Привіт, Тату, знов.
На годиннику 19:13. А у мене повстало питання: чи любив я Оннелі... Якщо я настільки пусто почуваюся зараз... Як ніби нічого й не було.
Так, я любив її. Якщо цитувати Ахматову, чи кого там: "Я люблю тебя, это значит, я желаю тебе добра"... Я бажав їй тільки найкращого. Стільки планів було... Що досягнемо чогось удвох...
Але її оце "удвох" дратувало. Вона хотіла "усе сама", і усе - без мене... Бо втовкмачила собі у голову, що вона повинна бути самостійною?... Чи її дратував саме я?...
Ось саме це і загасило у мені вогник бажання робити щось для неї.
Гаразд, проведемо паралель з моїми стосунками із Тобою. Я, в принципі, десь так само, можливо, прагнув досягти усього сам... Коли багаті та успішні люди говорять, що вони усього досягли самі - мені смішно. Бо я упевнений, що вони брешуть. По-перше, вони мали безкоштовне житло, яке для них здобули їхні батьки... Мали батьків, які їх підтримували матеріально. Більшість "самостійно" відкрили великий бізнес на гроші своїх батьків. Іншим так само допомогли люди з великими грошима. І люди, які працюють на них, працюють не безкоштовно. Звідки гроші, щоби платити?...
У мене "усе сам" не вийшло. Це апріорі неможливо. Навіть щоби "самостійно" влаштувати концерт, потрібна допомога глядачів. Які прийдуть. А щоби їх погукати - потрібна допомога рекламодавців. Ну, і допомога інших людей... Абсолютно самостійно нічого побудувати неможливо. Бо це буде подібне до божевільного царя, який сказав: "Я побудував це місто". Ага, "я". "Я" тягав каміння, "я" копав траншеї, і так далі...
Так, я писав вірші. Тексти пісень. Але хіба я один? Ні. З Твоєю допомогою. Ти диктував, я записував. Ну, і?
Скажи, невже Тобі не образливо було отак задурно працювати? Поміг мені написати вірші, а далі що? А далі я Твоєї допомоги не бачу. Так, декілька пісень допоміг озвучити. Коротше... У мене немає сил. У мене нічого не клеїться. Ось, знайшов, припустімо, Богдана. Він пообіцяв, що напевне допоможе. Бодай щось озвучить. Але одне те, що він зі мною спілкується виключно російською - і мене тим самим примушує теж писати йому російською... Воно у мене відбиває бажання і натхнення, б'є по рукам та крилам. І тому у мене не вистачає натхнення вірити, що з ним щось вийде. Що вийде довготривале співробітництво, що його допомога буде суттєвою,чи якось зрушить моє життя з мертвої крапки... Я дивлюся вже іронічно. Бо я не відчуваю навіть,що у мене будуть сили написати йому ще один лист. Бо той лист я вже буду писати з роздратуванням та агресією. Тільки за те, що він пише російською. Тому краще узагалі промовчу... Або перейду на короткі листи.
У мене опускаються руки, Тату. Я вже ні у що не вірю.У мене не вистачає сил. Моральних, фізичних... Так, Тату. Я нову на межі чергового самогубства. Або спроби. Ні, я не хочу помирати, але в мене немає сил оце терпіти! Я не бачу сенсу в оцьому всьому. У мене немає сил. Тому я знову на межі самогубства.
Іще й цей конфлікт з Оннелі... Ху*ня якась, а не стосунки. Я так розмріявся,розігнався... А вона мене під дих: бац! Куди біжиш, стій, я тут головна, що хочу те і буду робити.
Вона що хоче те і буде робити, а що робити мені?... А мені нічого не робити. Я просто пусте місце. От кохання, зашибись. Їй ні порад моїх не треба, нічого узагалі. Моя ініціатива її дратує, будь-яка. Отож, чи дивно, що тепер, коли я питаюу себе, що відчуватиму, коли вона помре - я відчуваю байдужість?... Вона ж сама саме цього і добивалася. Щоби я сидів мовчки, не рипався, і нічого не хотів, не просив, не відчував, і не давав, не нав'язував їй. Вона мене відсторонила. То що мені треба відчувати з цього приводу?...
