Шон Маклех. Время Уныния

С украинского http://www.proza.ru/2017/03/03/120

«Когда в ночи брожу я, одинок,
И застит мгла неверный лунный свет, -
Сосет Унынье грез воздушных сок,
Нахмурясь дивной Радости в ответ. -
Омой листву сиянием любви,
Уныния оковы разорви!...»
(Джон Китс)

Когда-то очень давно – в молодости, еще задолго до трагических событий 1972 года в Ольстере, я на досуге читал Фридриха Ницше под шум осеннего моря, в поселке, где за временем не следят. И, прочитав фразу: «То, что нас не убивает, делает нас сильнее», я подумал, что усатый Фридрих не совсем прав – страх не убивает нас, но и не делает нас сильнее. Страх парализует нас, нашу волю. И побороть его непросто. А с унынием справиться ещё труднее. Такая-то вот философия, Кондрашка бы её хватил. И тогда, преодолев своё неверие в будущее Ирландии, я написал так:

Унынья час – на чаше Солнца прах,
В сердцах людей – старуха-призрак – страх.
Апостолом бредёт по свету пилигрим –
Седой поэт: в чьей сумке вместо рифм
Лишь чёрствой истины ломоть. Куда
Бездомного влечёт беда?
На Небо, где толпа, рукой гонима властной, –
Отарой грешников толпится понапрасну.
А может, так никчёмен слов удел,
Что и Философ тлел, а не горел?
Унынья час, как крашеный трамвай.
Играй, бродяга, песенку, играй!
Поэт осенних рифм, где жёлтая метель,
Прибежища ища, не в ту стучится дверь.
Не дворник улицы метёт, а сам Никто,
В таком же сером и изношенном пальто,
Которым прикрывался старый Страх -
Он прячется во всех запуганных дворах.
Играют люди в Жизнь, брат убивает брата.
А всё уходит... И уходит без возврата...

***

Час зневiри
Шон Маклех
                «Коли Зневіра дух беззбройний мій
                Для Розпачу, свого хмурного сина,
                Що хмарою звисає, на забій
                Безжально віддає...»
                (Джон Кітс)

Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:

Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...


© Copyright: Шон Маклех, 2017
Свидетельство о публикации №217030300120