http://www.proza.ru/2017/11/20/2342
Не люби меня, потому что это грех. Потому что сердце мое уже давно принадлежит другому, потому что судьба не свела нас вовремя.
Не люби меня. Потому что тебя любит другая, и она страдает.
Не люби меня, забудь меня, потому что горькой станет жизнь не только нам, но и тем, кто дорог тебе и мне. Пусть эту горечь нежеланную примет на себя калиновый куст и спасет нас.
Не люби меня...
...Горьковато-терпкие калиновые ягодки с нетерпением ждут морозов, чтобы стать соблазнительно сладкими от ледяных объятий.
Но я никогда не срываю калиновые гроздья, не готовлю из них лечебных настоек или каких-то вкусностей. Пусть тешатся ими птички, пусть их красота радует глаз всех проходящих мимо моего дома.
Смотрю на куст калины и вспоминаю бабкины рассказы из ее девичества. Столько приходит на ум всего, а сегодня перескажу рассказ бабушки о её свадьбе.
...Тогда калиновый куст рос в каждом дворе, не только у речки или на опушке леса. Потому что большая потребность не раз случалась в нем.
На мою свадьбу пришел парень из соседнего села, с которым всего и знакомства-то было, что несколько раз танцевала коломыйку на фашангах (народный праздник). Вот он пришел и принес калиновую гроздь, такую жаркую, аж жжет. Девушки-свадебные дружки бросились к нему, а он мимо них, мимо них - подошёл ко мне и дает мне ту веточку с ягодами в руки.
Ох, как же мне неловко стало, как горячо ударило в сердце – ибо это значило, что я ему нравлюсь и он намеревался меня сватать, да и не успел признаться... А любовь его такая, что не может выпустить ее из души своей, нуждается в помощи, если решился так перед всеми гостями и родственниками прийти с калиной...
Подружки подхватили меня под руки и подвели с той веткой к группе парней, где и молодой стоял. Даю я ветку дрУжбам, старший дружба, что ладил свадебное знамя- курагов, привязывает калину к кураговьему держалу и со всей силой бросает через хату, приговаривая громко: «Пусть эта любовь так разрушится, как эти ягоды». А тот бедняжка стоит аж обмер, ждет, что же я дальше буду делать. Потому что могла бы и поднять те ягодки и пойти с ним прочь, но это не дало бы нам обоим счастья, ведь род считался бы опозоренным до седьмого колена, а мой молодой стал бы посмешищем в селе. Но я и не думала о таком исходе, потому что очень любила твоего деда, дитя мое. Однако в душе что-то скребло: может, когда-то усмехнулась тому чужаку приветливее, чем можно, в танце как-то не так себя повела, дав ему надежду... Все же, как велел обычай, подняла я на той стороне дома палку с калиной, отвязала изуродованную гроздь и бросила себе под правый постолок (кожаная обувка верховинцев), растоптав ягодки крест-накрест со словами: «Я уже ныне замуж выхожу и чужого мне ничего не надо". Парень вручил мне медный талер и через силу произнес: „Пусть будет тебе хорошо с твоим хозяином". А потом угостил друзей зоривкой (самогон) из бутылки, говоря: „За благополучие молодых выпьем, пусть Господь будет с ними. На счастье, на здоровье..."
И в сопровождении друзей молча пошёл со двора. Музыканты заиграли ему вслед печальную мелодию. Пошел с надеждой, что не будет терзаться в душе за чужую молодую, что не испортит жизнь ни ей, ни себе грешными помыслами или поступками. С надеждой, что спасся от напасти этой любви.
Так калина спасала от прелюбодеяния. Этот ритуал отдаления от чужого рода, от чужой души, которая люба тебе, но не твоя, был в древние времена едва ли не на каждой свадьбе. Бывало, приходили и по четверо с калиной, а то и до десяти, если девка была видной.
