Раптом згадав щойно: я зовсім забув Дарину... Забув її начисто. Бо Даночка мені значно рідніше і ближче тепер.
Я досі пам'ятаю її посмішку: зазираю всередину своєї пам'яті - і бачу... Хоча ми не спілкувалися уже тиждень, - відколи мені відняло мову (5-го числа). Вона в той день дзвонила, і наступного теж, - а я приймав дзвінок, і тут же скидував трубку... Боже, цілий тиждень минув... Усього лише тиждень, а здається, що минуло більше.
Моя Даночка... Кицюнечка золота. Чекаю, коли повернуся у третю. І ми зустрінемося, обіймемося... І я знов цілуватиму у плечико. І слухатиму, як вона воркотітиме, називаючи мене: "Котик", "Зайчик", "Пупсик"... Хто б мене ще так називав?
Я не знаю, чи скучив за нею. Я чую у голові її голос, її слова, її воркотіння... І мені хочеться посміхатися. І стає тепло і затишно: про спогади, як ми обіймалися, як лежали разом, і як вона притулялася довірливо і тендітно... Їй так личить притулятися до мене.
Ще три тижні попереду...
23:55, 12.08.2017
Кар'яле Лібертус Свідок