Дивлюся фільм якийсь. Втім, один за одним дивлюся, вони самі міняються. Я не звертаю уваги на сюжет. Бо я думаю про сердце, і про те, що мені тяжко дихати. І про те, що сказала сьогодні Оля.
Вона дійсно психолог. Вона все вірно вгадала. І ще спитала, чи є хто-небудь за моєю спиною. Я похитав головою, і пальцем показав: "Ні. Я - один". Вона зрозуміла. Сказала: "Саме тому ти опустився до рівня інстинктів: поїсти, поспати, на горшок... Бо за тобою нікого нема". Я кивнув.
На годиннику вже 21:42. Вона так і не прийшла. Казала, сьогодні до неї баптисти прийдуть, вона поговорить з ними про мене, і потім вони разом до мене підіймуться. Але видно щось пішло не так.
Розмовляли про мою травму, про ноги, і про чутливість. Коли вона спитала: якщо голками мене штрикають, то чи відчуваю я голку - то я відповів: відчуваю, але мені не боляче. І так - все тіло, навіть лице. Відчуваю голку, але мені не боляче.
Про ноги - почала казати, що їх можна повернути до життя, що вони можуть ходити. Я відповів: "Стоп. Зачекай. Припустімо, я ходжу. І куди я піду? На вулицю. Воно мені треба? Всралося. Я не хочу ходити. Мені нема куди йти. Мені подобається хворіти". Вона відповіла: "Я зрозуміла тебе. Я в принципі так і думала. Я зрозуміла тебе".
Про мою німоту вона вірно вгадала: це бунт. Я не можу говорити, бо не хочу. Я відповів: "Так. Я хочу додому, в Карелію. Хоча у мене в Карелії немає дому, у мене вся Карелія дім. Але я все одно хочу туди. Я в Україні тут не по своїй волі." Вона відповіла: "Я зрозуміла тебе". Вона дійсно зрозуміла.
І що я крила склав і опустився до рівня інстинктів - вона теж зрозуміла: що я самотній, за мною нікого нема, і я почуваюся розчавлено.
Сльози навертаються, нарешті я можу плакати. Бо знайшлася людина, яка мене зрозуміла.
А ще вона сказала, що вночі побачила мій образ. Тобто, вона хоче намалювати мій портрет.
21:56, 27.06.2018
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу