Передмова
Все далі уходять від нас буремні роки Великої Вітчизняної війни. Але героїчний подвиг радянського народу, який здобув перемогу над фашистською Німеччиною, звільнивши народи всього світу від жахіття нацистської неволі, буде жити у віках, в серцях наших потомків. Події Великої Вітчизняної війни досліджені істориками і описані в дослідницьких працях, в підручниках історії, в монографіях. Написана велика кількість художніх творів, знято багато документальних та художніх фільмів, створені і вийшли з друку книги Пам”яті, публікуються спогади учасників бойових дій і працівників тилу, спогади в”язнів концтаборів. Дуже багато робилося і робиться для того, щоб людство пам”ятало уроки самої жахливої, самої людиноненависницької війни за всю історію існування світу. Минуло більше 70-ти років з дня Великої Перемоги, а жертви тої війни нічим не оплачені і не забуті. Ще до цих пір знаходять у землі останки невідомих героїв, що полягли на полях запеклих битв, ще не всі сторінки прочитані, не всі таємниці розгадані. А учасників і свідків тих подій з кожним роком стає все менше і менше. Уходять в Небуття ветерани. Даються взнаки рани фізичні і моральні, тяжкі повоєнні роки, коли доводилось за різних умов, часто в голоді і в холоді, відбудовувати зруйноване вщент народне господарство. Але ж і років вже промайнуло багато. Самим молодшим учасникам тих подій вже має бути більше, ніж 85 років, а це не малий вік. Багато хто взагалі не доживає до такого віку. Щасливі ті люди, яким вдалося перейти цей віковий рубіж, а таких вже не дуже і багато. Уходять ветерани, і це невмолимий закон природи. А ми, ті хто ще залишаються жити, повинні зберегти пам”ять про них, про людей, які жертвували всім заради життя на землі, заради прийдешніх поколінь.
Я знайома з людиною, життя якої схоже на легенду. Зараз цій людині 98 років. Він народився в буремні роки громадянської війни, виріс, вивчився, здобув професію вчителя, був призваний на фінську війну, згодом здобув ще військову спеціальність і став учасником Великої Вітчизняної війни, довелося йому і партизанити, а тоді знову в лавах бійців Червоної Арміїї зустріти Перемогу в Чехословаччині. Героїчне життя, віддане людям в ратній і мирній праці. Я веду мову про Грушецького Василя Йосиповича, чиє життя дійсно можна назвати легендою і взірцем для кожного. Вважаю своїм боргом розповісти про його життєвий шлях, щоб зберегти цю розповідь для нащадків.
Глава 1
Дитинство і юність.
Похмурого осіннього дня, 1 листопада 1919 року, в сім”ї шляхового обхідника Йосипа Грушецького з”явилася на світ друга дитина, хлопчик, якого батьки нарекли Василем. В родині вже була одна дитина, дівчинка Валя, і батьки дуже зраділи хлопчику — буде нащадок і помічник, коли підросте. Але довго радіти батькам не прийшлося. Сім”я жила в залізничній будці неподалік від станції Абомеліково, в глухому, безлюдному місці. Час був дуже неспокійний, точилася громадянська війна. По півдню України гуляли різноманітного толку бандитські угрупування. Кожної години можна було чекати яких-небудь непроханих гостей. Не забарилися вони і в цей, пам”ятний для родини, день. Близько вечора на подвір”я увірвалися якісь підозрілі люди, зчинили галас, почали стріляти. Перелякана породілля з дитиною на руках заклякла в куточку на печі, біля неї, на припічку, причаїлася сестра Йосипа, яка приїхала допомогти Кароліні, дружині брата, в пологах, і маленька Валентина. Йосип схопився за рушницю, яку дякувати Богу, залишив йому перехожий солдат у подяку за те, що добрі люди впустили його переночувати, нагодували, чим могли, ще й на дорогу дали якусь їжу. Знадвору чулися грубі крики:
- Виходь сюди, сволото, зараз поговоримо з тобою! - слідом почулися постріли.
Йосип готовий був і життя не пожаліти, боронячи свою родину. Крадькома підійшов до вікна і почав у відповідь стріляти з рушниці. Той бандит, що кричав і стріляв, заховався за дерево і брутально лаявся. Інші подалися до хліву і намагалися вивести звідти корову, яка пручалася і несамовито ревла. Йосип вистрілив ще кілька разів. Бандити підпалили сіно, що було заготоване біля хліву для корови, забрали корову і посунули геть.
Ніч була безсонною. Налякана візитом бандитів, родина побоювалася повернення непрошених гостей. Всі жалкували за коровою, яку забрали бандити. Вона була опорою сім”ї в ці тяжкі, напівголодні часи, її годувальницею. А особливо тепер, коли на світ з”явився Василько, і Валентина теж була малою дитиною і потребувала молока, корова була дуже потрібна родині. Але нічого вдіяти не можна було. Такий вже час неспокійний, добре, що самі залишилися живі. Вночі на сімейній нараді вирішили відправити батька до начальника залізничної станції з проханням перевести їх на роботу в Абомеліково, ближче до людей, в зв”язку з народженням малої дитини. Вранці Йосип так і зробив — пішов з проханням до начальства. Зглянувся на його біду начальник, був він непоганою людиною, і перевів Йосипа працювати на станцію Абомеліково. І потягнулися один за одним нелегкі роки життя. П”ять років сім”я прожила на цій маленькій станції, неподалік від містечка Кодима, де теж була станція, але більша за розміром і обсягом роботи. Тут, в Абомеліково, народилася ще одна дитина, теж хлопчик, якого нарекли Леонідом. Старші діти підростали, Валентині і Василю незабаром потрібно буде йти до школи, тому, після народження маленького Льоні, вирішено було переїхати до Кодими.
В Кодимі батько влаштувався працювати сторожем на залізничному переїзді. Дали їм від залізниці квартиру в будиночку навпроти “Повидловарки”. Так жителі Кодими називали повидловарочний завод, який згодом перетворився на самий справжній консервний завод з великим асортиментом продукції.
Тут, у цьому будинку, і проходило дитинство Василя і його братика і сестрички. А згодом на світ з”явилася ще одна сестричка, якій дали ім”я Галина. Діти підростали, Валентина вже ходила до школи, а Василь, який ріс допитливим хлопчиком, дуже заздрив сестричці. Але ось підійшла і його черга іти до школи. Оскільки батько був дуже зайнятий на роботі, а мати займалася домашнім господарством і малечею, в школу Василя привела сестра Валентина.
Маленький, худорлявий хлопчина з полотняною сумкою через плече, Василь зовсім був не схожий на учня, але за віком йому вже час було ходити до школи. Його прийняли в перший клас школи-семирічки, яка розміщалася в колишньому помісті графа Розенфельда. Тепер в тому приміщенні розташований один з кращих в Одеській області районний історико- краєзнавчий музей. Вчився Василь старанно, нарікань з приводу навчання на нього у вчителів не було. Так збігали роки за роками. Ось уже і семирічка позаду. За цей час було побудоване нове приміщення школи-десятирічки, і в 1934 році Василь перейшов до восьмого класу в нову школу. І в старших класах Василь відрізнявся сумлінністю в навчанні, активною позицією в житті шкільного колективу. До закінчення 10-го класу він підійшов з гарними результатами в навчанні. Напевно, тому директор школи Цвігун Семен Кузьмович, який був неординарною особистістю, дав випускнику першого випуску Кодимської середньої школи №1 Грушецькому Василю Йосиповичу рекомендації для вступу до сільськогосподарського інституту. Але Василя, як і багатьох хлопців його віку, приваблювала професія військового. Він мріяв про вступ до Ленінградського танкового училища, але комісія у військкоматі не дала “добро” на вступ до цього закладу. Йому запропонували Одеське піхотне училище. Потрібно було зробити свій вибір. Василь, повагавшись, подав документи в інститут сільського господарства. Успішно склавши іспити, він був зачислений до навчального закладу. Тепер вже Василь не пам”ятає, що тоді спонукало його зупинити вибір на інституті сільського господарства. Але, очевидно, це доля вела його на ту стежину, яка стала згодом однією-єдиною на все життя.
А в цей час в родині Грушецьких відбувалися деякі, не зовсім приємні, події. Це був 1937 рік — час, який увійшов в історію як час так званих сталінських репресій. Хтось із “доброзичливців” написав донос на батька, Йосипа Грушецького, що в того за кордоном проживає брат. Ніяких вагомих звинувачень йому пред”явити не змогли, тому що він був сумлінним працівником, чесною, скромною людиною, главою багатодітної сім”ї. Середнього росту, худорлявий, з темно-русявим волоссям і блакитними очима, Йосип Грушецький справляв позитивне враження. Його батьки жили в невеликому селі з трохи дивною назвою — Французьке, неподалік від Кодими, хоч французів там зроду віку не було. Добра половина односельців мала польські корені. Родина Грушецьких , очевидно, теж. Будучи вже дорослим, Василь пригадував, що дід і бабуся відвідували костьол.
Сім”я була незаможною, тому Йосипу Грушецькому не прийшлося здобути освіту. Закінчивши три класи школи, він змушений був найнятися працювати до людей, щоб допомогти батькам утримувати родину. Люди , у яких працював Йосип, були заможні і освічені. У них в домі була велика бібліотека. Хлопчина попросив дозволу у хазяїв і у вільний від роботи час взявся читати книжки. Він перечитав майже всі хазяйські книжки, серед яких була художня література і література з різних галузей знань. Таким чином, Йосип самотужки здобув неабиякі знання і вважався в колективі і серед людей людиною грамотною, культурною, самодостатньою, та й на роботі себе проявляв як працьовитий і порядний працівник.
