Шон Маклех. Остров маленького кота

С украинского http://proza.ru/2014/05/24/1324 

«Разве не для нас это все приготовили?»
- спросил Майл-Дуйн у кота.
Однако кот удивлённо взглянул на него
и продолжил свои игры…»
(Скела «Плавания Майл-Дуйна»)

У нас закончились яблоки – те сладкие,
Как закончится когда-нибудь все,
Ведь нет ничего вечного –
Даже в нашей бархатной Ирландии,
Или в её воспоминаниях в челне надежды.
На острове, который нам попался –
Или выпал такой случай, или так должно было случиться,
Потому что уже давно мы не верим в случайность,
Мы нашли домики из белого-белого мела
И башню из такого же мела – из камня снега мечты,
Но сами строители исчезли – может,
Их усталые руки захотел увидеть Бог
В раю на вечной стройке, или просто
Им незачем было оставаться
Средь острова мелованных скал.
Мы нашли там только кота –
Такого маленького, который знал истину,
Только прятал её на кончиках ушей –
Такая она была крошечная, но настоящая.
Он прыгал на каменных колоннах
Пропавшей цивилизации мудрецов,
Он играл со столетиями,
Как играют серыми мышками вечера,
Он смеялся над нашей неосведомлённостью,
Он видел нас тенями смешного общества,
Он был единственной реальностью нашей сказки
(Ибо каждая жизнь – это сказка,
Каждая смерть - выдумка,
Каждый день - подарок).
Мы развеем по ветру пепел
Мертвого юноши-еретика,
Нарушителя древних заповедей,
И поплывем дальше… Потому что настало время…
А мы не хотим, чтобы оно остановилось…

***

Острiв маленького кота

             «Чи не для нас це все приготували?»
               - спитав Майл-Дуйн у кота.
              Але кіт подивився на нього
              і продовжив свою гру…»
                (Скела «Плавання Майл-Дуйна»)

У нас закінчись яблука – ті солодкі,
Як закінчиться колись все,
Бо нічого немає вічного –
Навіть у нас в оксамиті Ірландії,
Чи то в її спогадах на човні надії.
На острові, що нам трапився –
Чи то випадково, чи то так мало бути,
Бо давно ми не віримо у «випадковість»,
Ми знайшли будинки з білої-білої крейди
І башту з такої ж крейди – з каменю снігу мрій,
Але будівничі зникли – певно,
Їх втомлені руки зажадав бачити Бог
В раю на вічній будові, чи то просто
Їм стало не потрібно бути
Серед острова крейдяних скель.
Ми знайшли там тільки кота –
Такого маленького, який знав істину,
Тільки ховав її на кінчиках вух –
Така вона була маленька, але справжня.
Він стрибав на кам’яних колонах
Зниклої цивілізації мудреців,
Він бавився зі століттями,
Як бавляться сірими мишами вечора,
Він сміявся з нашого невідання,
Він бачив нас тінями смішного суспільства,
Він був єдиною реальність нашої казки
(Бо кожне життя це казка,
Кожна смерть вигадка,
Кожен день подарунок).
Ми розвіємо вітром попіл
Мертвого юнака-єретика,
Порушника давніх заповідей
І попливемо далі… Бо час…
Ми не хочемо, щоб він зупинився…