Маленьке біле зайченя не хотіло спати, і мама розповідала йому казку.
– Колись давним-давно, коли небо було ще не синім, а червоним...
– Ма! А зайці були білі?
– Так, синку. Закрий очі... Так от, у ці давні часи...
– Ма! А звідки беруться зайці? Як я в тебе з'явився?
Мама здригнулася й прокинулася. Питання вимагало ретельного обмірковування.
– Ну, я саме хотіла розповісти, а ти мене весь час перебиваєш. Зайці виростали на деревах.
Зайченя затихло, вражене чарівною картиною, що відкрилася перед очима. Червоне небо, дерева – і на гілках гронами ростуть білі зайці.
– Як вони не падали?
– Еее, у ті часи падали не вниз, а вгору.
Зайченя знову примовкло, обмірковуючи сказане. Зайці на деревах чіплялися лапками за гілки, щоби не відірватися і не полетіти в небо. І грона зайців, і грона ягід тяглися до неба. Ех, здорово! От би зараз так.
Зайчиха сподівалася, що син задрымав, але він лише збентежився.
– Ма! Чому ж ми зараз падаємо вниз?
– Тому що одного разу під деревом сидів чоловік на ім’я Ньютон і гриз яблуко, – сердито сказала зайчиха. – Одному зайцю захотілося яблучко, він кинувся вниз, прямо Ньютонові на голову. І все.
– Як все?
– Ньютон одразу відкрив закон всесвітнього тяжіння.
Зайченя здивувалося: мама заговорила незрозумілою мовою.
– Вчений подумав, що заєць звалився на нього під впливом закону гравітації. Згідно з ним, між будь-якою парою зайців у Всесвіті діє сила взаємного тяжіння, і...
Мама замовкла, бо син уже спав. Тоді й вона лягла спати.
Їй наснилися грона зайців, а Ньютона та яблук чомусь не було.
*******
Маленький белый зайчонок не хотел спать, и мама рассказывала ему сказку.
– Когда-то давным-давно, когда небо было еще не синим, а красным...
– Ма! А зайцы были белыми?
– Да, сынок. Закрой глазки... Так вот, в эти давние времена...
– Ма! А откуда берутся зайцы? Как я у тебя появился?
Мама вздрогнула и проснулась. Вопрос требовал тщательного обдумывания.
– Ну... Я как раз и хотела рассказать, а ты меня все время перебиваешь. Зайцы вырастали на деревьях.
Зайчонок затих, пораженный открывшейся перед глазами волшебной картиной. Красное небо, деревья – и на ветвях гроздями растут белые зайцы.
– Как же они не падали?
– Э... В те времена падали не вниз, а вверх.
Зайчонок снова примолк, обдумывая сказанное. Зайцы на деревьях цеплялись лапками за ветви, чтобы не оторваться и не улететь в небо. И гроздья зайцев, и гроздья ягод тянулись к небу... Эх, здорово! Вот бы сейчас так.
Зайчиха надеялась, что сын уснет, но он лишь взбудоражился.
– Ма! Почему же мы сейчас падаем вниз?
– Потому что однажды под деревом сидел человек по имени Ньютон и грыз яблоко, – сердито сказала зайчиха. – Одному зайцу захотелось яблочка, он бросился вниз, прямо Ньютону на голову... И все.
– Как все?
– Ньютон сразу открыл закон всемирного тяготения.
Зайчонок удивился: мама заговорила на непонятном языке.
– Ученый подумал, что заяц свалился на него под влиянием закона гравитации. Согласно ему, между любой парой зайцев во Вселенной действует сила взаимного притяжения, и...
Мама замолчала, потому что сынок уже спал. Тогда и она легла спать.
Ей приснились гроздья зайцев, а Ньютона и яблок почему-то не было.
(художник Кристиана Пярн)