Але донос на Йосипа Грушецького існував, і на нього повинні були реагувати певні органи. Через деякий час дружину Йосипа Грушецького Кароліну Францівну викликали до місцевого відділення ДПУ (Державного політичного управління). Їй запропонували доповідати в ДПУ про всі дії її чоловіка. Кароліна Францівна мовчки прийняла цю пропозицію. Відмовити, сказати “ні” вона не змогла, боячись за долю своїх чотирьох дітей. Але і слідкувати за своїм рідним чоловіком, батьком її дітей, і доповідати в ДПУ вона теж не вважала можливим. Доводилось якось хитрувати, шукати обхідні шляхи. Її мовчання прийняли за згоду.
Кароліна була молодою жінкою років 38-ми. Чорнява, з гарною косою, виразними карими очима і стрункою фігурою, яку не зіпсувало народження чотирьох дітей, вона була родом із західної України. З Йосипом вони зустрілися під час Першої світової війни, коли він опинився на фронті у їхніх місцях у складі залізничного батальйону. Молоді люди покохали одне одного, і Йосип, не довго роздумуючи, запропонував Кароліні стати його дружиною і переїхати в його рідну місцевість. Батька у дівчини не було, вона жила разом з матір”ю, а мати не хотіла відпускати зовсім молоденьку дочку в чужі краї. Але Кароліна була досить бойовою дівчиною, вона наполягала на своєму, і матері прийшлось змиритися. Так Кароліна стала дружиною Йосипа і членом родини Грушецьких. Вона розділила з чоловіком його долю, працювала разом з ним на залізниці, займалася домашнім господарством, народжувала і виховувала дітей. Доповідати в ДПУ про вчинки свого чоловіка було не важко, тому, що він не чинив ніяких протизаконних дій, а жив життям звичайної людини, трудівника і голови великого сімейства, яке потрібно було годувати, одягати, навчати в досить нелегкі часи розбудови соціалістичної держави.
Десь через рік їх родину залишили в спокої, не угледівши ніяких негожих дій в поведінці Йосипа. Але, для перестороги, виселили сім”ю з відомчої квартири, і Йосип з родиною змушений був переїхати у Французьке, в батьківську хату. Він влаштувався працювати в місцевий колгосп, а Кароліна ще на деякий час залишилася працювати шляховим обхідником.
В цей самий час, поки точилися ці неприємні події, Василь в Одесі продовжував шукати свою життєву стежину. Ставши студентом інституту сільського господарства, він невдовзі почав розчаровуватись в своєму виборі. Тепер вже важко сказати, що було причиною розчарування: чи то біологічні науки були не до вподоби, чи лекції здавалися нудними. Але у Василя знайшовся товариш-однодумець, який запропонував перевестися до педагогічного, тоді учительського, інституту. Пішли до декана факультету з проханням про перевід.
- Що це ви надумали, хлопці? - суворо запитав декан. - Ви ж тільки стали студентами, ще не встигли нічого зрозуміти, оглянутися навкруги і вже тікаєте? Це зовсім не серйозно, це вчинок не дорослих людей, а незрілих підлітків! Тим більше, коли країна потребує освічених спеціалістів сільського господарства! Не даю я вам своєї згоди! Йдіть, вчиться далі і не ганьбіть себе! - завершив розмову декан і кинув їм у руки їхні заяви.
Хлопцям, які вже налаштувалися покинути цей інститут, не хотілося здаватися. Товариш був розбитним хлопчаком, він акуратно підчистив частку “не” на резолюції декана, і їм вдалося забрати документи і подати їх до учительського інституту. Якимось чудом їх прийняли, можливо тому, що в педінститутах студенти чоловічої статі були в дефіциті. Прийняли їх на філологічний факультет, на відділення української мови і літератури. В той час в учительському інституті навчалися всього два роки, певно, з метою якнайшвидше наповнити вчительськими кадрами освітні заклади.
Два роки студентства промайнули непомітно. В 1939 році, отримавши диплом учителя, Василь був направлений в село Ельзас (станція Єреміївка) викладати українську мову і літературу в місцевій школі. Село вважалося німецьким, тому, що більшість поселенців були німцями за національністю. Але школа, в яку направили Василя, була українською. Йому дали викладання української мови і літератури в усіх класах - з 5-го по 10-й. Склад і педагогічного персоналу, і учнів був інтернаціональний. Наприклад, директором школи був росіянин, його дружина, теж росіянка, викладала російську мову і літературу, вчитель історії був українцем, як і Василь. Кілька вчителів були німці за національністю. Діти були теж різних національностей, але більшість з них були українці. Василь часто пригадує своїх перших учнів. Діти були хороші, слухняні, їх відрізняв потяг до знань. Але одягнені були більшою частиною бідно, в одяг, перешитий або з маминого, або з батькового старого одягу. Та й сам вчитель теж не розкошував. Дякувати випадку, що батька преміювали на залізниці за сумлінну роботу і за те, що попередив про пожежу в потягу, який слідував через його пост. Преміювали готовим костюмом, дуже гарним для тих часів, але батько віддав цей костюм синові. Отримавши першу заробітну платню, Василь вирішив прикупити собі ще одяг і вирушив до Одеси, до центрального універмагу. Але скромний хлопець, який ще не мав життєвого досвіду, не услідкував за кишенею, де лежали гроші, і у гармидері, що стояв у великому міському магазині, кишеню розрізали кишенькові шахраї і витягнули всі гроші. Образі і обуренню хлопця не було меж. Але вдіяти нічого було не можливо, знайти шахраїв у такому багатолюдному місці не змогла б ніяка міліція. Прийшлося у знайомих хлопців позичати гроші на дорогу. Вже вдома, роздивляючись розрізану кишеню, Василь виявив свої гроші за підкладкою піджака. Очевидно, шахрай дуже поспішав і невдало розрізав кишеню, так, що гроші завалилися за підкладку, і він не зміг їх непомітно витягнути. Василь зрадів, адже це були перші його зароблені гроші, і він подумки вже з ними розпрощався, жалкуючи, що був необережним в універмазі.
Невдовзі почалася фінська війна, і трьох педагогів викликали до військкомату і призвали до лав Червоної армії. Серед призовників був і Василь. Разом з ним під призов попали директор школи і вчитель історії. Мобілізованих доправили до Архангельська, де вони мали проходити підготовку перед тим, як попасти на фронт. Василь попав в артилерійський полк, але спочатку повинен був здобути військову спеціальність. Його направили на курси радистів на два місяці. Розміщалися вони в місцевій школі. Призовників було багато, нари, на яких вони спали, були розташовані в три поверхи. З тих часів Василю запам”яталася страшенна холоднеча, яка супроводжувала їх усюди. Дехто з хлопців, що прибули з південних країв, навіть вуха собі поморозили. Навчання на курсах вже добігало кінця, коли військове керівництво переглянуло особові справи курсантів і кільком з них, що мали вищу освіту, запропонували продовжити навчання в військовому училищі. Василя і ще кількох курсантів викликали до командира полку.
- Товариші курсанти! - звернувся командир до прибулих. - Ви всі маєте вищу освіту, тому, я думаю, розумієте, яка напружена політична обстановка в усьому світі. Гітлерівська Німеччина розв”язала війну в Західній Європі, все більш напруженими стають стосунки Радянського Союзу і Німеччини, точиться війна на радянсько-фінському кордоні. В такий складний час Батьківщина потребує укріплення Армії досвідченими бойовими командирами. Тому командування вирішило за потрібне направити вас на навчання у військові училища. Які будуть думки з цього приводу? - завершив своє звернення командир.
Які могли бути думки? Хлопці з розумінням дивилися на свого командира і схвально кивали головами, висловлюючи тим самим свою згоду. Час був, дійсно, напружений, і такі пропозиції не підлягали обговоренню.
Василя направили в стрілецько-кулеметне училище до міста Подольська, що під Москвою. Але довго навчатися в цьому навчальному закладі не прийшлося. Невдовзі закінчилася фінська війна і училище розформували, а курсантів перерозподілили по інших училищах. Так Василь став курсантом 1-го Московського артилерійського училища при Верховній Раді. Тут він зустрівся з Аркадієм Гаркавенко, своїм товаришем, з яким вступав до інституту сільського господарства і навчався в учительському інституті. За час навчання в училищі довелося два рази приймати участь у військових парадах на Красній площі. Вони запам”яталися Василю тим, що пощастило побачити на параді командарма Будьоного і Сталіна з дочкою Світланою.
Випуск з училища відбувся в травні 1941 року, всім курсантам-випускникам було присвоєне звання “лейтенант”. Молодих лейтенантів розподілили кого куди, в різні військові частини. Василь і Аркадій Гаркавенко знову опинилися разом в одному полку. Це був 700-й протитанковий полк, який дислокувався в місті Подольськ під Москвою. Хлопцям, які стали новоспеченими командирами, на той час було всього 22 роки, і вони не здогадувалися, що рівно через місяць їхня юність обірветься самою жахливою в історії людства війною — Великою Вітчизняною війною...
Глава 2.
А далі була війна...
