Вибiр

Ярик Лобань
 Відчай і стогін...  І оте настирливе: "ти нікому не потрібен", що вже стало таким звичним,  наче рідним.
 А в розум поривалась інша думка, страшна,  але така "багатообіцяюча" : "краще вже вмерти".
   В цей раз,  Славко дуже важко виходив з похмілля. Вчора він намагався втопити своє нове горе спочатку в непоганій горілці, а коли гроші,  зароблені на "шабашці" скінчились,  а біль все ще тримався на поверхні,  то пішов і взяв у борг самогон. Далі забув усе, на жаль не на завжди.
  На дворі було ще темно. Так саме як і в душі.  Якби до вікна кімнати,  в якій жив Славко,  зазирнуло сонце,  то воно висвітлило б весь той безлад що приховала темрява.  Серед купи сірого мотлоху,  яким була його постіль,  ми б побачили людину  вік якої важко визначити,  але не менше сорока. Та насправді йому було всього двадцять і п'ять.  Давно небритий і не стрижений, в брудному одязі,  мав не дуже привабливий вигляд.  Порожні склянки на підлозі доповнювали орнамент з біліючих цяточок недопалків,  крихт від хліба та печива, та кісток з риби і курячих стегенець. Стіл і посуд на ньому,  розмальовані плямами цвілі... Розкидана по всій кімнаті грязна одежа і білизна.  І чорне павутиння в кутках стелі.
  Приблизно такий безлад був і в серці,  в яке вже давно не заглядало світло любові і турботи.  В лахміттях хтивості, комплексів,  образи, зла і ненависті лежала стара,  нікому не потрібна душа. Від такої з огидою відвернувся б навіть диявол.
 
*****

  Славкові чотирнадцять.  Відмінник,  і улюбленець вихователів дитячого будинку.  Мати вмерла під час пологів.  Бідна безпритульна.  Її вагітну в безсвідомому стані привезли до пологового будинку. 
  Ніхто не сподівався,  що хлопчик виживе. Але маля виявило гучним криком претензію на життя,   чим дуже здивувало лікаря,  який після першого крику немовляти сказав: Слава Богу. Так і назвали: Славко.
  В свої чотирнадцять він вже мав великий потенціал на світле майбутнє. Йому симпатизували майже всі дівчатка: однокласниці,  молодші і старші.  Що там казати,  його симпатичний вигляд,  розум,  доброта і щира дитяча любов приваблювали навіть юних виховательок - студенток інститутів - у таборах відпочинку в які їх возили на канікули. 
   Славка декілька разів намагались всиновити,  але він не погоджувавсь.
  Отже йому було чотирнадцять. До нового року зостався тиждень. Їм сьогодні обіцяли що на канікулах поїдуть на екскурсію до Мінську.  І треба ж так було статись,  йому саме сьогодні нарешті посміхнулась Світланка, однокласниця,  в яку він був таємно закоханий.
 Славко і так був щасливий,   а тут ще й  дядько Віталій,  батько його товариша,  був напідпитку і тому дав йому свого нового фотоапарата зробити знімки для шкільної стінгазети.
  - Увага,  посміхайтесь,  - командував юний фотограф групкою дітлахів.
  Аж раптом ззаду поштовх і злий вигук:
  - Свєта буде моя!...
  Від насподіванки Славко не втримав фотоапарата і той випав з рук прямісінько на дбайливо почищений від снігу асфальт.  І треба ж було,  саме в цю хвилину на обрії з'явився дядько Віталій.
  - Тату,  а Славко твого фотоапарата розбив, - почулося зрадницьке за спиною, і вже тихіше зле шипіння,  - все,  ти труп,  мій батько тебе за фотик вб'є.
  - Я тебе зараз навчу байстрюче,  як не шанувати чужого добра,  - вигукнув власник камери.  Швидко підбіг до Славка,  і коли побачив подряпини на своєму новенькому полароїді то дав такого ляпаса,  що в хлопця аж зірочки закружляли сперед очей.
  - Дядьку Віталій,  я не навмисне,  - виправдовувавсь хлопець,  - він у мене вислизнув з рук.
  У Славка з'явились сльози на очах.
  - Ні я бачив,  як він його кинув,  - підбурював свого батька, Сашко,  виявилось зовсім не друг,  а справжній ворог,  а Славко ж бо хотів його вигородити...   
