Ганна Осадко. Кладбищенская земляника

С украинского http://www.stihi.ru/2014/02/14/7407

Мне пять лет.
Меня потеряли на кладбище.
На старом заброшенном кладбище в чужом городе.
Ротозеи бабушка и тётка пошли проведать могилки дорогой родни,
А я училась читать, складывая вместе буквы на надгробиях.
Потом тётка подумала, что я с бабулей,
А бабуля – что с тёткой,
И я осталась одна.
Не было страшно.
Солнце светило ласково и приветливо,
Птички летали,
На старых могилах краснела земляника.

Её помню больше всего.
Манящие, словно эдемские, плоды,
Они звали согрешить.
«Взять чужое – это ж таки грех», -
Благоразумно рассуждала я, глотая слюнки, –
И терпела.
Дело шло к обеду, меня никто не находил,
Земляника обжигала глаза.

И тогда я придумала – а что если по-про-си-ть?
Подходила к могилкам,
я ведь уже умела читать по слогам,
поэтому здоровалась учтиво, желая доброго дня:
- Ве-ра Сте-па-нов-на Жук,
Как вы думаете, можно ли мне угоститься? –
Садилась на теплую землю – и клевала ягоды.
Потом учтиво благодарила – и шла к следующему:
- Доброго дня, И-ван Пет-ро-ви-ч Ко-ро-ед,
Ой, а на вас вот такущая земляника уродилась!

Представляла,
как неведомые Вера Степановна и Иван Петрович
улыбаются мне с неба,
говоря: - Угощайся, малышка, не вопрос,-
и я говорила с ними о том о сём,
потому что, согласитесь, так неприлично –
прийти в гости, наесться –
и молча сбежать.

***

Цвинтарнi суницi
Ганна Осадко
Мені п'ять років.
Мене загубили на цвинтарі.
На старому занедбаному цвинтарі в чужому місті.
Розтелепи бабуся і тітка пішли звідувати могилки дорогої родини,
А я вчилася читати, складаючи докупки літери на надгробках.
Потім тітка подумала, що я з бабцею,
А бабця – що з тіткою,
І я залишилась сама.
Не було страшно.
Сонце світило ласкаво й привітно,
Пташки літали,
На старих могилах червоніли суниці.

Їх пам'ятаю найбільше.
Вабливі, буцім едемські плоди,
Вони кликали до гріха.
«Узяти чуже – це ж таки гріх», -
Розсудливо міркувала я, ковтаючи слинку –
І терпіла.
Йшлось до обіду, мене ніхто не знаходив,
Суниці пропікали очі.

А тоді я придумала – а що як по-про-си-ти?
Підходила до могилок,
а що вже вміла читати по складах,
то віталася чемно, мовляв, доброго дня,
Ві-ро Сте-па-нів-но Жук,
Як ся маєте, чи можна мені пригоститися? –
Сідала на теплу землю – і дзьобала ягоди.
Тоді чемно дякувала – і йшла до наступного –
Доброго дня, І-ва-не Пет-ро-ви-чу Ко-ро-їд,
Ой, а  на вас отакенні суниці вродили!

Уявляла,
як невідомі Віра Степанівна та Іван Петрович
посміхаюся мені з неба,
мовляв, пригощайся, мала, не питання,
 і я балакала з ними про те-про се,
бо, погодьтеся, це нечемно –
прийти в гості, наїстися –
і мовчки звалити.