З перших же днів, коли почалася війна, 700 протитанковий полк був відправлений на фронт в район Смоленська. Жорстокі, кровопролитні бої з німецькими загарбниками велися в цей час в Білорусії і на підступах до Смоленська. Аркадій Гаркавенко був призначений ад”ютантом командира полку, Василь — заступником командира дивізіону. Отримали машини, гармати і вирушили на фронт. На Варшавському шосе налетіли німецькі літаки, жорстоко бомбили колони людей і машин. На очах у Василя одному з лейтенантів відірвало ногу, і він, очевидно, у стані шоку застрелився. Це була перша жертва війни, яку побачив Василь.
Колона машин і бійців, нарешті, дісталася міста Ярцево, що під Смоленськом. Лінія фронту була вже поруч. Полк вступив в жорстокі бої з фашистською нечистю. Значна частина бійців були необстріляні, та й досвіду ведення війни теж не було. Так що нашим військам в перші місяці війни прийшлося дуже не просто оборонятися від добре налагодженої військової машини фашистської Німеччини. В одному з таких жорстоких, кривавих боїв була пошкоджена гармата, яка була під командуванням Василя. Він змушений був залишатися біля неї, але, побачивши, що піхота почала відступати, наказав своїм бійцям залишити гармату і теж відходити. Почали шукати свою машину, але в тій мішанині важко було будь що знайти. Виїхали на якійсь іншій вантажній машині. Вдалося неушкодженими перетнути лінію фронту і знайти своїх. Там же знайшли шофера їхньої машини, який з переляку покинув поле бою і втік, не дочекавшись своїх бійців. За вимогами воєнного часу, його мали суворо покарати, можливо, навіть розстріляти. Але він просив пробачити йому цю, першу, провину і дати шанс виправдати себе в наступних боях. І, дійсно, надалі не було ніяких нарікань на його поведінку, в боях він бився гідно і, навіть, кілька разів захистив Василя, свого командира.
Восени 1941 року німці прорвали фронт під Вязьмою і велика група наших військ попала в оточення. В лісовому масиві на схід від Вязьми на світанку того осіннього дня зібралися сотні солдатів і офіцерів різних частин і родів військ з транспортом і бойовою технікою. На нараду зібрали всіх офіцерів. Виявилося, що в оточення попала ціла армія. Командування повідомило, що обстановка дуже серйозна, тому потрібно сформувати батальйони прориву і вночі, з боєм, виходити з оточення. Серед тих армійців, що знаходилися в цьому лісі, була група бійців з пораненим генералом. Ад”ютант генерала проявив слабкодухість, не хотів іти на пункт збору на нараду, його наказали доставити під штиком.
Командування прийняв на себе полковник з оточенців, він організував кругову оборону і створив батальйони прориву. Василя призначили командиром збірної роти, а командиром батальйону, куди входила рота Василя, був призначений підполковник, колишній ад”ютант пораненого генерала. Щоправда, цей “вояка” відмовлявся від відповідальної посади командира батальйону, але змушений був скоритися військовому наказу. Почали готуватися до вирішального нічного бою. В цей час відбулася подія, яка закарбувалася в пам”яті Василя на все життя. Поруч з машинами їхньої роти зупинилося кілька санітарних транспортів з пораненими бійцями. До Василя підійшла миловидна жінка, військовий медик, і спитала, чи немає в них продуктів, щоб нагодувати поранених. В кузовах ротних машин був деякий запас продовольства, і Василь наказав поділитися ним з пораненими бійцями. Таким чином відбулося знайомство з Валентиною, так звали військового медика. Цілий день ліс обстрілювали німці з гармат, з повітря бомбували ворожі літаки. Коли видавалася вільна і більш-менш спокійна від обстрілів хвилина, Василь розмовляв з жінкою-медиком. Вони згадували мирні часи, свої домівки, говорили і про війну, яка виявилася напрочуд жорстокою і кровопролитною. Їхнє знайомство продовжувалося лише добу, але запам”яталося назавжди.
Тяжкий і напружений день сплив. Наближалася ніч вирішального бою. Валентина з кількома медиками була приписана до батальйону, в який входила рота Василя. Всі чекали сигналу ракети для наступу. Нарешті сигнал поступив. Батальйони без стрілянини пішли в наступ. Тільки батальйон Василя не отримав ніякої команди від свого командира. Але раптом на командному пункті батальйону прозвучав одинокий пістолетний постріл, а за ним постріл з ракетниці — сигнал для початку атаки. Батальйон пішов у наступ. Коли бійці підбігли до командного пункту, то побачили Валентину з пістолетом і ракетницею в руках. На землі лежав комбат. Валентина в запалі крикнула:
- Він зрадник! Боягуз! Він не хотів піднімати батальйон в атаку! Я змушена була його застрелити і подати сигнал до наступу!
Батальйон увірвався в німецькі окопи, закипів бій. Валентина була поруч. Застрочив німецький кулемет, Валентина упала на землю, встигла крикнути “Товаришу лейтенант!” і затихла навіки. А бій продовжувався, батальйону вдалося прорвати оточення. І велика частка заслуги в цьому була молодої дівчини- полтавчанки, військового медика Валентини, яка здійснила свій ратний подвиг.
Батальйону вдалося прорвати оточення, але вийшли не всі. Частина бійців знову була відрізана від своїх. Змушені були знову повернутися в той самий ліс. В цьому бою загинув друг Василя Аркадій Гаркавенко. Був убитий командир взводу, розбиті машини. Але Василь знайшов кілька своїх солдатів. Розвиднілось. Почали знову займати кругову оборону. З”явився учорашній полковник, що формував батальйони прориву, і наказав прориватися групами по 5-10 чоловік. Пояснив, де збиратися, якщо прорвуться. Вночі знову пішли на прорив. Вдалося прорватися і вийти до місця збору. Їх зібралося 82 чоловіка. Але виявилося, що німці знову відрізали їх від своїх. Серед них був і той полковник, що прийняв на себе командування. Він сказав,що ситуація досить складна, у німців більші сили, і, якщо вони не змогли прорватися, то треба переходити до партизанської війни.
Битва під Смоленськом і за Смоленськ увійшла в історію Великої Вітчизняної війни як одна з найжорстокіших і кровопролитних битв. В цих боях Червона Армія набула досвід ведення війни. І хоч втрати були дуже великі, але вдалося зірвати плани ворога, в які входили операції “Бліцкриг” і ”Барбаросса”. Війна стала затяжною, і наші війська змогли призупинити ворога і відрізати йому шлях на Москву.
Групи бійців, які не змогли вийти з оточення, розпочали партизанську війну і з боями перейшли в Білорусію. В їх числі був і Василь. Всього бійців було чоловік 250. Зв”язалися з підпільниками Орші, одержували від них необхідну інформацію. Жили в лісі, робили тимчасові землянки, бліндажі. Німці прочісували ліси, вдень обстрілювали, вночі налітала і бомбила ворожа авіація. Одного разу при бомбуванні впало велике дерево, придавило Василя і присипало землею. Коли отямився, почав вибиратися, але відчув, що права нога поранена, не зміг витягнути її з-під стовбура. Кругом нього кричали поранені бійці. Один з них весь час кликав маму. Через деякий час прийшли свої, допомогли йому вибратись. Надали першу допомогу і Василю, і пораненим. Але травма ноги була тяжкою і вимагала кваліфікованої медичної допомоги, тому Василя відвезли в Оршу і помістили на квартирі у одного з місцевих підпільників. Привели лікаря, він оглянув ногу, витягнув осколки, наклав гіпс, сказав чим і як лікувати. У цього підпільника пораненому лейтенанту довелось переховуватися поки гоїлася нога. Вже трохи став зводитися, коли підпільну організацію в Орші викрили, почалися повальні обшуки, облави. Хтось з товаришів попередив, що мають прийти з обшуком і в оселю цього підпільника, який укривав Василя. Господар оселі працював машиністом в депо міста Орша. Порадившись, підпільники вирішили зробити Василю необхідні документи і відправити його на батьківщину, в Кодиму, яка під час окупації румунами входила до складу Трансністрії, провінції, утвореної диктатором Антонеску на початку війни із земель між Дністром і Бугом, на самому півдні України. Зробили документ про те, що він отримав травму на залізниці і їде лікуватися до батьків. З паровоза на паровоз передавали Василя залізничники і таким чином довезли до Кодими. До рідного села Лисогірки (до війни — Французьке) добирався пішки, йшов на милицях, але коли вже підходив до рідної хати, милиці викинув, щоб не лякати рідних, підібрав якусь палицю і з нею пішов додому. Вдома його зустріли батько, мати, брат Леонід і молодша сестра Галина. А на дворі вже був березень 1942 року...
Глава 3.