 У запалі гніву, вогонь якого палав від спиртного,  роздмухуваний підстріканням сина,  дядько Віталій втратив над собою і силою повчальних ударів контроль. Славко втрачаючи свідомість вже попрощавсь з життям.
  Перші почуття які наповнили серце хлопця,  коли він прийшов у себе в травматологічній лікарні,  були гнів і образа.  На Сашка,  на дядька Віталія і на весь світ. Замість того щоб дякувати долі за те що зостався живий,  Славко проклинав усіх на світі.
  Зломані ребра,  струс мозку,  і перебите перенісся. А також велика кількість синців і подряпин. Але все те ніщо,  в порівнянні з тими травмами,  які були в душі хлопчика.  В його мріях був кулемет з якого він розстрілює і Сашка і його батька. Тому коли вихователька запропонувала подати позив до суду, він з радістю погодився. Жага помсти і гнів почали руйнувати неокріпшу маленьку душу.
 З лікарні Славко вийшов зовсім іншою дитиною. Навчання відійшло на другий план. А все що приваблювало людей і друзів почало щезати. Слова на кшталт: "відчепись",  "іди геть",  "як ви мені всі набридли" - розігнали від нього усіх "шанувальниць".
  Гнів і ненависть,  почали штовхати до усілякого зла - цигарки,  погані компанії,  легкі наркотики і алкоголь. У табелі все частіше за поведінку писали: "незадовільно". Коли трохи одужав,  відлупцював Сашка за наклеп,  наче й справедливо,  але попав на облік до відділу у справах неповнолітніх в міліції.
  Це ще більше розсердило Славка. А ще дратувало те, що слідство тривало  довго. Нарешті пообіцяли, що ось-ось має статись засідання суду,  на якому дядькові Віталію,  винесуть вирок.  Він благав хлопця вибачити його і дружина прохала,  стоячи на колінах. Але Славко був невблаганний,  та й вихователька сказала,  що якщо він вибачить,  то в другий раз, може постраждати інша дитина.
  У своїх не дитячих мріях хлопець насолоджувався тим,  як почує вирок його кат. І від тих мрій,  руйнувалася любов і довірливість в нещодавно великому і світлому,  а тепер маленькому, сутінному серці. В ньому все більше панував безлад.
  Славкові двадцять і два... Зимовий вечір,  під ногами рипить первий сніг.  Раніше він був дуже радий коли грязюку що була довкола,  закривав білий сніг.  Відгук цієї радості,  сяяв усмішкою на захмелівшому обличчі.  Ще тиждень і буде свято: Новий Рік. Сьогодні відпустили раніше,  бо скінчилися заготовки, які він мав свердлити на підприємстві,  майстер похвалив і запропонував випити,  а ще пообіцяв гарну доплату до зарплатні перед святами за відмінну роботу,  от Світлана зрадіє.
  Те що він побачив коли зайшов додому вбило в ньому ті крихти радості,  що він мав у сімейному житті.
  - Вб'ю гадино,  - до дружини - а ти швидше тікай звідси,  - до її коханця,  Сашка.
  І той лютий спокій у голосі Славка,  заставив  здригнутись "гостя" і поквапитись виконати команду.
  Слава Богу не вбив.  Навіть і пальцем не торкнувся бо на слова дружини: "Сам винен,  треба було менше пиячити і більше приділяти мені уваги" - не знав що відповісти.
  А в серці згасли останні промінчики світла...  Дружина потім прохала вибачити,  та Славко не був навчений вибачати.
 Життя все більше втрачало сенс.
*****
 - Іди геть,  ти не Світлана,  а білочка...
 - Ти помиляєшся,  Слава.
 - Ні не помиляюсь,  Світлана вмерла,  вона труп.
  Цього ранку,  коли перший промінчик сонця зазирнув у віконце,  разом з ним,  до кімнати гуртожитку де жив Славко ввійшла Світлана.  У своїх мріях,  її колишній чоловік стільки разів вкорочував їй віку,  що вигадка стала для нього реальністю. Він спробував встати,  але ноги його не тримали і Славко впав коло ліжка.  Світлана підійшла і спробувала підняти його з брудної підлоги щоб покласти на брудну ж,  але не настільки,  постіль.
  - Іди геть,  примаро,  - намагався відштовхнути її Славко,  але йому бракувати сили.
