У мене є прості мрії, які примушують мене плакати.
Щойно лежав, згорнувшись у клубочок, і рюмсав. Бо мріяв про те, щоби побачити коней. Страшенно захотілося побачити коней. Яку-небудь гніду ручну кобилку на ім'я Муха, або щось подібне. Погладити її морду, поцілувати її, пригостити її чим-небудь смачненьким... А потім сісти верхи і трошки покататися, притулившись долонею до її шиї. І потім знову вдячно цілувати її морду, і пригощати чимось смачненьким... Поспілкуватися з нею мовчки, зазираючи їй у вічі. Погладити її по спині, по крупу, по шиї... І знову цілувати її морду, і зазирати у вічі.
Захотілося зробити це разом з Мишком. Розділити з ним радість доторку до коней. Він, мабуть, їх навіть ніколи не бачив живцем...
Захотілося вивезти його у ліс. У те саме місце на берегу мого улюбленого маленького карельського озера, де великий камінь. Валятися удвох на тому камені, і слухати разом звуки лісу, звуки неба, вдихати запахи лісу, запахи озера... Пити холодну струмкову воду. Йти лісом, шукаючи гриби та ягоди. Просто йти лісом...
Згадав про Урсуса. Не люблю повертатися у минуле. Але про Урсуса згадую досить часто. Він був останньою живою істотою, до якого я почувався прив'язаним.
Згадав про свого батька... Як ми з ним удвох у гаражі сиділи навколо мотоцикла, та розбирали-протирали-збирали його.
Людмила... Я про неї навіть не згадую. Бо їй точно не до мене...
Ще кілька імен у голові, про які хочеться мовчати.
А мені хочеться взнати, що таке дім та сім'я. Що таке почуватися коханим. Так, як люблять дітей. З числа тих, яких балують, заради яких живуть кожен день, кожен день дихають. Хочу мама і тата. І коли думаю про це, то теж починаю рюмсати, як мала дитина. Хоч мені і казали, що я не винесу контролю над собою, але ж я не хочу почуватися як у клітці, я хочу відчувати, що заради мене живуть... Слідкують за режимом мого харчування, щоби я був вчасно причесаний, умитий, і тепло одягнений. Страшенно хочу, щоби мене балували... І щоби шукали моєї посмішки. Щоби жили заради моєї посмішки. Я все одно хочу усе це відчути.
Хочу, щоби щиро раділи, коли мені стає краще. І питали, чого мені хочеться з'їсти, або куди поїхати чи піти-прогулятися. Я хочу, щоби у мене це питали...
Можливо, мені недовго цього хотітиметься, і недовго цим тішитимуся, бо мені швидно обридне, захочеться відчути себе дорослим та сильним. Але я хочу принаймні мати шанс... Щоби перестати заздрити тим, хто це має, і не ненавидіти їх за те, що вони це мають, а я ні.
Врешті-решт, мені хочеться, щоби мене просто хтось провідував тут у лікарні...
За ціле літо Алекс не знайшов для мене і дня. А я так чекав цих канікул... А він для мене навіть одного дня не знайшов. І ще потім, коли прийшов, то пожартував: "Скільки я тебе не бачив? Ще б стільки не бачив тебе". Він мабуть думає, що це дотепний жарт, і мені має бути смішно. Більше ми не спілкувалися і не бачилися... І я не хочу. Хоча щось там намагалися листуватися... Одною фразою: "Як справи?"... Стосунки вмерли.
І в мені теж щось померло.
На дівчат ще менша надія, аніж на хлопців. Вони шукають когось міцного і здорового... Так, мені теж потрібен хтось міцний та здоровий. Але навкруг якісь перелякані здихлі...
Щось я не про те думаю. Занесло мене у песимізм. Солодкі мрійливі сльози висохли. А у мене ж ще не скінчилися прості мрії, які примушують мене плакати.
Про що я ще мрію? Мрію побачити Карелію. Відпочити у карельському санаторії. Політати гелікоптером над нею. Побачити мою рідну з висоти пташиного польоту. І з кимось розділити цю радість бачити її...
Мрію побувати у Рускеала, щоби особисто помацати стіни з живого граніту. Чорного... Дивно, чому Рускеала зветься "руске-", якщо граніт там не червоний, а чорний?... Але я промовляю подумки слово "Рускеала" - і воно катається на язику, мов льодяник. В такі моменти хочеться когось поцілувати у губи, щоби передати кавалик цього слова йому у рот, щоби він теж його відчув на язику, і покатав...
Слово "Ессойла" мені здається схожим на жуйку, яка розтягується тоненькою ниточкою між зубами та пальцями. "Ессо..." - і вона потягнулася рожевою ниткою, зі смаком ожини.
Раптом згадалися чорниці. Маленькі, дрібненькі... так захотілося накалапуцяти з них салат, додавши тільки ряженки, багато ряженки...
Але стає чомусь сумно. Хочеться зараз закрити очі, опустити голову на коліна, і... Розчинитися. Полетіти далеко... Куди захочеться. Полетіти на берег того озерця, посидіти на камені, споглядаючи зверху невеличкий острівець, вкритий високими соснами...
Самотньо. І не бачу кінця і краю цій самотності...
18.10.2017, 15:06
Кар'яле Свідок
"Віра. що воскрешає з мертвих".