Партизанські стежки
Кілька днів Василь відсипався, приходив до тями після поранення і довгої, важкої дороги додому. Розпитував рідних про життя на окупованій території, про те, хто з хлопців і дівчат залишився в селі. Виявилося, що в селі є значна частина молоді — і хлопців, які за віком не підлягали призову, і дівчат. Недалеко від Грушецьких жила родина Пражини Олександра, з яким Василь товаришував до війни. Олександр був молодший від нього на кілька років і тому на війну не попав. Ще в селі жили брати Лукови Микола і Василь, брати Белінські Адам і Ян, Сідлецький Василь, Жебровський Станіслав, батько і син Олійники, Федір і Семен, Коломієць Василь, брат і сестра Плахотнюки, Іван і Марія, Цуркан Ніна, Бушанський Костянтин, Палій Надія і її батько Федір. Василь, який мав уже досвід і воєнний, і досвід ведення партизанської війни, запропонував молоді створити підпільну молодіжну організацію і всілякими силами шкодити ворогу, щоб хоч якось наближати перемогу. До складу організації ввійшов і брат Василя Леонід, і ще декілька чоловік, всього спочатку їх було 20. Розпочали збирати зброю. В Лисогірському лісі був військовий склад, який підірвали, коли відступали наші війська. По лісу було розкидано багато зброї. От її-то і почали збирати підпільники. Станіслав Жебровський робив з гвинтівок обрізи, якими легше було користуватися в партизанській війні. Станіслав був за фахом слюсар. А сам Василь з Олександром Пражиною збирали в лісі снаряди і з них виготовляли міни, в нагоді стало навчання в артилерійському училищі. Виготовили три міни, вирішили підкласти їх під рейки біля станції Попелюхи, де проходило багато ворожих потягів з технікою і зброєю. Але спроба виявилася невдалою. Перед проходом важливих составів колію ретельно перевіряли і міни виявили.
Через Станіслава Жебровського вдалося налагодити зв”язки з групою Кодимських підпільників на чолі з Кривенцовим. В 1943 році, приблизно в серпні місяці, в Кодимі, в районі водокачки, зібралися на нараду представники підпільних угрупувань з різних сіл району. Тут були присутні підпільники з Шершенців, Лисогірки, Будеїв, Федорівки, Грабова, Сербів, Слобідки і Кодими. Нараду проводив представник штабу партизанського руху України. Він був зв”язаний з партизанським з”єднанням полковника Мельника з Вінницької області. На нараді було обрано командиром партизанського загону Кривенцова Василя Васильовича, начальником штабу — Олійника Федора Семеновича, комісаром — Удовича. Сестра Удовича жила в Кодимі, а він сам працював в Києві на залізниці, але під час окупації втік в Кодиму до сестри. Василя Грушецького було обрано командиром Лисогірської групи.
Всім підпільникам було рекомендовано влаштовуватись на роботу і там займатися на місцях диверсійною роботою. Підприємств було не так вже багато в Кодимі: залізниця, консервний завод, хлібозаготівельний пункт, бурякпункт, майстерня по виготовленню возів і коліс. На консервному заводі виготовляли варення, повидло, джеми, соки, які відправлялися в Румунію. Федір Палій влаштувався на завод бондарем, і в бочки і банки з продукцією, що відправлялась на Румунію, підкладав дріжджі, щоб зіпсувати товар. Василь з Олександром Пражиною теж працювали на цьому заводі і всілякими правдами і неправдами діставали цукор, варення, джеми і відправляли їх в ліс, де готувалася партизанська база. Всі лісники були завербовані для боротьби з окупантами. В “Заготзерно” директором працював Удович. Урожай зерна теж відправляли в Румунію, а підпільники його таємно труїли. Натомість Удович з товаришами намагався допомагати сім”ям фронтовиків, забезпечуючи їх зерном.
На залізниці орудували Олександр Пражина, брати Лукови і Семен Олійник. На підйомі біля Лисогірки потяги притишували хід, і можна було встрибнути в тамбур вагону, або на ходу відкрити двері вантажних вагонів. Таким чином шукали зброю, боєприпаси або шкодили ворогам. Одного разу вдалося відкрити вагон з полоненими і допомогти їм втекти. Частина з них попала в Кодимський партизанський загін, а частина — в загін, який дислокувався в Лужанському лісі. Брати Лукови Микола і Василь, а також Федір Олійник біля станції Абомеліково підклали на шляху потягу стару рейку, але потяг не зійшов з рейок, а тільки пошкодило залізничну стрілку, шпали, зупинило рух. Олійник Семен, Палії Галина та Федір Терентійович,її батько, слідкували за рухом військових ешелонів і передавали інформацію через федорівських підпільників в загін Мурзіна, який діяв в Будеях. У підпільників Мурзіна була рація і радистка. Але через деякий час радистку заарештували, вона сиділа в Тираспільській тюрмі разом з підпільником Белінським. Бушанський Костянтин і Луков Микола змонтували радіоприймач і приймали зведення Інформбюро, Жебровський Станіслав відвозив ці зведення в Кодиму Кривенцову. Жінка Кривенцова Тетяна і його теща друкували на друкарській машинці листівки, а Демченко Євген і Ковальчук Федір розвозили їх по селах.
Серед тих справ, якими займалися підпільники був підпал майстерні біля бурякпункта, де багато зібралося румунського майна — вози, колеса та інше. Біля села Лабушне заготовляли сіно на фураж для румунської армії, а в Кодимі існував склад, де це сіно зберігалося в тюках. Підпільники Палій і Белінський спалили скирти заготовленого сіна. А в Кодимі брати Грушецькі, Василь і Леонід, разом з Олександром Пражиною кілька разів підпалювали тюки з сіном на складі, але спресоване сіно не хотіло горіти, а лише тліло і його встигали загасити.
В 1943 році неблагонадійні сім”ї румунська влада виселяла і відправляла на поселення в Миколаївську область. Родина Грушецьких теж попала в їх число. Батьків і сестру Галину вислали, а Василь з Леонідом втекли і заховалися на горищі в складах військової частини. Кривенцов наказав підпільникам доставляти їм туди їжу. Зробити це було складно, адже треба було бути дуже обережними, щоб не викликати підозри. Начальник місцевої поліції був таємно зв”язаний з партизанами, зокрема з загоном Кривенцова. Він допоміг організувати харчування. Їжу доставляли з чайної, начебто для арештантів.
Доля начальника поліції заслуговує окремої розповіді. Під час окупації він неодноразово допомагав місцевим підпільникам. Але про це знало дуже обмежене коло людей. І коли радянські війська звільнили Кодиму, начальника поліції було страчено, тому що жителі містечка вказали на нього як на зрадника, поліцая. І на той час не було нікого, хто міг би підтвердити його зв”язок з підпільниками, його допомогу партизанському руху, хоч він і зустрів визволителів з червоною стрічкою в петлиці. Очевидно, те, що колишній поліцай так відверто показував свою радість від зустрічі з радянськими військами, і викликало недовіру до нього, а тут ще свідчення місцевих жителів. На жаль, і такі випадки траплялися під час війни, хоч вони були жорстокі і несправедливі.
Восени 1943 року обстановка на окупованих територіях була досить напруженою. Наші війська тіснили ворога на всіх фронтах, а у ворожому тилу майже в усіх селах і містах діяли підпільні угрупування, загони, які теж наносили окупантам певний ущерб, тим самим роблячи свій внесок у боротьбу з фашистською навалою і наближаючи Перемогу.
Загострилася обстановка і в Кодимі, і в навколишніх селах. Румуни більш прискіпливо стали перевіряти на дорогах, почастішали обшуки, облави, перевірки документів. Напевне, не сиділи на місці і зрадники, і шпигуни різних мастей. Почастішали арешти і провали деяких операцій, які проводили партизани-підпільники. Ось, наприклад, за наказом командира партизанського загону В.В.Кривенцова підпільники Демченко и Коперніков були направлені в село Грабово, щоб дістати детонатори і вибухівку у місцевого жителя Громадзюка, який працював у вапняковій шахті і мав доступ до таких речей. Добули необхідне, склали в кошики, зверху прикрили виноградом, добре замаскувавши. Але на дорозі з Грабова в Кодиму їх перестріли румунські жандарми, вчинили перевірку, забрали виноград і під ним виявили вибухівку. Підпільників заарештували і відправили в село Писарівка в жандармський відділок. Взнавши про провал операції, Кривенцов віддав наказ Лисогірській підпільній групі звільнити заарештованих, але тих уже доправили в Кодиму, в жандармерію. Було нереально робити напад на жандармерію, так як заарештовані дуже ретельно охоронялися, та й сили були нерівні.
Тим часом Василь з Леонідом покинули горище на військових складах, де переховувались, і вирішили добратись в Лисогірку до рідної домівки. Але Олександр Пражина попередив, що біля їхніх осель блукають чужі люди, переважно ввечері і вночі, щось вишукують, присвічуючи ліхтариками. Йти додому було небезпечно. Зв”язалися з командиром загону Кривенцовим. Було прийняте рішення підпільникам уходити в ліс, зустрічатися біля недобудованої хати. В лісі зібралося 58 членів партизанського загону. На нараді вирішили добиратися в Лужанський ліс, який був найбільшим лісовим масивом на даній території і тому видавався безпечнішим. Тим більше, що там теж діяв партизанський загін з жителів Вінницької області. Вирушили у напрямі села Рибки. Зброя була не в усіх членів загону, не вистачало теплого одягу, бо вже були приморозки. Недалеко від села був румунський охоронний пункт і казарма. Вдень партизани розквартирувались в селі за допомогою місцевих підпільників. А ввечері п”ять членів загону відправили на завдання. Потрібно було зняти вартового, напасти на охоронний пункт, забрати зброю, боєприпаси, теплий одяг і взуття. Виконувати доручили Ковальчуку, Сідлецькому Василю, Копернікову, Олександру Пражині і Грушецькому Василю. Румуни якраз вечеряли, тому вдалося без зайвого шуму зняти вартового і увійти в приміщення. Першим забіг Василь Сідлецький з двостволкою. Румунський офіцер витягнув пістолет, але Федір Ковальчук, який забіг слідом, випередив його і першим вистрелив під ноги офіцеру. Хлопці-партизани не дали опам”ятатися ворогу, відібрали зброю і заставили всіх підняти руки вгору. Вбивати нікого не стали, не хотіли накликати біду на жителів села, бо на другий же день тут могли з”явитися карателі. Забрали гвинтівки, гранати, патрони, взуття і теплий одяг і швидко пішли. Переховувались в Лужанському лісі у лісника. Туди прибув представник партизанського з”єднання Мельника, що діяло в лісах Вінницької області. Через кілька днів отримали завдання пустити під укіс ворожий ешелон з військовою технікою. Кілька членів загону вирушили до станції Рудниця. Розібрали колію, але перша спроба була невдалою. Рейки якимось чином зійшлися так, що потяг проїхав неушкодженим. Врахували свої помилки і зробили спробу знову. Другий ешелон зійшов з рейок і перекинувся. Було пошкоджено багато танків, гармат і іншої техніки. Крім цього вдалося звільнити полонених, яких везли в одному з вагонів.
