Полуднева

 Вулицею шумно, зі скавчанням протягся тролейбус номер сім. Вичавив зі свого біло-блакитного тулуба продавчинь із пустими сумками, та господинь запруджених торбами, наче верблюди у каравані. Зімлілий, змучений натовп ліниво розтікався у різні боки.
Буденне видовисько викликало у мене якусь огиду. Брудні, втомлені жінки, полуденна спека, розхитаний тролейбус. Особливо жінки. Мали б бути такими ніжними, чарівливими, чистими та впевненими. Могли б надихати, створювати, змінювати життя та долі; але замість того тягнуть тяжкі торби зі сморідною ковбасою та чорною картоплею. Де ж ваші чоловіки, які обіцяли бути поруч, захищати та кохати завжди?
Сонце пекло плечі. Я йшов на балкон курити, але у такій пожежі – не хотілося. Ще й ці жінки… Коли вони стали такі негарні? Як і кому дозволили зробити себе такими?
Я б міг сказати, що ненавиджу недільні полудні, особливо влітку. Проте, декілька років тому, з такого забитого тролейбуса, з натовпу продавчинь та кухарок до мене вийшла вона. Тонка та світла, з коротким волоссям та ненафарбованими віями. Несла у руках якийсь згорток з крафтового паперу. Наче великий, згорнутий конверт.
Вона зняла сонячні окуляри, та, на якусь мить, затрималася на мені. Чи то мені так просто хотілося? Я подумав, як би добре було, мати її поруч із собою. За подругу, чи за коханку, все одно. Що, коли  б вона зараз зайшла до мене у квартиру?
Варто сказати, що, я персона доволі романтична – я автор. Пишу статті для видань та інколи друкую свої оповідання у невеликих журналах. Тому, все що я собі тут нафантазував –  цілком у моєму характері. Так бувало час від часу. Тоді, схопившись за намріяний сюжет, я сідав писати нову новелу, або не сідав, перегорівши у думках, чи то не знайшовши за що чіплятися словам.
Але це було інакше. Ту дівчину, здалося, я знаю усе життя, проте, не надто близько. На кшталт того хлопця, що кожного ранку сідає зі мною в один тролейбус, чи ту жінку з тонкими бровами, що купляє хліб, вино та котячий корм у маркеті біля будинку кожної п’ятниці.
Було у ній щось від дитячого захоплення цирковими акробатками та гарними дівчатами старшого брата. Щось від книжкового образу, зліпленого з чужих слів та власних вражень.
Я знічено повернувся до квартири. Дістав олівець та папір, аби накидати декілька рядків, але відчув фізичне вернення від писанини.
Раптом, на усю квартиру, розбиваючи ліниву тишу, як віконне скло, затріщав дверний дзвінок. Він у мене надзвичайно гучний та неприємний. Усякий раз, коли чую ті страшні звуки, планую його знищити.
Я кинувся до дверей, перечіпляючись через розкидані речі, купи паперу, якісь непевні сувеніри, книжки, одяг та відкритий ноутбук.
Добре, що у мене немає кішки. Перечепився б ще через неї, зробив би їй неприємність.
Невже це вона, та секундна намріяна дівчина?
Але, за дверима стояла молода кур’єрка. Якогось біса, вона працювала у неділю, тому вигляд мала змарнілий, а очі - злі. Дівчина простягнула мені великий коричневий конверт, зовсім як у тієї німфи за вікном. Я посміхнувся. Не вона прийшла, але «її» конверт все ж таки у мене.
У пакунку був примірник журналу з моїм оповіданням. Місцеве, поганеньке видання, яке читають тільки ті, хто там публікується. Я прогорнув кілька сторінок, і сів читати. Завжди перечитую свої твори у друкованому вигляді, дихаю типографськими фарбами, надихуюся та надихаюся. Мені кожного разу здається, що саме зараз я тримаю власну останню публікацію. Не те щоб я збирався помирати, просто боюся, що більше до друку мене не приймуть. Я відчуваю, як починаю списуватися. Питання у тому, коли це відчують інші.
Але, у двері знову задзвонили. До мене не часто ходять гості, до того ж  для друзів – рано, у справі - пізно… Можливо, кур’єрка щось забула?
Я відчинив двері, і мені забрало мову від здивування.
Вона стояла на порозі, така світла, легка і гарна. Конверт виглядав з сумки. Її витягнуте, іконописне обличчя дивилося на мене знизу вгору. Якось впевнено, та розгублено одночасно.
