Лина Костенко. Старый часовщик

С украинского

Еще суда чадили утюгами,
еще в песке мы тешились, играя, -
на перепутье сказок и реалий
стоял тот дом, в сирени утопая.

В том доме дед на графа жил похожий,
Носил он галстук, не как все деды.
Графин, в трельяже отраженный, тоже
был точно сон колодезной воды.

И для меня улыбкою фортуны
было тайком пробраться в дом за ним.
Там было всё из блеска и латуни,
и лампу там оставил Алладин.

А тот старик, ну точно Калиостро,
держа неведомое что-то за окном,
смотрел в стекло и, словно кобчик, остро
клевал всех винтиков и зубчиков зерно.

Лежало время у него навалом.
И пели птицы хором на кусте.
А он, старик, сидел как за штурвалом -
и крошечку-колесико вертел.

Куда он плыл? Озерной глади оком
поблескивал в тех сумерках трельяж.
Все механизмы тикали так громко,
и голос в темноте просил: "Приляг!"

А он крутил игрушечки-штурвалы,
и плыл, и плыл... В те дали-чудеса.
И детство его в рамочках овальных
смотрело на него во все глаза.

Комод старинный просверлила шашель.
В углу сиял там образ в серебре.
Его душили память, жуткий кашель,
цветущая за окнами сирень.

В мерцанье бликов маятников медных,
когда гудит басовая струна,
над мурашами циферок термитных
казался тенью он седого колдуна.

Лечил любые часики на диво.
Век, застывая, цокал и хромал.
В ночи луна, как маятник, всходила,
А он тихонько гирькой помогал.

***

Старий годинникар


Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.