Повернулися в ліс, до лісникової хати. Заночували. Вранці Василь прокинувся, взувся, взяв карабін і вийшов до сусідньої кімнати. Там перед невеликим дзеркальцем брився один із звільнених з ешелону. Василь пожартував:
- Що, до дівчат збираєшся?
- Ні, на той світ, - відповів хлопець. Він взув хромові чоботи і продовжив:
- Коли мене вб”ють, кирзові віддасте тому, хто залишиться в живих.
І тут до хати забігла дочка лісника, перелякана і вкрай схвильована.
- Батьку! - крикнула вона, - В лісі карателі, вони вже оточили нашу садибу! Мені страшно, що тепер з нами буде?
- Не бійся, доню! Прорвемося! - намагався заспокоїти дочку лісник. - Мерщій збираймося і на горище! Там є вихід на задній двір і хвіртка прямо в ліс, в саму гущавину. Будемо сподіватися, що нас не помітять! - звернувся він до представника з“єднання полковника Мельника, який прийшов на зустріч з партизанами загону Кривенцова.
Ліснику, його дочці і представнику з”єднання Мельника таки вдалося втекли через горище. Всі інші партизани були в хаті. Хотіли вискочити через вікна, але карателі були вже близько. Тоді Міша Петров, теж з тих хлопців, що звільнили з вагона, кинув гранату і з штиком накинувся на кулеметника. Але той все ж таки встиг випустити чергу і поранив Мішу. З боєм партизанам пощастило прорватися через оточення карателів і втекти. Взяли напрям на Баштанків. Мішу везли на санях, не залишили напризволяще. Про Мішу хочеться розповісти окремо. В загоні він з”явився недавно, після операції на перегоні Кодима-Рудниця. Міша був з числа полонених, яких звільнили партизани з німецького ешелона, що пустили під укіс. Молодий хлопчина років двадцяти, москвич, стрункий, русявий, гарний на вроду, він був напрочуд зібраним, відповідальним і дисциплінованим. А те, що Міша першим кинувся в бій з карателями, свідчить про його сміливість і здатність до подвигу.
Той хлопець, що брився вранці перед дзеркалом, його звали Петром, залишився живим і неушкодженим.
- Петре, - звернувся до нього Василь, - бачиш, а ти збирався помирати, чоботи свої заповідав! Сам ще встигнеш зносити! Прорвалися, залишилися живі!
- Зачекай, ще день не закінчився, ще не вечір! - відповів йому Петро, криво посміхаючись.
Щоб потрапити в більш-менш безпечне місце, партизанам потрібно було перейти через залізничний переїзд. Переїзд охоронявся румунами. Стало очевидним, що без бою не перетнути залізницю. Але відступати не має куди, треба йти тільки вперед. Рушили. Зчинилася стрілянина. Петро йшов в перших рядах, і куля не обминула його. Його слова виявилися пророчими. “Скільки ще товаришів ми загубимо? Скільки жертв ще зажадає від нас ця війна?” - подумав тоді Василь.
Хоч і з боєм, і з втратами, а залізницю партизани перейшли. Тільки трохи відійшли від переїзду, наздогнала румунська кавалерія. Знову зав”язався бій. На щастя, перевага в чисельності була на боці партизан, і румуни швидко відступили. Настала холодна осіння ніч. Надворі вже був кінець листопаду 1943 року. Природа наче сприяла партизанам. Ніч видалася місячна, як в пісні співається: “видно, хоч голки збирай”. Йти було не дуже важко, бо підморозило і ноги не в”язли в грязюці.
Свій об”єднаний загін лейтенант В.В.Кривенцов вночі привів в с. Баштанків. В першу чергу звернулися до керівника баштанківських підпільників Кирилишина Євменія Івановича. Той допоміг розквартирувати партизан по кількох хатах у надійних людей. Потрібно було відпочити, почистити зброю, відремонтувати одяг і взуття. Насувалася зима і надворі все частіше підморожувало. Та й продовольчі запаси треба було поповнити. Дякувати баштанківським підпільникам, вони приклали неабиякі зусилля, щоб забезпечити партизан м”ясом, борошном, картоплею, крупами. Тут надали необхідну допомогу пораненим. Займалася цим жителька села Заєць Ксенія. Вона діставала необхідні медикаменти, робила перев”язки. Тут, в селі залишили на лікування Мішу Петрова. Більше в загоні він не з”явився. І ніхто тепер не знає, як склалася його подальша доля. Чи вижив Міша в тяжкі, буремні воєнні роки? Пішов далі на фронти Великої Вітчизняної війни здобувати Перемогу або залишився після поранення в тилу? Хотілося б сподіватися на краще!
Після операції на перегоні Кодима-Рудниця, коли партизани пустили під укіс військовий ешелон з технікою, окупанти заметушилися, відчуваючи загрозу. На пошуки партизан і підпільників був кинутий великий каральний загін. Прочісували лісові масиви, робили облави і обшуки по селах Піщанського, Чечельницького районів Вінницької області та в Кодимському районі Одеської області. На об”єднаній нараді вирішили просуватися в напрямі села Котовці, яке розташоване в глухому куті Кодимського району поруч з великим лісовим масивом. Групами почали добиратися до села. В цей час командир загону Кривенцов В.В. повинен був в районі села Серби зустрітися із зв”язковим, у якого була рація, і передати в Центр партизанського руху України важливу інформацію. Виконуючи це завдання, він переходив через якусь водойму і провалився під кригу. Прийняв рішення забігти додому в Кодимі, щоб переодягнутися. Кривенцов не врахував того, що за його оселею можуть слідкувати. Його схопили, як тільки він переступив поріг власного дому. Заарештовані були іще кілька підпільників. Через деякий час їх стратили на привокзальній площі в Кодимі. Серед страчених були командир загону Кривенцов, підпільники Гусєв, Пашкевич, Плахотнюк, Белінський.
Решта партизан добралася до села Котовці. Розквартирувалися по хатах надійних людей. Розмістилися по кілька чоловік. З Василем в хаті залишилися брат Леонід і двоє колишніх військовополонених, один з них був білорусом по національності. На жаль, через великий проміжок часу, Василь вже не пам”ятає їх імен. Вирішено було кілька днів пробути в селі, щоб перепочити, привести в порядок партизанське хазяйство і зібрати інформацію про навколишню обстановку. Але плани були порушені ворогом. Вранці Василь вийшов у двір і побачив, що по кукурудзяному полю ходять якісь люди, чути було гавкіт собак. Виявилося, що то карателі прибули в село. Обшуки почали з крайньої хати. Через вікно деякий час спостерігали за діями карателів і гарячково вирішували, який вихід знайти з положення, що створилося. Помітили, що з хат без перешкод випускають тільки жінок. Білорус одразу зметикував: випросив у господині якійсь зайвий жіночій одяг і вийшов з хати. Василь, за його прикладом, теж вирішив умовити господиню поділитися ще однією спідницею, кофтою і хусткою.
- Хазяєчко, виручайте, - звернувся він до господині, - дайте ще якійсь одяг. Я розумію, що часи важкі, ви і так вже нам допомогли, а тепер рятуйте, бо карателі близько!
- Ой, хлопці, та де ж я наберуся вам того одягу! Вже ж віддала, а ще тепер віддам, то не буде чим тіло прикрити! Ох, сердешні, та що ж з вами робити! - приповідала хазяйка, риючись в скрині і дістаючи одяг.
Василь переодягнувся, поклав в кишеню гранату, за пояс спідниці під широку кофту засунув карабін. Хазяйка якраз збиралася піти до криниці по воду. Він взяв у неї відра і вирішив піти до криниці, щоб розвідати обстановку і шляхи відходу. За ним, прикриваючись його постаттю, рушив брат Леонід. Дісталися до криниці. Василь почав набирати воду у відра, а Леонід сховався за цебринням. Поки він набирав воду, карателі підішли вже до сусідньої хати. Щоб не викликати підозру прийшлося повертатися до хати. В гіршому становищі опинився Леонід. Йому відходу вже не було. Заглянувши в криницю, він швидко оцінив свої можливості і обстановку, і в момент переліз через цебриння, чіпляючись за виступи і нерівності руками і ногами. Спустився трохи нижче до води, напружуючи тіло, щоб втриматись на тих, зовсім крихітних, виступах, притиснувся до каменів, якими була викладена горловина криниці. В мозку стукотіла і пульсувала лише одна думка: втриматись на цих виступах, щоб не знайшли карателі. Тіло швидко заклякло, від води тягнуло холодом і сирістю, але треба було триматися із останніх сил! І Леонід тримався. Потім він буде згадувати про цей жах, і сам не буде розуміти, звідки взялися сили, як йому вдалося втриматися, вистояти в тій криниці, поки не пішли карателі.
