М й маленький хлопчик

Колись, проглядаючи записи у своєму щоденнику, я згадаю і тебе, мій маленький хлопчик. Та буде це ще зовсім не скоро. Потім. В моєму іншому, більш цікавому житті.
Колись я шукала кохання, я намагалася побачити його в кожному обличчі. Але не знаходила. Я надривала собі нерви, знайомилася з різними чоловіками, просто… щоб не було порожньо… а потім – розуміла, що все не те. Що ці почуття – фальшивка, а хлопець – зовсім і нецікавий. Що він дуже далекий до мого ідеалу, намальованого фантазією ще в дитинстві.
Так ішли роки. Моє життя не можна назвати нецікавим чи одноманітним. Ні! Завжди було весело, яскраво, наче постійне свято. Але… не було ЙОГО. Того, про кого можна було би турбуватися, піклуватися, кохати… А потім з’явився він, мій маленький хлопчик… Закоханй, щирий та такий гарненький… До сих пір дякую тобі за те, що ти трапився у моєму життєвому просторі. За те, що допоміг мені зрозуміти, що кохання – це не постійні пошуки та спроби щось побудувати з якоюсь ідеалізованою людиною, а просто кава на підвіконні, коли зустрічаються погляди. Кохання – це прокидатися і засипати в обіймах когось зовсім іншого, та все одно рідного. Кохання – це звичайні митті твого яскравого життя, якими ти ділишся з іншою людиною… з ним…
Палити – це погано. Цигарки отруюють не лише легені, а й мозок, руйнують цілісність усього організму, запаморочують свідомість, але… Коли ось так сумно як зараз, вони приносять полегшення, дарують волю та ще трохи часу. Вони ніби кажуть тобі «Ось ще мене, останню використай за призначенням, і все знову буде классно, тебе попустить. Потрібно ще трішечки часу, і ти почуєш біля своїх дверей його рішучі кроки, потім трішки тиши і стук. Ось він і прийшов! А ти боялася, а ти ж так хвилювалася, а бачиш, тепер все добре! Це ми тобі допомогли не зневіритися. Це ми були з тобою всі ці такі довгі хвилини.» Так ти вважаєш, коли викурююш перші п»ять цигарок. Десь після десятої хвилювання починає зростати. А коли вже закінчуватиметься пачка, ти раптом зрозумієш, що все дарма. Ти не почуєш цих довгоочікуваних кроків, і стуку ти теж не почуєш. Він просто не прийде. І ти починаєш себе заспокоювати, що це не ти погана, річ взагалі не в тобі. Просто так склалися обставини. Потім будеш вигадувати все нові і нові обставини, через які він просто НЕ ЗМІГ прийти. А вже потім прийде розуміння того, що тобі боляче. З»явиться таке відчуття, ніби тоненька срібна нитка, що зв»язує двох зовсім окремих людей, напружена до неможливого і ось-ось розірветься. І ти знову запалюєш цигарку. Пішла вже друга пачка беззмістовного очікування.
А потім він прийде. Не тоді, коли ти тремтячими пальцями підкурювала. Не тоді, коли ти, наче лев по клітці, крокувала від кута до кута твоєї такої маленької кімнати. І навіть не тоді, коли ти, знесилена, плакала наодинці зі своєю розтрощеною в ніщо самовпевненістю і благала у Бога, Алаха та Будди одразу, щоб він просто прийшов, хоч на якусь мізерну хвилинку. Ні! Він прийде тоді, коли обурливі почуття притупляться об гострий розум, коли ти заспокоїшся. Може це буде вже завтра, більше того – ви порозмовляєте про тематику сварки, все обміркуєте разом і прийдете до висновку, що все добре. Та все просто ОФІГЄННО! Тільки ти будеш ще довго згадувати ту ніч, цигарки, свої замерзлі від болю руки, що клацають знову й знову стареньку запальничку. І тоді ти зрозумієш, що паління – це погано, дуже погано, але НЕОБХІДНО. Адже сааме це врятувало твій розум від запаморочення, твою психіку від кризи, а тебе – від розбитого серця. Просто треба вміти чекати й палити – ось той секрет успіху всіх «сильних» жінок, а ти ж одна із них.

****
Риторика… її забагато в ваших стосунках… ненависна риторика!!! Ні одне питання не знайшло відповіді.
Він каже «Все добре!»… а ти розумієш, що ні фіга не «добре», все просто дуже ГАЛІМО!!! Все ЛАЙНОВО!!! І ти починаєш розуміти, що в світі добіла багато таких собі гарнюнь, які зможуть тобі дати набагато більше, ніж ВІН. Але… от так-так… вони тобі по барабану, а він – чомусь ні. Сумно це все!
