Про роман Девіда Мітчелла «Хмарний атлас», що свого часу набув неабиякої популярності, написано дуже багато. Справді, ця книга захоплює своєю складною структурою, майстерною грою автора з різноманітними жанрами (епістолярний роман, трилер, антиутопія), стилем, водночас інтелектуальним та легким для сприйняття. Та мене особисто завжди приваблювали не описи масштабних зсувів у суспільстві, не химерні лабіринти, що будує розум, а увага до окремої людини. За палкими дискусіями, за обговоренням глобальних світових процесів ми схильні забувати про особистість з її радощами та трагедіями, пристрастями, яким часом неможливо протистояти, фізичним та душевним болем. Ми забуваємо, як це важливо, адже суспільство складається з тих самих людей і не може бути щасливим, якщо не є щасливими його члени. Девід Мітчелл, на мій погляд, створив дуже гуманістичну книгу. Зображуючи своїх героїв (які, до речі, є реінкарнаціями однієї душі), письменник не гіперболізує їхні вади або чесноти. Його персонажі страждають, помиляються, сумніваються так само, як і всі інші. Я, на жаль, далекий від думки про те, що лише любов здатна попередити катастрофу, що чекала на світ у Мітчелла, але без любові світу не було б взагалі.
P.S. «Хмарний атлас», безперечно, гідний цитування. Ось, наприклад, те, що й досі збурює мої думки.
«Яким вульгарним є цей потяг до безсмертя, яким марнославним та фальшивим. Композитори – це лише ті, хто видряпує розписи на стінах печер. Людина пише музику, тому що зима нескінченна і тому що інакше вовки та завірюхи скоріше доберуться до горла».
««…це вже робили сотні разів» - нібито щось не робили сотні тисяч разів між Арістофаном та Ендрю Ллойд Веббером. Ніби мистецтво – це Що, а не Як».