А Василь покинув відра біля дверей хати і заховався в кутку за сарайчиком. Руки стискали карабін під кофтою, а кишеню небезпечним вантажем відтягувала граната. Він подумки приготувався до останнього бою.
- Я не здамся їм живим, хоч кількох, а підірву гранатою, та й карабін у мене в руках! Брешеш, нас так просто не візьмеш! - шепотіли його губи.
Карателі походили по подвір”ю, зайшли в хату, понишпорили там, вийшли знову на подвір”я, один з них заглянув в сарай. В хліву ревла скотина. Заглянув і туди, а там четвертий партизан, що квартирував з Василем, Леонідом і білорусом, під виглядом господаря, нахилившись, вичищав від худоби і давав їсти корові. Карателі, не підозрюючи в нім партизана, пішли геть з двору в сусіднє помешкання. Василь перевів дух. “Поки що пронесло”, - промайнуло в голові. Але небезпека ще не минула, вороги були зовсім близько. Поза хатою він пробрався в двір до сусідів, де вже було зроблено обшук раніше. Постукав в хату, зайшов. Родина, сидячи за столом, вечеряла. На столі стояв казанчик з вареною картоплею, квашені огірки, хліб і глечик з сіллю. Привітавшись, Василь попросив дозволу перебути деякий час у них в хаті, але, налякані обшуком, хазяї відмовили. Тоді, вибачившись, він взяв зі столу глечик, висипав з нього на стіл сіль, і притиснувши його до грудей, вийшов з хати на вулицю, начебто у якихось жіночих справах. Він все ще був у жіночому одязі. З глечиком у руках Василь пішов по вулиці, краєм ока видивляючись, куди б це можна повернути, щоб непоміченим потрапити до лісу. Раптово він помітив, що назустріч йому з якогось подвір”я вийшло кілька карателів зі зброєю в руках. Серце захолонуло від остраху: якщо вони підійдуть близько, то помітять, що під жіночим одягом не жінка, а чоловік, і тут ще він відчув, що карабін починає вислизати з-під ослаблого пояса спідниці і ось-ось має впасти на дорогу. З усієї сили Василь вільною рукою притиснув карабін під кофтою до ноги, нахилив голову до глечика, що тримав біля грудей, і продовжив свій шлях назустріч карателям, начебто йшов у своїх справах. Якимось чудом карателі не звернули на нього уваги, він повернув у вузеньку вуличку, а там поза хатами, поза городами добрався до лісу. Але без бою, без стрілянини не обійшлося. Решта партизан, що переховувалась в хатах у селян, змушені були прориватися з боєм і відходити до лісу. Леонід, почувши стрілянину, теж вибрався з криниці, і разом з партизаном, що в хліву видавав себе за господаря і годував худобу, приєднався до своїх. З боєм вони відступили до лісу, коли зібралися, нарахували п”ятнадцять чоловік. Вирішили йти в Лисогірку, щоб отримати будь яку інформацію про справи на фронті, щоб скоординувати свої дії з загоном Кривенцова, отримати завдання для подальшої боротьби. По дорозі з Лужанського лісу ряди їхні порідшали — кого вбили, кого поранили, а хто просто не витримав суворих умов, в яких приходилося жити і боротися партизанам-підпільникам. Вже вступали в зиму 1943-1944 року, передостанню воєнну зиму.
Поки прийшли в Лисогірку, їх залишилося тільки восьмеро. Там їх чекали невтішні новини: в Кодимі на привокзальній площі було страчено п”ятеро підпільників на чолі з командиром загону В.В. Кривенцовим. В містечку суворий режим військового часу, скрізь вимагають перепустки, на кожному кроці патрулі, по селах влаштовують обшуки і облави, організоване стеження за неблагонадійними родинами. Годі було думати перебути в Лисогірці якись час. Ніхто не приймав, боялися за дітей, за родини. Вирішили роз”єднатися і йти в якісь небезпечні місця поодинці, або вдвох-втрьох. Вже чути було віддалену канонаду фронту, який наближався до цих місць. Василь з братом Леонідом вирішили йти назустріч радянськими військам. Пішли від села до села, йшли ночами, вдень ховались. Дійшли до річки Південний Буг. Фронт був уже поруч, на тому боці річки. Заховалися в каменоломнях з такими самими, як вони, підпільниками. Нарешті наші війська форсували Південний Буг, з боями вийшли на західний берег. Радості не було меж: ось вони свої, рідні! Готові були з діючою армією йти далі громити ворога, але всі, хто перебував на окупованій території, підлягали перевірці. Леонід до війни не підлягав призову за віком, тому його мобілізували майже відразу. А на Василя повинні були зробити запит, тому що він був офіцером. Поки чекали відповідь, відправили його в Кодиму. Такими справами займався Комітет державної безпеки. Там, ознайомившись з його особовою справою, запропонували йому роботу. Повернувся в Кодиму і Олександр Пражина. Його, після перевірки, направили на роботу в районне відділення міліції дільничим. Роботи було через край. Після визволення Кодимщини від фашистських загарбників, почала проявляти себе всіляка нечисть, серед таких колишні поліцаї, наглядачі і просто кримінальний елемент. Через деякий час колишні партизани, які вже мали життєвий і воєнний досвід, помітили, що начальник Кодимського відділення КДБ відпускає деяких старост, поліцаїв, очевидно, за винагороду. Мовчати не стали, доповіли про його вчинки куди слід. Але начальник КДБ мав у своїх руках неабияку владу, отже, поки розбиралися, він відправив Василя до військкомату. Так Василь Грушецький потрапив на 1-й Український фронт, в 5-ту армію, 14-ту дивізію, в 36-й полк.
Глава 4
Вперед, до Перемоги!
Василя Грушецького взяли на фронт рядовим, вірніше єфрейтором після запасного полку. За фахом, в корпусну артилерію, не попав, направили в піхотні війська. Брат Леонід з боями дійшов до Кишинева, там був тяжко поранений, а після лікування демобілізований.
Василь став старшиною роти, але після кожного бою присвоювали чергове звання. А боїв, важких, жорстоких, з кров”ю і втратами, вистачило на долю Василя в повному обсязі і за такий, начебто, короткий термін. Їхній полк приймав участь в Сандомирській операції, визволяв Варшаву, Дрезден. Василь відрізнився в боях при форсуванні річок Одера і Нейсе. Був відзначений урядовими нагородами: за форсування Одера — Орденом Червоної Зірки, за форсування Нейсе — медаллю “За відвагу”. Визволяв Прагу. Вже була оголошена капітуляція, вже світ 9 травня святкував Перемогу над фашизмом, а в Празі німці і власівці вели останні бої, не бажаючи здаватися. Але 10 травня і тут було покінчено з осередком зла і ненависті, Прагу було визволено від фашистів. З цих днів Василю запам”ятався один з найжорстокіших епізодів війни. В Празі власівці напали на польову пошту, повбивали наших бійців і по-звірячому познущалися з них: всім розрізали животи і всунули туди поштові листівки і посилки. Після цього епізоду наші бійці з особливою люттю кинулись в бій на ворога і знищили його.
За останній рік війни було ще багато жорстоких боїв, подвигів, поранень, втрати друзів, поту і крові. Запав у пам”ять Василю юний герой Володимир Снітько. Він пристав до полку, в якому воював Василь, після звільнення Сумської області. Його село спалили німці, батьки загинули, а Володя пристав до полку і пішов з бійцями фронтовими дорогами. Він став сином полку. Командир батальйону призначив його своїм ординарцем, наказав видати йому військову форму. З замурзаного, погано вдягненого хлопчика він перетворився в бравого солдата. Після кожного значного бою проходило чергове присвоєння військових звань. Так Володя Снітько став єфрейтором, молодшим сержантом, а в 1944 році і сержантом. В наступальних боях взимку 1944 року полк, в якому воювали Василь і Володя Снітько, зазнав значних втрат, і Снітька перевели з ординарців в командири відділення автоматників. А незабаром, при форсуванні однієї з крупних річок, загинув командир взводу, і його замінив Володя Снітько. В цьому бою він проявив героїзм і талант командира. Навіть досвідчені бійці взводу визнали Снітько своїм командиром за його відвагу, мужність і вміння вести людей за собою в бій. При форсуванні річки Одер загинув командир автоматної роти і Володимир Снітько, якому тільки виповнилось шістнадцять років, замінив його, очолив роту при захопленні плацдарму та утримував цей плацдарм до приходу основних сил. За цей подвиг сержант Володимир Снітько був нагороджений орденом. А згодом в одному з боїв юний герой загинув смертю хоробрих. Залишилась тільки пам”ять в серцях його однополчан.
Після капітуляції Германії Василь ще продовжував військову службу. Спочатку служив в Германії, згодом — в Чехословаччині. Після оголошення Перемоги нашим військовим ще вистачало роботи на визволених територіях. Ще де-не-де піднімали голову фашистські недобитки, спеціальні війська займалися розмінуванням територій, охороною важливих об”єктів, надавали допомогу цивільному населенню. Демобілізували Василя в 1946 році достроково, як учителя. Сказали, що пора переходити до мирної праці, піднімати школи з руїн, навчати дітей.