Страждати безглуздо, тому я і не страждаю. Мені спершу тільки було боляче,потім я перестав звертати увагу, махнув на неї рукою. Хоче усе сама - хай пи*дує. Куди хоче. Мені байдуже. Хоче вмирати - нехай. Мою думку тут усе одно ніхто не питає. Тому мені дійсно до неї стало байдуже. Вона хоче усе сама, сама, без мене - нехай буде як хоче вона. Якщо я не почуваюся у її житті одиницею - то і їй теж нема чого робити у моєму житті. Хоче на волю - хай пи*дує, двері настіж. Я до неї - вона на мене фиркає та ричить, як ніби я їй ворог чи хочу заподіяти зле. Мені такі стосунки вже обридли. Вона скаржиться, що півроку викинула у сміття, а я - що у мене ці півроку вкрали...
Ось і усе резюме. Про мої стосунки з нею... Ну, а щодо почуттів - то любити треба не власні почуття, а людину. Вона мені її любити ці півроку не дозволяла. І мене любити теж не дуже-то й хотіла... Якби хотіла - то була би поруч. А не шлялася по якимось Києвам та Дніпрам. Не питаючи моєї думки... Ото життя було би, якби мали спільний дім та свідоцтво про одруження! Вона усе сама, а я пусте місце у хаті. Лежи смирненько і не заважай. Роби що хочеш, можеш нічого не робити. А можеш робити - вставай та ходи.
Ні... Таке подружнє життя мені ніяк не усміхається. Не про таке подружнє життя я мріяв. Я хочу бути королем і почуватися королем. Але якщо одружуєшся з сявкою, то муситимеш грати за її правилами, і жити життям сявки. Воно мені треба? Ні.
Тому нічогісінько із нею у нас не вийде... Хай іде куди хоче. Щастя? Ні, щастя я їй не бажаю. Бо вона і сама собі щастя не бажає. Її щастя - страждати. Хай страждає. На здоров'я. Може навіть вмерти. Дозволяю.
Ось і все про кохання з Оннелі... Я думав, вона стане моїм Щастям. Але вона бути Щастям не хоче. Тим паче, моїм. Причакловувати я її не хочу. Було би ото на що витрачати свою енергію: на сявку якусь... Тих сявок навколо - мільон. Усі на одне лице.
Коротше, розчарувавсяя, Тату. Ніби і зустрів таку, яку намалював: і чорнява, і фігура, і дітей не має і не хоче, і талановита, музику пише... Але у голові - повний срач, і занижена самооцінка. Щоби підняти її самооцінку - на це життя піде. І самооцінка її не підійметься, бо вона скоріше розтопче мене, аніж підійметься сама. Вона вже мене розтоптала. Лише півроку минуло. Ох, згадую свого бідного тата, та Ольгу Іванівну... Вона ж теж його розтоптала. Щасливою стала? А він заради неї на стільки жертв пішов. Усе, тільки щоби вона була задоволена. А врешті - скільки йому там було? Років 30, не більше. Коли йому вирок поставили, поставивши на житті хрест. Просто перекреслили йому життя. Замкнули у психушку і перетворили на овоч. А все через занижену самооцінку Ольги Іванівни, яка підійматися до його самооцінки не захотіла, а обрала понизити самооцінку йому...
Повторити подвиг мого батька - я не хочу. Навчений його гірким досвідом... Йому його досвід коштував його життя. Тому я й виреслюю Оннелі з такою легкістю... І дійсно, її не тримаю. Не хочу нічого спільного із нею мати. Дійсно не хочу.
Ось тому мені дійсно байдуже до її долі, до її життя, до неї... І щастя бажати я їй теж не хочу. Вона мені не дуже-то його бажала. Хіба тільки пустослів'я...
Звісно, усе що вона для мене зробила хороше - я їй поверну. Бажаю і їй того ж самого, що вона зробила для мене. Коли вона буде лежати прикута до ліжка - бажаю, щоби за півроку її провідали усього чотири рази. І щоби їй постійно затикали рота, не дозволяючи проявляти ініціативу. Я бажаю їй усього того ж, що і вона мені зробила хороше. Хай відчує себе на моєму місці. Так буде справедливо, Тату. І не хочу я анітрохи, аби вона жила краще, аніж я. Мені ж ніхто не бажає жити краще, аніж вони усі. Більше того: Оннелі мене ще й попрікала, що я апріорі хочу жити краще,аніжживу зараз. А Марина сказала узагалі, що мені тут краще, аніж у пансіонаті. Бажаю і їй того ж самого. І нема чого ображатися. Все по-чесному. Я не хочу із себе зображати зразкового християнина. Я за справедливість.
20:19, 22.02.2019
Кар'ялонні