Зникає все:
і час і простір.
І ми зникаємо між літер,
потроху пишучи слова.
Та вітер напина вітрило руже
і жити хочеться.
Байдуже, що думає про це
всесвітня медицина,
як м'якне від багаття цина,
так м'якне серце від кохання
і ми стаємо інші,
про_дов_жу_ю_чи
існування
в собі, у людях,
в землі, повітрі та етері.
Ці двері важко відчинити:
замок із шифром.
Тому шукаю инший вихід:
іду крізь стіни.
Так чинять електрони
з трапунком у потенціальній ямі.
Нам є у кого вчиться.
Зайшла в тунелі залізниця.
Летить по ній сріблистий потяг.
А кіт у хромових чоботяг червоних
спить коло вікна
і снить моїм романом,
що ми разом весною дописали.
Квантова механіка, квантовий світ, квантова поезія.
Зів'яле листя, срібні трави, клечальне зело.
Альпійські луки, різнотрав'я.
Вино і хліб.
Дванадцять унцій - ідеальна пара.
Цей ряд із образів і звуків,
що потрапляє на сітківку та мембрану.
Так дивовижно гоє рану, оту первісну,
яка зашита в ДНК, що нам нагадує про Вирій
і нас обмежує повсюдно.
На дно спустись. Спочинь. Засни.
Мовчи, не мирни!
Заколиш тривоги.
Полиш пусте.
Густе, як ніч гуашна,
впусти
чуття-здогадку,
що ми і Всесвіт
є тотожні.