В боях під час військових дій Василя було кілька разів поранено. Перше поранення він отримав під Москвою в 1941 році в стегно, згодом в Білорусії, коли вже був в партизанському загоні, знову поранення в ногу. В 1944 році, в боях на Сандомирському плацдармі отримав поранення в живіт, причому осколок пройшов аж до хребта і в ньому застряг. При форсуванні річки Нейсе в Германії в 1945 році було поранено в голову.
За бойові заслуги Василь Йосипович Грушецький нагороджений Орденом Червоної Зірки, медаллю “За відвагу”, медаллю “За оборону Москви”, медалями “За звільнення Варшави” і “За звільнення Праги”, медаллю “За перемогу над Германією”, Орденом Вітчизняної війни 2-ї степені, Орденом Богдана Хмельницького 3-ї та 2-ї степенів, медаллю “Партизан України”.
А попереду були роки мирної праці на освітянській ниві...
Глава 5
Сіяч розумного, доброго, вічного
Коли Василя Грущецького, вчителя української мови і літератури ельзаської школи, що під Одесою, призвали в 1939 році на фінську війну, він був двадцятирічним безвусим юнаком. А тепер, після суворої життєвої школи, після всіх випробувань на шляхах війни, він повернувся додому змужнілим, самодостатнім, людиною, яка знає, чого вона хоче від життя, і яка вміє добиватися поставленої мети. Його відрізняли зібраність, організованість, почуття відповідальності за доручену справу. У тих, хто з ним спілкувався, язик не повертався назвати його просто по імені - “Василь”, хоч він і був досить молодою людиною. Тепер до нього з повагою зверталися по імені і по батькові — Василь Йосипович.
Так от, Василь Йосипович, перепочивши кілька днів після приїзду додому, пішов влаштовуватись на роботу у будь яку з шкіл району. Але всі його документи залишилися в Роздільнянському відділі освіти з тих пір, як він працював в ельзаській школі. Прийшлося їхати в Роздільну. Там, в місцевому відділі освіти, його умовили повернутися на роботу в школу селища Ельзас, яке після війни перейменували в селище Щербанка. Не довго роздумуючи, Василь Йосипович погодився. Школа вже була знайома, колектив вчителів теж, до певної міри. Його призначили завідувачем початковою школою. Коли давав згоду, навіть не припускав, що тут на нього чекають випробування зовсім іншого характеру. Післявоєнні роки були дуже важкими: потрібно було піднімати зруйноване народне господарство — відбудовувати, ремонтувати, створювати заново. А тут ще неврожаї перших післявоєнних років. Люди жили дуже бідно, можна сказати, що це було напівголодне існування. Районний відділ освіти видавав учителям продуктові пайки, досить скромні, але на той час вони були суттєвою підтримкою. Директор школи, який працював до Василя Йосиповича, додатково домовився з місцевим радгоспом про те, щоб учителям видавали , як і працівникам радгоспу, обіди і по пів кілограма хліба. Але в ті часи це було протизаконно. Коли приїхали ревізори з ревізією і виявили цей факт, то Василя Йосиповича, який прийняв справи від попереднього директора, звинуватили в шахрайстві і засудили до трьох років виправно-трудової колонії, хоча не він укладав цю угоду з радгоспом. Після того, як подав касаційну скаргу, строк зменшили до двох років, які відбував в таборі в Кемеровській області, в місті Яя. Табір знаходився поблизу міста в селищі Верхній Згар. Працював нарядником і жив на поселенні, тобто безконвойним. До роботи ставився сумлінно, був дисциплінованим, тому відпустили достроково, з часом виправдали і поновили на роботі.
Як-то кажуть в народі, “не буває худа без добра”. Так сталося і в житті Василя Йосиповича. Саме тут, в таборі, він зустрів свою долю, своє кохання, одне-єдине на все життя. Одного разу в справах його відправили в контору табору. Там за одним із столів сиділа дівчина-нормувальник і щось рахувала на рахівниці. Вона була миловидною, з русявим волоссям, яке вибивалося з-під хустинки, з великими блакитно-сірими очима. Вона підняла очі на прибулих і сором”язливо посміхнулась. В цю саму мить в серці Василя Йосиповича щось тьохнуло, кров прилинула до обличчя, воно запашіло рум”янцем. А в голові промайнула думка: “Це вона, моя доля!” Дівчину звали Люба, Любов. Пізніше вони познайомились і почали спілкуватись, наскільки це дозволяли табірні порядки. Люба розповіла свою історію. Вона сама була родом з Вороніжської області, з села. В родині, крім неї, є ще три сестри, всі троє вчителі. А вона працювала секретарем у голови міськвиконкому. Їй доводилося приймати деякі платежі від населення. Але ці платежі приймала не тільки вона. Закралася, очевидно, якась помилка, і під час ревізії виявили недостачу в сто п”ятдесят карбованців, в результаті за порушення фінансової дисципліни - рік виправно-трудової колонії.
Молоді люди покохали одне одного з першого погляду і на все життя. Василь Йосипович освідчився Любі і запропонував стати його дружиною. Люба звільнилася трохи раніше за Василя Йосиповича і поїхала додому. Там вона народила їхнього первістка - сина Валентина. Звільнившись, Василь Йосипович повернувся додому в Лисогірку і запросив приїхати Любов Карпівну з сином. З тих пір вони не розлучалися і прожили в шлюбі 52 роки. Любов Карпівна стала йому вірною дружиною, матір”ю його двох дітей, другом і соратником і розділила з ним подальшу долю. В Щербанку молоде подружжя не поїхало. Хоч Василя Йосиповича виправдали і поновили на роботі, йому просто незручно було з”явитися там після такого факту в його біографії. Василь Йосипович влаштувався на роботу вчителем початкових класів в Загнітківську середню школу Піщанського району Вінницької області і перевіз туди родину. Але через рік з”явилася вакансія в Лабушненській неповній середній школі в рідному Кодимському районі. Вирішили перебратися туди, та й до рідної домівки ближче, потрібно було допомагати матері, яка ще в 1944 році поховала чоловіка і залишилася вдовою в такі тяжкі часи. В Лабушненській школі також працював вчителем початкових класів. Дружина, Любов Карпівна, теж працювала вчителем. Вона вступила на заочне відділення факультету іноземних мов, спочатку викладала німецьку мову, а згодом — англійську.
Подружжя молодих вчителів працювало сумлінно, їх працю відзначав районний відділ освіти. В 1950 році Василю Йосиповичу запропонували посаду завідувача навчальною частиною в Стримбівській неповній середній школі Кодимського району. Згодився. І знову переїзд на нове місце, в новий колектив. В Стримбі жили і працювали п”ять років. Тут у подружжя народилася друга дитина — син Анатолій. Школа була невелика. Вчителів не вистачало, тому Василю Йосиповичу прийшлося викладати історію. Це спонукало його вступити на заочне відділення історичного факультету державного університету імені Мечникова в місті Одеса. Так збігали роки, діти підростали, а в житті подружжя Грушецьких знову очікувалися переміни. Василю Йосиповичу, сумлінному працівнику, одному з передових учителів району, запропонували посаду директора восьмирічної школи в його рідному селі Лисогірці. Само собою зрозуміло, що він погодився. В серпні місяці 1955 року він став директором Лисогірської школи.
Лисогірська восьмирічна школа, яку очолив Василь Йосипович, була розташована на той час в п”яти пристосованих приміщеннях, якщо говорити по простому, в п”яти сільських звичайних хатах. Тому перша мета, яку поставив перед собою новий директор, було будівництво нової типової школи. І потягнулися шкільні будні. Добивався виділення коштів на будівництво нової школи, узгоджував, заказував проектно-кошторисну документацію і ще багато всілякої рутинної роботи прийшлося виконувати, поки розпочалося будівництво. А разом з цією роботою треба було організовувати навчальний процес, дбати про господарські проблеми, згуртовувати колектив і викладати історію в школі.
В 1961 році Василь Йосипович Грушецький вступив до лав Комуністичної партії Радянського Союзу.
Починали працювати з Василем Йосиповичем тоді ще молоді, але вже досвідчені фахівці: Гурський Федір Якович, який завідував навчальною частиною, Чернійчук Лідія Марківна, Пушкар Євгенія Іллівна, Бондарчук Фросина Саввівна, Пояцика Таміла Григорівна, Ольга Костянтинівна Кличевська. В школі на той час навчалося 250 учнів. Навколо Василя Йосиповича згуртувався і вчительський, і учнівський колективи. Робота школи відзначалася, як однієї з кращих шкіл-восьмирічок, районним відділом освіти. Будівництво школи закінчили в 1967 році. Радощам і вчителів, і учнів не було меж. Хіба можна порівняти сільські хатини, в яких розміщалася школа, з новим двоповерховим, світлим, просторим приміщенням?! Нове обладнання для кабінетів, нові шкільні парти, шкільна столова...Це була спільна заслуга шкільного колективу на чолі з директором. В 1968 році Василю Йосиповичу Грушецькому присвоїли звання “Відмінник народної освіти”.
