Синдром Нiкiти - частина 13

Галина Зарудная
* * *

В камері зазвичай холодно. Особливо вночі. Стіни сирі, від них несе якоюсь доісторичною заразою, здається, ці прокляті стіни і стара як світ штукатурка просякнуті усіма видами распіраторних хвороб. Одна з сокамерниць, та що нагадувала їй Ірину, коли плювалася, коли затягувалася цигаркою, без кінця кашляла і лаялася. Здається в неї щось типу туберкульозу. Вони п’ють та ідять з одного посуду. Вся ця зараза дуже швидо станеться з нею.
А їй скоро сімнадцять. Вона зустріне свій день народження тут. І усі наступні – невідомо скільки... Скількі б їй не «впаяли» – все одно лайно!
Вона ненавиділа ці стіни. Ненавиділа своїх сокамерниць. Якщо ще хтось бодай раз її зачепить!..
«Бодай ще раз вона тебе зачепить!...» – сказала Іра Тані.
Бодай ще раз...
Ще раз...
Тоді...
Як гарно звучить ця погроза. Яку силу дає. Віру у власну міць. Непереможність.
Так, непереможність. Ти ж перемогла їх усіх, дорогенька. Ти лише за гратами, а вони усі до однієї здохли...
Ці також здохнуть. Ще раз її зачеплять...
Вони не уявляють скільки в ній люті! Справжньої люті! Чи не знають, що вона вбивця! Що може бити щосили – в смерть!
Вона піднялася зі свого так званого ліжка у закутку параші, підійшла до курви-Лєнкі і одним стрімким рухом зірвала з неї свою нікчемну ковдру. Обісцяне решето, а не ковдра. Але ця гівняна ковдра належить їй!
Вона не встигла навіть розвернутися, як вже летіла головою об залізний вугол нар. В темряві хтось кинувся на неї ззаду. Обличчя оніміло від болю. Боляче було і без того, дуже-дуже боляче... старі побої постійно давали про себе знати... А тепер вона відчула, як хрустнула кістка... і біль засліпив її свідомість навіки...
Її підхопили і почали жбурляти як ганчірку по всій камері, так їй, принаймні, здавалося, тому що біль не припинявся, не давав можливості отямитися, тіло постійно об щось билося, а потім знову летіло. Біль... звідусіль... Боляче кругом... Страшенно боляче кожний клітинці... Встати на ноги, замахнутися, дати відсіч, чи просто прикритися не вистачало сил... Несамовита лють людськими руками рвала її на шматки... То не могли бути люди... Казяться біси! Голосно шиплять, промовляють, кихкочуть, потворні голоси здригаються від втіхи і насолоди! Так, пекло пусте, всі демони тут!
Біль злилася в один неперервний імпульс, як щось нереальне, щось потайбічне... Невже саме так вона зустріне смерть, слабко ворушилося в голові, хоча вона не до кінця тямила, чи є взагалі в її голові якісь думки...
Це просто кіно!
Або сон...
Троє на одну...
Зненацька...
Хиже...
Троє на одну...
Зупиніть їх хто-небудь!
Троє на одну...

* * *

В той день психолог не змогла говорити з Наталею. За попередженням начальства зустріч довелося відкласти. Діана Олександрівна була що найменше приголомшена. Це всього лише СІЗО. Не колонія суворого режиму зі своїми – далекими від моралі – принципами. А вже такі наслідки!
Дівчині ледь не розтрощили черепа, ніс та двоє ребер були зломані, били в основному у груди та голову. Звісно, до злочинців буде примінена відповідна міра, проте якимось дивним чином на момент бійки вартові не чули ані звуку, аби втрутитись та запобігти насиллю.
Причина такого побиття була озвучена досить просто.
Заважала спати.


далі: [url=http://www.proza.ru/2018/02/27/1042]