„Чтобы моль душу дальше не ела, чтоб себя не осквернила в его глазах чужая молодая как возможная когда-то любушка его, ибо то грех, что может покалечить его или ее детей", - втолковывала мне бабка.
Оригинал
...Не люби мене, бо це гріх. Бо я кохаю іншого, бо доля не звела нас вчасно. Бо тебе любить інша, і вона страждає. Не люби мене, забудь мене, не карай гіркою ревністю, бо згіркне життя не лише нам, але й тим, хто дорогий тобі і мені.
Нехай оту гіркоту неспасенну прийме на себе калиновий кущ і врятує нас.
Не люби мене...
..................................
...Гіркувато-терпкі калинові ягідки під вікном нетерпляче чекають морозів, аби спокусливо посолодшати від крижаних обіймів.
Але я не зриваю калинові грона ніколи, не готую з них лікувальних настоянок чи якихось смаколиків. Хай тішаться ними пташки, хай їхня краса милує око всіх, що проходять мимо моєї хати.
Дивлюсь на кущ калини і пригадую бабчині розповіді із її дівування. Стільки спадає на гадку всього, а сьогодні перекажу оповідь про бабчине весілля.
....................................
...На моє весілля прийшов хлопець із сусіднього села, із яким усього знайомства було, що кілька разів танцювала коломийку на фашангах. Ото він прийшов і приніс калинове гроно, таке жарке, аж пекуче. Дівчата-дружки кинулись до нього, а він повз них, повз них - підступився до мене та й дає мені оту гілочку з ягодами в руки.
Ох, як же мені прикро стало, як горяч ударила в серце – бо це значило, що я йому подобаюся і він мав намір мене сватати, та не встиг і признатися… А любов його така, що не годен випустити її із душі своєї, потребує в цьому допомоги, якщо рішився отак перед усіма гостями і родиною прийти із калиною…
Дружечки вхопили мене попід руки та й підвели із тим гроном до парубочого гурту, де і молодий стояв. Даю я те гроно дружбовам, старший дружба, що ладнав курагов ( весільне знамено), прив"язує калину до кураговової палиці та й з усієї сили кидає через хату, приповідаючи голосно: « Най ся та люба так потрощить, як оці ягоди». А отой сигінятко стоїть аж змертвілий на виду, чекає, що ж я далі чинитиму. Бо могла би м підняти ті ягідки і піти з ним геть, та це не дало би нам обом щастя, адже рід би вважався зганьбленим до сьомого коліна, а мій молодий став би посміховиськом у селі. Але я і не гадала про таке, бо любила дуже твого діда, дитино моя. Однак у душі щось скоботало:, може, колись усміхнулася тому сараці приязніше, ніж можна, чи в танці якось не так повелася, давши йому надію… Усе ж, як велів звичай, на тім боці хати підняла я курагов, відв"язала понівечене гроно і кинула собі під правий постолець, розтоптавши навхрест зі словами: « Я вже ся нині віддаю і чужого мені нічого не треба". Легінь вручив мені мідний таляр і через силу промовив: „Най буде тобі добре за твоїм ґаздою". А відтак пляшчиною зорівки погостив дружбів, кажучи: „На гаразди молодих,вби Господь був коло них. На щастя, на здоровля..."
І по цім у супроводі дружбів мовчки попрямував із двору. Гудаки загули йому вслід сумну мелодію Пішов із надією, що не матиме в душі гризоти за чужою молодою, що не зіпсує життя ні їй, ні собі грішними помислами чи вчинками. Із надією, що врятувався від напасливої любові.
Отак калина рятувала від перелюбу. Цей ритуал відчіплення від чужого роду, від чужої душі, яка люба тобі, але не твоя, був у давні часи чи не на кожному весіллі. Бувало, приходило й по четверо з калиною, а то й до десяти, як дівка була показною.
„Вби міль душу далі не їла, вби ся споганила йому в очах чужа молода як можлива колись любка, бо то гріх, що може скалічити його чи її дітей", - втовкмачувала мені бабка.
Фото Валентины Агаповой.