Анна Осадко. Остров Святой Елены

С украинского

…что-то мне припоминалось нынче, пока на работу ехала – у меня в голове вообще тяжело что-то путное найти, таким всё потоком неудержимым – просто какой-то водопад Виктория, а не Анина голова… Да бог с ним. Деда своего вспоминала, Пилипа. Ну, о нём можно бесконечно рассказывать – и то, что я помню, и то, что уже относится к разряду семейного мифотворчества, как та, к примеру, байка о том, что бабушка моя нашла список дедовых любовниц числом 93 штуки (с детальными комментариями на полях – где, когда, особые приметы), или как в деда стрелял киллер. Но об этом я тебе уже рассказывала, кажется. Сейчас мне вспомнилось другое – лето тогда было, одно из последних в дедушкиной жизни – он тогда около полугода на даче безвылазно жил, и я время от времени, как настоящая Красная Шапочка, привозила ему пирожки из города. Ну, не одному ему, бабушка тоже жила на даче, да знаешь, как оно бывает… когда с каждым годом у супругов всё меньше общих тем… Когда молчание напрочь утрачивает свою благодать – от «не нужно говорить, потому что и так понимаешь с полувзгляда» до «не нужно говорить, потому что о чём»?!
Так вот, в то утро я проснулась от дедулиного голоса – он с кем-то говорил.
Смеялся: «Ох ты и хииитрющий! Вона куда спрятался!» - приговаривал ещё что-то…

Я удивилась – что за дела? Ни свет ни заря – а он уже с кем-то (с кем??? на нашей Богом забытой старой даче?) шутит…

Выглянула из другого окна сверху – вроде никого чужого…

Тогда вышла во двор – дед в теплице…

Знаешь, я пошла на голос, а потом долго стояла молча, прислонившись к стеклу спиной…

…он разговаривал с огурцами…

С каждым-прекаждым огурцом отдельно…

И так горько мне стало…

Видишь, как оно выходит, миленький…

…ведь ещё минуту назад ты знал наверняка: вот они – мои люди! – даже оглядываться не надо, ты их чувствуешь сердцем-мозгами-спиной-кончиками пальцев ощущаешь – и стоите вы – вместе и нерушимо - на земле замёрзшей…
В холодной зоне отчуждения.
И время, точно пёс, раздирает эту нашу землю, нашу плиту мо-ну-ментальную – на клочки едва тёплой плоти – окровавленные, разобщённые – и соединяй не соединяй их потом вместе – напрасный труд… И каждый оказывается в результате – рано или поздно – на собственном – индивидуальном! – острове Святой Елены…
и выращивает там огурцы, или что другое…
и разговаривает с ними…
ведь если не с ними - то с кем???

***

Острiв святоi Елени
Ганна Осадко
...щось собі пригадувала нині, доки на роботу їхала – у мене в голові взагалі важко до путя щось знайти, таким усе  потоком нестримним – просто тобі водоспад Вікторія, а не Анина голова...Та менше з тим. Діда свого згадувала, Пилипа. Ну, про нього можна багато писати – і те, що я пам’ятаю, і те, що вже належить до розряду сімейного  міфотворення, як ото, приміром, байка про те, що бабця моя знайшла список дідових полюбовниць у кількості 93 штук (із детальними нотатками на полях – де, коли, особливі прикмети), чи як у діда стріляв кіллер. Але про це я тобі вже оповідала, здається. Нині мені пригадалося інше – літо то було, одне з останніх дідових літ – він тоді майже півроку на дачі безвилазно жив, і я час від часу, яко справдешня Червона Шапочка, привозила йому пиріжечки з міста. Ну, не лише йому, бабуся також жила на дачі, та знаєш, як воно буває… коли з кожним роком у подружжя все менше спільних тем…. Коли мовчання геть втрачає свою комфортність – від «не треба говорити, бо і так розумієш з півпогляду» до «не треба говорити, бо про що?!».
Так от, того ранку я прокинулася  від дідового голосу – говорив він з кимось.
Сміявся: «Ох ти й хииитрий! Куди заховався!» - прибалакував ще щось…

Я здивувалася – що за холєра? Ні світ ні зоря – а він уже з кимось (з ким??? На нашій Богом забутій старій дачі?) жартує…

Визирнула з вікна другого поверху – начебто нікого чужого…

Тоді на двір вийшла – дід у теплиці…

Знаєш, я пішла на голос, а потім довго стояла  мовчки,  притулившись до скла спиною…

…він розмовляв з огірками…

З кожним-кожнісіньким огірком окремо…

І так гірко мені стало...

Бачиш, як воно виходить, Серце…

...бо ще мить тому ти знав напевно – от вони – мої люди! – навіть озиратися не треба, ти їх відчуваєш серцем-мізками-спиною-пучками пальців відчуваєш – і стоїте  ви – купно і непорушно, на землі зимовій...   
У зимній зоні відчуження.
І час, ніби пес, роздирає цю нашу землю, нашу  плиту мо-ну-ментальну –на шматки ледь теплої плоті – скривавлені, відокремлені – і тули не тули їх потім докупи – марна справа...  І кожен опиняється врешті -  рано чи пізно -  на приватному – індивідуальному! – острові святої Єлени…
і вирощує там огірки,  абощо...
і розмовляє з ним...
бо якщо не з ними - то з ким???


© Copyright: Ганна Осадко, 2010
Свидетельство о публикации №210102200520