було важко. Обличчя набрякло й горіло. Невже він помре? Як воно, коли тебе нема? Зовсім, ніде. А як же тоді я? Хто це – Я? Ім'я? П'ять літер «Петро» відірвалися від нього, попливли вліво й нагору, наскочили на стелю й розсипались. Якщо так, треба заримувати щось сумне. Як нічний дощ. Петрик щосили намагався згадати вірші Лесі Українки, які вони вивчали з літератури. Але починав кашляти і все слабшав. Павуків у горлянці було вже декілька, вони шарпали його і не давали повітрю потрапити до грудей. Петрик уже не пам'ятав, що написалося олівцем, щось про фарби, здається...
Він заснув. Уві сні його годували з ложечки малиновим варенням. Дерева і кущі з цікавістю зазирали у вікно ізолятора. Там біля ліжка стояла Чарівниця Ягідного Варення й читала:
На полотно лягають краплі
Пітьми вогкої, чорна фарба.
І довгонога наче чапля
Чорніє тінь з очима мавпи.
Танцюють краплі у калюжах
Де тиха чорнота клекоче,
І чорно-сірий, і байдужий
Дощ залишати нас не хоче.
Луну журливу розсипає,
Світанку хоче, щоб зігрітись.
А краплям краю все немає,
Ніяк не можуть зупинитись.
Вони, солоні наче сльози
Стікають десь на цеглу буру.
У бруді чоботи ялозять...
А на душі мені похмуро.
– Таке собі, – проказала Чарівниці голосом учительки. – На трієчку з плюсом. «Фарба-мавпа» незграбно. Із сполучника «і» починати рядок – примітивно. А «на душі похмуро» – то взагалі декаданс. Але образність присутня.
Нічого з почутого Петрусь не зрозумів, окрім трієчки з плюсом... А на ранок за ним приїхали перелякані батьки і двоюрідний брат. Вони вели хлопця лісом до станції, він дихав сосновим повітрям, і йому ставало усе легше.
Римувались сосни із хмарками.
У вагоні римувались колеса і рейки.
Вони з братом пустували, кидаючи паперовими кульками одне в одного й у вікно електрички. «Ти симулянт, Педро!» – волав Генек.
Батьки нічого не розуміли...
А у Петрика відтепер римуватиметься усе й усюди. Навіть коли він писатиме прозу.