Йшли роки, учні закінчували школу, вступали до вищих і середніх навчальних закладів і дехто з них повертався працювати вчителями в рідну школу. Серед таких Аделіна Борисівна Савчук, Червонюк Ольга Степанівна, Штельмах Ольга Петрівна, Петраш Тамара Олександрівна. Вони назавжди зберегли вірність і рідній школі, і рідному селу. Пізніше поповнили шкільний учительський колектив і стали досвідченими педагогами подружжя Круковських Олександра Леонтіївна і Анатолій Іванович, Червонюк Віктор Леонтійович, Немировський Леонід Васильович, Пустовойт Василь Васильович. Всі, хто працював з Василем Йосиповичем, згадують його як природженого лідера, талановитого директора школи і вчителя, який знаходив підхід до учнів, користувався у них авторитетом і повагою. Колишня вчителька Лисогірської школи Аделіна Борисівна Савчук пригадує:
- Василь Йосипович був дуже людяним, завжди цікавився особистим життям вчителів, їх проблемами, намагався допомогти, якщо була в цьому потреба. Взагалі, він був взірцем для учнів і вчителів, ніколи не запізнювався, був організованим і дуже працелюбним. Пам”ятаю, коли будували нове приміщення школи, він ставав до роботи сам і організовував учителів, учнів і їх батьків: складали і подавали цеглу, прибирали будівниче сміття, розвантажували будматеріали, фарбували, мили, шкрябали. Це було народне будівництво. І скрізь попереду був директор школи. Я не чула, щоб хтось сказав про нього погане слово. Правда, може і були інколи незадоволені, але це тому, що був вимогливим і до себе, і до інших, - закінчила свою розповідь Аделіна Борисівна.
Ольга Петрівна Штельмах, з якою мені вдалося поспілкуватися, взагалі завдячує Василю Йосиповичу за вибір професії вчителя. Ось що вона розповіла:
- Я народилася і виросла в селі Лисогірка. В перший клас пішла вже в нове приміщення школи. Пам”ятаю, як раділи всі новій школі, як її берегли. Всі перевзувалися, коли заходили в приміщення, учні намагалися не бігати на перервах по коридору, а ходили по-під одну стіну, бо не хотіли порушувати чистоту і привабливість гарно пофарбованої підлоги. Класним керівником у мене була Любов Карпівна Грушецька. Згадую її добрим словом, тому що вона для дітей була другою мамою: з нею радилися, їй довіряли свої дитячі таємниці, від неї отримували необхідну допомогу. Закінчила я школу на “відмінно”, разом з подругами поїхала в Кишинів і вступила в швейне училище. Після закінчення училища мала намір продовжувати навчання в інституті. В супроводі свого дідуся приїхала в Хмельницький, склала, навіть, один екзамен в технологічний інститут і відчула якесь розчарування. Забрала документи і приїхала додому. Влаштувалася на цегельний завод, де працювали батьки. Робота була тяжкою для молодої дівчини. Одного разу на сільському святі зустріла Василя Йосиповича і Любов Карпівну. Почали розпитувати, як склалася моя доля. Розповіла. Коли Василь Йосипович почув, що працюю на цегельному заводі, сказав: “Олю, це робота не для тебе. Завтра їдь до райкому комсомолу і бери направлення на роботу піонервожатою. У нас в школі вакансія.” Так я почала працювати старшою піонервожатою в своїй рідній школі. На перших порах допомагали і Василь Йосипович, і Любов Карпівна, і інші вчителі. А через деякий час Василь Йосипович сказав: “Я бачу, що в тебе виходить ладнати з дітьми, в тебе є хист до цієї роботи. Чому б тобі, Олю, не піти вчитися в педагогічний інститут?” А мені вже і самій подобалася моя робота, я вже не уявляла себе поза шкільним колективом. Склала екзамени і вступила до педагогічного інституту ім.Ушинського в м. Одеса на заочне відділення. Працюю в рідній школі і тепер і ні про що не жалкую, а, навпаки, дуже вдячна Василю Йосиповичу і Любові Карпівні. До речі, дві моїх дочки також стали педагогами, так що в нас тепер ціла династія педагогів, - щиро посміхаючись завершила свою розповідь Ольга Петрівна.
- Це Людина з великої літери, - говорить про Василя Йосиповича Немировський Леонід Васильович, який працював з ним вісім років, з них два роки був заступником по навчальній роботі.
- Він був завжди підтягнутий, акуратний, організований. Разом з тим, він — як батько - чуйний, уважний, доброзичливий. Гарний учитель, талановитий керівник. Запам”яталося те, що вчительський колектив при Василю Йосиповичу був напрочуд згуртований, дружний. Не було склок, сварок, вияснення відношень. Одна шкільна сім”я, разом і в радості, і в горі. Я задоволений, що працював в такому колективі і з такою людиною, як Василь Йосипович, - прощаючись сказав Леонід Васильович.
Була в мене розмова ще з одним колишнім вчителем Лисогірської школи - Пустовойтом Василем Васильовичем, який теж працював з Василем Йосиповичем.
- Поважав і поважаю Василя Йосиповича. Спогади про спільну роботу в школі якнайкращі: досвідчений, грамотний педагог, якого любили і поважали і учні, і вчителі, керівник, як то кажуть, від Бога, доброзичлива, порядна, чесна людина, невтомний працелюб. Завдячую долі, що звела мене з родиною Грушецьких, з чудовими людьми і педагогами, - сказав Василь Васильович.
Все було б добре, якби родину Грушецьких не спіткало велике горе. Повернувся додому з військової служби старший син Валентин. Зраділи батьки, бабуся і молодший брат Анатолій. Але довго радіти не судилося. Безглузда випадковість...Нещасний випадок забрав з життя Валентина. Це стало трагедією для всіх членів сім”ї, а особливо для матері — Любові Карпівни. Це підірвало її здоров”я, вона почала часто хворіти. Але життя продовжувалося і потрібно було жити. І знову подружжя Грушецьких врятувала робота в школі, щоденне спілкування з дітьми, з педагогами, які всіляко підтримували Василя Йосиповича і Любов Карпівну. Та й ще підростав молодший син Анатолій, ще жива була мама Василя Йосиповича — Кароліна Францівна. Потрібно було жити і працювати.
Спливали роки в напруженій роботі, школа, як і раніше, була однією з передових в районі. Василь Йосипович досяг пенсійного віку, але ще продовжував працювати директором. Через деякий час прийшло рішення передати пост директора молодій зміні. Він вважав, що молоді педагоги, повні сил, молодечого запалу, натхнення зможуть зробити більше для навчального процесу і для школи, ніж він, людина пенсійного віку. В 1981 році Василь Йосипович Грушецький передав свій директорський пост молодій, заповзятій вчительці Матяж Тетяні Олександрівні, а сам залишився на викладацькій роботі. Ще до 1985 року Василь Йосипович викладав історію, а потім пішов на заслужений відпочинок. Родина купила будиночок в Кодимі і переїхала туди жити. Одружився син Анатолій, на світ з”явився онук Олексій, і дідусь радів, що буде кому передати свої знання, досвід, віддати тепло, ласку і любов. В 2001 році, на превеликий жаль, пішла з життя після хвороби вірна дружина Любов Карпівна. Дуже тяжко переніс Василь Йосипович втрату коханої людини. Але його характер, загартований війною і всілякими випробуваннями, допоміг йому і в цей раз пережити трагічну подію.
Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Василь Йосипович не втратив любові до життя, не змінив своїх ідеологічних уподобань в переломний, досить бурхливий період в суспільстві, в Україні. Будучи членом Комуністичної партії України, він не позбавився партійного квитка. Він спілкується з ветеранами Великої Вітчизняної війни, відвідує різні масові заходи, зустрічається з учнями з різних шкіл району, розповідає їм про героїзм тих людей, які стали на захист Батьківщини від фашистської навали і не жаліли для цього життя. Часто його запрошують в рідну школу, і тоді він проходить коридорами, заходить в класи, веде бесіди з учителями і учнями, прискіпливо все оглядає, оцінює і говорить Тетяні Олександрівні: “Я знаю, що багато зробив для нашої школи, але бачу, що ви зробили ще більше. Так і повинно бути, учні повинні переростати своїх вчителів!”
1 листопада 2017 року Василю Йосиповичу виповнюється 98 років. Це дуже солідний вік. Але у цієї людини прекрасна пам”ять, жага до життя, і ще вистачає енергії для повсякденної праці. Його життя влаштоване по розпорядку, який вироблений роками: підйом о 6-ій годині ранку, фізична зарядка, сніданок з сьомої до восьмої, тоді піклування за домашніми тваринами — песиком, котом, курями. В розпорядку денному — робота на свіжому повітрі на садибі, читання преси, літератури, обід, післяобідній відпочинок, перегляд передач по телебаченню, вечеря о 19-ій годині, вечірні процедури і на сон — читання літератури. Василь Йосипович в хорошій формі і готується зустрітися з членами родини і близькими друзями на свій 98-й день народження.
Дорогий наш Учителю! Ваш життєвий шлях став невід’ємною частиною історії Кодимського краю, всієї держави. Прийміть глибоку шану та повагу Вашій мужності і самовідданій праці. Ви упродовж десятків років несли світло знань сільським дітям і до сьогодні є яскравим прикладом для наслідування молодому поколінню, взірцем служіння народу та державі. Тож нехай молодеча енергія і зріла мудрість ніколи не зраджують Вас, а тепло Вашої душі повертається людським добром і щастям.