Починаєш істерики, намагаєшся все поламати, зруйнувати, розбити, розтрощити. Всі ці безглузді стосунки, які ні до чого нормально не призводять. Не отримується. Він не дає. Йому це потрібно, бачите. Він без тебе не може. Погано йому, бідоласі!
І ти в це віриш, ти залишаєшся з ним, хоча і розумієш, що це неправильно та просто безглуздо. Марно проведений час. Але ти залишаєшся і потрохи, непомітно для самої себе звикаєш до нього, до його відношення до тебе, звикаєш до кави зранку, до поцілунків і обіймів на кухні, коли ви викурюєте одну цигарку на двох і поволі ти починаєш розуміти, що втяглася в це болото по самі вуха.
Поволі згадуєш своє минуле життя… життя без НЬОГО і дурієш. Але ж є від чого! Раніше ти існувала в яскравому та різнобарвному всесвіті, такому величезному, що аж дихання зводить. У світі, де постійно лунали салюти, де райдуга була не після дощу, а завжди. В тебе була величезна кількість друзів, які любили тебе, і без яких ти себе не уявляла. І раптом! Тебе затягли в маленьку сіру комірчину, в якій не те що незатишно та тісно, навіть дихати немає чим! Тебе залізними ціпами стосунків прикували до підлоги і не відпускали. А тобі ж так кортіло потрапити назад, у те шаленство барв та ритму! Потім була депресія, самбука і цигарки. Маленька, чого ти сумуєш? Тепер замість цікавих зустрічей, шалених вечірок та повної свободи вибору в тебе є ВІН. Той, що ЗМУСИВ тебе сидіти в сірій прогнилій зсередини кімнаті. А що ти хотіла? Це ж серйозні відносини між двома дорослими людьми. Не на таке те сподівалася, не про це ти мріяла? А от отримуй тепер здійснення своєї мрії! Такий от жорстокий жарт долі. Класно, чи не так?
І ось вже місяць скінчується. Місяць ти сидиш в комірчині, що знаходиться десь у тебе в мізках, і благаєш ЙОГО, щодня просиш «Відпусти!Я так не можу. Мені тісно. Я повільно помираю, а я ХОЧУ жити! Хочу посміхатися! Хіба ти не розумієш?» А він не відпускає. Ти йому потрібна. Він піклуванням та ніжністю не дає тобі піти. І ти залишаєшся… знову й знову.
З часом починаєш помічати, що сіра кімнатка не така вже і маленька, що жити тут можна. Ти робиш усе можливе, щоб розмалювати знову своє життя райдугою, але без НЬОГО все вже не так і яскраво. І ти починаєш розуміти, що без НЬОГО жити вже не зможеш. Закінчуються твої істерики, поволі знижується доза антидепресантів. Ти кохаєш, щиро і несвідомо, якось надривно кохаєш.
І ось тепер, коли ти спокійна та щаслива, доля знову починає жартувати.
Одного вечору, коли ти з шаленою температурою сидиш на його ліжку, він тобі і каже: «Ти знаєш, ти така класна, але нам краще розлучитися. Я тебе більше не кохаю. А ще я тобі зраджував. А ще – ти товста дурепа. Давай тепер будемо друзями!»
І сидиш ти і повільно офігєваєш від незвичності ситуації. А як же так! А як же твоє кохання? Поцілунки? Кава? А як же ти?
Щось змінити не отримається. Когось винуватити – безглуздо. Все! GAME OVER, блін!
І ти розумієш, що тепер, коли маленька сіра кімнатка перетворилася в затишну оселю для твого серця. Тепер, коли ти ЗМИРИЛАСЯ з тим, що ти кохаєш, тебе коліном під зад викидають назад, у той великий та шалений світ, в якому ти жила раніше. І стоїш ти, вся така класна і просто офігєваєш від яскравості свого минулого життя, в якому тепер ти ЗМУШЕНА жити! Хочеться назад, чи не так? А ось в тому-то і прикол, не можна повернутися назад, двері вже зачинені, а ти нікому не потрібна!
Спочатку ти плачеш, ні, не так, ти РИДАЄШ, в тебе істерика. А потім ти починаєш будувати своє життя з нуля. В тебе є той вибір і воля, яких тобі так не вистачало раніше, от тільки тепер вони тобі вже ні до чого. Запізно все це. Марно.
А найогидніше те, що ти ж його благала, ти ж плакала, ти ж просила відпустити тебе, а він тримав, а тепер тримати хочеш ти, триматися за нього хочеш, а він не хоче. Тебе не хоче. Стосунків цих не хоче. Тепер тримати треба себе, причому обома руками одразу. Триматися треба, щоб не впасти в безодню відчаю, з якої виринути буде надто важко, навіть як на тебе.