  - Я не примара,  - чітко і голосно промовила Світлана.
  Їй все ж таки вдалося вкласти свого колишнього до ліжка.
  - Якщо ти не примара,  принеси випити... Бачиш як мені погано, - і манірно перехрестившись,  додав - доживсь, вже у мертвих прошу принести похмелитись.
  Жінка нічого не відповіла. А якби сперед очей Славка не стояв похмільний туман,  він би побачив сонячний відблиск від сльози,  що з'явилася в очах його колишньої дружини. Вона сіла коло нього і взяла його руку в свою.
  Як наче хто обпік. А потім ніби з далекого тисячолітнього минулого,  серця торкнувся промінчик посмішки першої і єдиної любові.
  - Свєта?
 - Що?
  - То ти справді жива?
  - Справді,  й при тому на всі сто відсотків!
  - Щастить тобі,  а от я вже майже мертвий...
  І заплакав,  голосно і приречено.
 Трохи згодом схлипування скінчилось, рука Славка була в руці Світлани. Її тепло діяло заспокійливо,  і чи то здалось,  чи дійсно,  але біль в голові пройшов і стомлений важким життям чоловік заснув.
  Сон був тривожним. Біль,  страх,  ненависть,  все найгірше що було в його душі,  протестувало проти присутності коло нього Світлани.  Потім йому здалося,  начебто хтось співає і на диво, той спів подіяв заспокійливо.  Всих слів він не розібрав,  але чіткими були слова Бог і Христос. Славкові дивно було чути ті слова в своєму сні,  бо він ніколи не цікавився Богом.
  Коли ближче до вечора прокинувся,  Світлани в кімнаті не було. Полегшено зітхнув, подумав: "наснилось". У кімнаті було темно, лампочка перегоріла ще три дні тому,  думав що купить,  але постійно забував. Увагу привернуло тихеньке поскрипування дверей,  які повільно відчинились,  а потім тихо і повільно зачинились.   Почувся звук ніби хтось вкручує лампочку.  Клацання вимикача і в кімнаті з'явилося світло. Славко тяжко зітхнув: не приснилося.  Коло вимикача стояла Світлана.  Потім перевів погляд на кімнату і не впізнавав її: чиста підлога і стіл,  одежі не побачив і паутини теж.
  - Дякую,  - чи то сказав,  чи то прошепотів.
  - Нема за що,  я там бульйон зварила і води у відрі зігріла,  хочеш принесу таз і ти помиєшся і перевдягнешся перед вечерею.
  - Ні мені й так непогано,  я тобі дійсно вдячний,  але прошу тебе,  іди туди звідки прийшла - в голосі чулись нотки роздратування.
  - Нікуди я не піду, - ледь чутно,  але твердо заявила Світлана,  - принаймні поки ти не помиєшся і не повечеряєш.
  - Ти ба, яка вперта,  це мені в тобі й подобалось...  Добре,  неси воду.
  Як міг помився і перевдягнувся в чистий одяг. Потім Світлана принесла запашний бульйон і розлила його по мискам.  А перед тим як повечеряти сказала:
  - Я помолюсь перед їдою,  якщо ти не проти хочу помолитись вголос.
  - Не проти.
  - Встань будь ласк.
  Славко нехотя встав.  Після молитви він вперше за декілька місяців поїв гарячої рідкої страви.
  Зранку Світлана знову прийшла. Славко вже не спав.  Він усю ніч думав про те,  чому взагалі приходила його колишня дружина.  Вчора після вечері спитав її про це,  але вона сказала,  що розповість завтра,  тобто сьогодні.  Чоловік спіймав себе на думці,  що він чекав коли вона прийде.
  - Вітаю Слава,  як самопочуття.
  - Дякую,  вже краще.
  - От і добре,  а я принесла кави,  знаю,  що ти її любиш і молока,  і цукерок. Зараз зігрію чайника і ми поп'ємо кави і побалакаємо.  Мені треба тобі так багато розповісти. 
  Під час сніданку,  Світлана розповіла про те,  що вона стала віруючею,  про те,  що ій запропонували одружитись і вона приходила до нього з проханням дозволити вийти заміж,  бо так у їхній церкві прийнято.
  - Та колити спав,  я співала пісню про Ісуса,  і раптом побачила твоє обличчя. На ньому був спокій і посмішка з далекого минулого,  така гарна і така чиста,  як у дитинстві.  І знаєш Славо,  я дякую Богу,  що побачила ту посмішку,  бо зрозуміла,  що й досі кохаю тебе і тому не зможу залишити тебе самого в тій темряві,  в якій ти опинився і через мене.
  - І нащо я тобі,  мене всі друзі залишили,  я думаю що і Бог,  якщо він є,  теж залишив мене.
  - Ні не залишив,  я ж бо тут,  - заперечила посміхаючись,  як колись у дитинстві Світлана.
  - А де Він був раніше.
  - Теж поряд...
  - Не розумію,  якщо Бог був поряд,  то чому він допустив щоб зі мною таке сталось.
  - Я не знаю любий...
  - Не називай мене так!  - зле перебив її Славко.
  - Добре,  Славо, я не знаю чому тобі довелось те пережити,  але у всьому що трапилось з тобою після того побиття,  винен твій вибір.
  - Тобто?
  - Я не знаю як тобі це пояснити... От скажи мені, у тебе було хоча б іноді бажання вибачити Сашка і дядька Віталія.
  - Було,  але я вважав це за слабкість.
  - А Христос,  вміння вибачати,  вважає за силу.  Його теж сильно побили,  набагато сильніше ніж тебе,  а потім і взагалі розіп'яли,  а він молився за тих хто це зробив.  Я вважаю,  що якби ти вибачив,  пітьма б залишила твоє сердце,  і твоє ні,  наше життя,  склалося б зовсім інакше.
  - Можливо й так,  зараз вже яка різниця, я вже звик до того що є.
  - Я вважаю,  що ти мене обманюєш,  та й себе самого теж.  А різниця є. І сенс у тому щоб змінити життя на краще,  теж є! Я тобі принесла Євангеліє,  дуже раджу почитати,  а на разі вже піду,  у нас в церкві сьогодні Різдво святкують,  хочеш підемо туди разом.
  - Ні,  я не хочу,  може колись потім...
  - Дав би Бог,  я пішла,  хай благословить тебе Господь,  завтра ще прийду,  - і не чекаючи відповіді,  хутко зачинила двері.
  А Славко і не думав сперечатись.  Йому було приємно коли Світлана була поряд,  як колись давно у дитинстві...
  Вона приходила кожного дня.  Говорила з ним про Бога,  про любов і страждання Ісуса. Він начебто й погоджувавсь,  а інколи сперечався. Бо ж себе вважав безгрішним,  нікого не вбив,  багато не крав,  так,  може пляшку дві пива,  коли було дуже погано а грошей не було і самогон вже в борг не давали...  І взагалі,  вважав себе замалим не Ангелом. Аж допоки не взяв до рук Новий Заповіт.  У п'ятому розділі Євангелія від Матфія,  у Нагорній проповіді,  прочитав тлумачення Ісусом Закону щодо вбивства і всього іншого.  Вперше побачив себе грішником.
  А от вибачити все ще не міг. Світлану начебто пробачив.  І сказав,  що як би там не було,  але вона вільна одружитись з ким хоче.
  А тридцятого знову напився. Не втримався,  сусід приніс пляшку,  щоб провести старий рік,  а де одна,  там і друга.  А там і закурити закортіло...  І знову розказував сусідові про свою тяжку долю,  про те як із ним повівся друг і колишня дружина,  і про те яка вона тепер стала благочестива,  що аж тошно,  а товариш тільки піддакував,  та все підливав і підливав.
  І раптом,  Славко побачив себе,  наче зі сторони. І йому стало бридко на душі. Так бридко,  що захотілося самому собі дати ляпаса. Він згадав як ображав Світлану і до шлюбу і після нього,  і під час розлучення. А вона пробачила його...
  - Ну давай сусіде ще по одній,  проведемо старий рік,  а завтра зустрінемо новий...
  - Щоб він був таким же як і старий...  Вибач не хочу,  а ти випий,  та іди собі додому,  тебе ж мабуть і дружина і діти чекають.
  - Ти що... З глузду з'їхав.
  - Та ні,  він тільки но,  почав до мене повертатись,  - промовив Славко.
   Ввечорі 31-го,  Світлана запросила його зустріти Новий Рік  у Церкві і він погодився.
  До початку нового життя,  залишався один крок...