- Я схоже помилилася. – Сказала через хвилю мовчання.
- Дивлячись кого ви шукаєте. У будь-якому випадку – заходьте. – І вона увійшла. У квартиру до чоловіка, якого бачила перший раз у житті, без остраху, так, наче ми у французькому фільмі. А я впустив до своєї квартири незнайому жінку, з хтозна якими намірами та думками.
- Тож, кого ви шукаєте?
- Чесно? Ви здивуєтесь. – Вона скинула балетки та поклала на підлогу сумку.
- Я – письменник, мене не так легко здивувати. Доречи, Філіп.
Мені стало трохи соромно за таку самовдоволену фразу, який я на біса письменник? Хвилину назад сумнівався у доречності своєї писанини, а тут вже записався у письменники.
Але вона навіть не здивувалася.
- Я так і подумала, знаєте, ви схожі на письменника, і живете як письменник. Я вас помітила на балконі. Пробачте, зазвичай я не займаюся шпіонажем.
- Тож ви зайшли до мене тільки тому, що помітили з вулиці?
Не можу сказати, що я дуже здивувався, я ж теж помітив її з балкону. До того ж, сама її поява тут, у мене вдома, була достатнім приводом до здивування. Та й, власне це я подумки запросив її до себе. Що ж дивного у тому, що ця дівчина сидить поруч, у світлій просторій сорочці та у легких стрітчастих штанях, з ненафарбованими віями та по-хлоп’ячому коротким волоссям?
Я пропонував їй чай та каву, вона відмовлялась. Випила склянку води, та сказала, що їй час. Я не став її затримувати, чомусь був певен, ми ще зустрінемося.
Вона прийшла наступної неділі.
Опісля було багато днів разом, вона приїздила на забитому тролейбусі, дзвонила у двері, скидала взуття та клала на підлогу сумку. Вона бувала лише по неділях, приходила у полудень і ніколи не казала, що буде наступного тижня.  Могла посидіти у мене годину, а могла провести ніч, і зникнути рано вранці, залишивши свої сигарети та запах парфумів. Я привчив себе просиджувати неділі вдома. Часом, майже не виходячи з балкону, бо боявся, якщо не помітить мене з вулиці – не прийде.
Її звали Ельза, у всякому разі, вона так казала. Казала, що їй подобається моє ім’я і вона нізащо не буде його скорочувати.
Ми провели разом купу яскравих днів, хоча, жодного разу не вийшли з квартири. Мали кілька ночей на гарячих, вологих простирадлах, коли спирало дихання, та усі тілесні чуття розбивалися об тишу та темряву. Я не знаю, чи можна називати це сексом… Це, скоріше, злиття. Але потім вона знову відділялася, лишала при собі свою незалежність. На мою – вона ніколи не посягала.
Якось, з’явилася на католицьке Різдво, ввечері, близько восьмої, взимку це вже справжня ніч… Подарувала імбирний коржик, короткий поцілунок, і одразу втекла.
- Це тобі. Філіпе, будь щасливим.
У неї була ніжна біла шкіра, глибокі зелені очі та якась незрозуміла велика таємниця.
Я не знав про неї майже нічого. Не знав де живе, ким працює, та чи працює взагалі; яку каву п’є, - бо у мене вона пила будь-яку. Чи нормальні у неї сусіди? Чим вона цікавиться, які книги читає, та чи читає взагалі?
 Вона ж знала про мене усе наперед, вгадувала мої таємниці та бажання, наче читала те у одній їй відомій книзі.
- Ельзо, ти не жінка мого життя…
- Он як? А хто ж я?
- Ти – жінка моєї смерті. З тобою навіть померти не страшно.
І ось, я чекав її знову, у спекотну літню днину, коли навіть курити важко.
Уявляв, як вона виходить з натовпу сумних і втомлених жінок, така світла, тонка, ненафарбована…
Я не знаю скільки їй років. Інколи здавалося що маю справу з дорослою жінкою, добре за тридцять. А інколи вона була мені чудним дівчиськом що ледь перетнуло поріг пубертату.
Ельза, як завжди, зняла балетки, поклала сумку на підлогу. Від неї пахло свіжістю, нібито не вона їхала у забитому тролейбусі посеред знічавілих, сумних та втомлених людей, ніби була над буденністю, навіть поза її сумних меж.
