Ганна Осадко. Жди после полуночи...

С украинского http://proza.ru/2014/12/22/677
 
 …когда дети мирно сопели в своих кроватках, когда листья осыпались на черную траву, когда кукушка в старых ходиках хриплым голосом прокуковала полночь, когда ни голова, ни тело не морочились над вопросом “быть или не быть” - я тихонько открыла окно и выглянула… Теплый сентябрь, увидев - нет, даже не увидев, а почуяв в темноте - так, как чуют коты и влюбленные - мое тело, протянул руки и улыбнулся: “Прыгай, маленькая!”
- Ага, уже иду, - кивнула я, села на новенькую метлу - и, как была - в чем-то черном, атласном и полупрозрачном - сиганула в открытое окно… И ночь ловила меня раскрытыми ладонями… И ночь качала меня на волнах полунамеков, полукасаний и полувздохов… И ночь целовала меня своими теплыми шершавыми губами…

 …облетев здание - чтобы тело вспомнило, как это бывало - я сориентировалась по звездам - и рассчитала приблизительное направление…

 …если б ты знал … если бы ты только знал…

 …мой город спит беспокойно, он вздрагивает во сне, так будто накануне вечером долго и горько плакал - и глубоко вздыхает, и мечется на своей бетонной подушке… Ему снятся черные подземные воды, что бурлят где-то там, под глубоким накатом асфальтов, костей и камней. И те воды разъедают корневища старых зданий, и черными ужами лезут через запыленные камины в души людей…

 …в редких бессонно светящихся окнах - съежившиеся фигурки Потерянных - они когда-то давно, еще вчера, позавчера, год, сто лет назад прошли по тоненьким, туго натянутым паутинкам вселенской сетки - и уже не могут найти дорогу назад, и висят туго спеленутыми коконами, и говорят сквозь сон сами с собой, придумывая каждый раз новые ники…

 …дальнобойщики прокручивают дорогу, как старую кинопленку, напрасно пытаясь припомнить имя очередной проститутки на объездной…

 …супруги, что устали от поединков и тревожно заснули, забыв снять шлемы…

 …смешной курносый парнишка, который кропает первые стихи о любви…

 …уставшая от густой бессонницы бабуся, что прочитала те стихи семьдесят лет назад…

 …если б ты знал… если бы ты только знал…

 взлетаю выше - над тем городом, над тяжелыми тучами - и теперь я вижу спины перелетных самолетов и птиц, а Бог видит мою нагую спину…

 И голос - твой голос - он зовет - тихо-тихо, полушепотом, одним выдохом: “Приди…”

 …и вдруг хлынул дождь…

 …и черный атлас пеньюара взмок - и стек по белым ногам…

 …и я вернулась домой…

 P.S. Поставь тигровые лилии в воду - чтобы не завяли.
 И жди меня после полуночи…

***

Чекай пiсля пiвночi…

Ганна Осадко
 
…коли діти мирно сопіли у своїх ліжечках, коли листя осипалося на чорну траву, коли зозулька у старому дзиґарі хрипким голосом прокувала північ, коли ні голова, ні тіло не морочилися над питанням “бути чи не бути” – я тихенько відчинила вікно і визирнула… Теплий вересень, забачивши – ні, навіть не забачивши, а швидше відчувши у темряві – так, як відчувають коти і коханці – моє тіло, простягнув руки і усміхнувся: “Стрибай, мала!”
- Ага, вже йду, - кивнула я, сіла на новеньку мітлу – і, як була – у чомусь чорному, атласному і напівпрозорому – шугонула у відчинене вікно… І ніч ловила мене розтуленими долонями… І ніч гойдала мене на хвилях напівнатяків, напівдотиків і напівподихів… І ніч цілувала мене своїми теплими шорсткими вустами…
… облетівши будинок – аби відновити навички – я зорієнтувалася за зорями – і вирахувала приблизний напрямок…
…якби ти знав…якби ти лишень знав…
…моє місто спить дуже непевно, воно здригається уві сні, так наче увечері перед тим довго і гірко плакало – і глибоко зітхає, і метається на своїй бетонній подушці…Йому сняться чорні підземні води, що нуртують десь там, під глибоким шаром асфальтів, кісток і каменю. І ті води роз’їдають коріння старих будинків, і чорними вужами лізуть через запилені комини у душі людей…
…у поодиноких освітлених вікнах – скулені постаті Загублених – вони колись давно, ще вчора, позавчора, рік, сто років тому пройшли по тоненьких, туго напнутих павутинках вселенської сітки – і вже не можуть знайти дороги назад, і висять туго згорнутими коконами, і балакають через сон із собою, вигадуючи щоразу нові ніки…
…далекобійники прокручують дорогу, як стару кіноплівку, марно намагаючись пригадати ім’я чергової повії на об’їзній…
…подружжя, що втомились сваритися – і тривожно заснули, забувши зняти шоломи…
…смішний кирпатий хлопчисько, який пише перші вірші про кохання…
…втомлена від густого безсоння бабуся, яка прочитала ті вірші сімдесят років тому…
…якби ти знав… якби ти лишень знав…
злітаю вище – понад тим містом, понад важкими хмарами – і тепер я бачу спини перелітних літаків і птахів, а Бог бачить мою голу спину…
І голос – твій голос - він кличе – тихо-тихо, напівпошепки, одним видихом: “Прийди…”
…а тоді вперіщив дощ…
…і чорний атлас пеньюару змок – і стік по білих ногах…
…і я повернулася додому…
P.S. Постав тигрові лілії у воду – щоби не зів’яли.
І чекай після півночі…

© Copyright: Ганна Осадко, 2014
Свидетельство о публикации №214122200677