- Філіпе. – Вона робила акцент на голосних, трошки розтягуючи моє ім’я.
- Так?
- Скільки тобі років?
- А це важливо? Двадцять сім. Майже.
Вона, дивилась кудись повз мне.
- Я хочу читати твої книги, Філіпе. Час писати книгу.
- Навряд я на це ладен.
- До двадцяти семи треба встигнути запам’ятатися. Бо це такий вік…
- Щоб увійти у «Клуб 27»? Ельзо, та я ж не музикант. До того ж, помирати наче не збираюся.
Сонце підсвічувало її волосся золотистим німбом, роблячи її схожою на стереотипне янголятко, якому відрізали волосся та крила і відправили жити до людей.
- До чого тут музиканти? Лермонтов  теж пішов у двадцять сім. Це вік такий….
- Фатальний?
- А ти боїшся смерті?
Я хотів відповісти, що звісно боюсь, хто ж не боїться, але раптом зрозумів, що мені зовсім не страшно померти. Я запитав себе ще раз, уявив, замислився…. І не відчув нічого. Смерть ходила десь поруч, стала одною з тих випадкових знайомих з маршруток та супермаркетів. Розумієш, що від неї можна очікувати будь-чого, проте ставишся з меншою пересторогою, ніж до цілковитих незнайомців.
- Ні. Не боюсь. – Сказав коротко.
Боявся, що почне розпитувати, а я не зміг би зрозумілою мовою це пояснити.
- То добре. Але напиши книгу, до двадцяти семи.
Мовила, наче пророцтво, зібралася та пішла.
Я марно чекав її наступного тижня, тролейбус прийшов напівпустий, навіть жінок з ринку було вкрай мало.
Чому саме двадцять сім? Чи це вона мене так надихає до творчості? Бо хоче бути коханкою письменника, генія? Дівчинці зажадалося пограти у Маргариту, у Гретхен? Належати Майстру?
Але вона не була ні екзальтованою, ні надто романтичною німфеткою. Часто поводила себе набагато тверезіше за мене. У цій тендітній дівчинці, була доросла та впевнена душа, розсудливий розум та талант зацікавлювати.
До того ж, зовсім вона мені не належала.
Ельза не стала б лестити, не сказала б ні слова, якби не була впевнена у своїй істині. Бо ж вона так багато знала про мене, вгадувала, розуміла… Жінка моєї смерті.
- Ельзо, ти знаєш про мене усе?
- Доволі багато. – Я помітив настороженість.
- Коли я помру?
- Коли час прийде.
Я ніколи не думав просити у неї номер телефону. Я був впевнений, що не дасть, і хоч як важко було очікувати її тижнями. А ще, ніколи не бачив у неї мобільника у руках.
Поки чекав її, писав свої розповіді, аби було що дати їй почитати. Писав, набагато більше, ніж до цього, і набагато краще, ніж зазвичай. Видання охоче брали до друку, пропонували зібрати збірку.
Коли вона зникла на три тижні, я таки почав писати книгу. Про очікування та про смерть. Про Ельзу, жінок у тролейбусі та яскраве сонце недільних полуднів. Чомусь гадав, що її заманює до моєї квартири запах літер та нових текстів. Якщо перестану писати – вона зникне назавжди.
Тож, коли вона нарешті з’являлася, я з порогу кидався до неї з рукописом. Нібито завіряючи її - чекав, бачиш, чекав, дуже хотів бачити, ось моя література, ось, дивись, я пишу, ти тільки не йди, не тікай!
Моя творчість – перепустка у щастя.
Ельза читала сидячі на підвіконні, я цілував їй руки.
- Тут не годиться, якось надто інфантильно. А про дощ і про псів сподобалося, гарно. І не описуй жінку так докладно, залиш загадку.
- Пані, та ви критикесса!
- Я хочу від тебе мистецтва.
- Зазвичай, жінки хочуть від чоловіків дітей.
Вона посміхнулась. Потім засміялась, та вдарила мене моїм же рукописом.
- У нас, здається не «зазвичай».
Я зніяковів. А її обличчя стало враз серйозне.
- Філіпе, у нас не буде дітей, і ми не заведемо для них ірландського сетера. Ми ніколи не підемо у магазин обирати нову пральну машину. Та у нас і старої ніколи не буде. Жодного разу не відвідаємо твоїх батьків на Різдво. І не побачимо старості один одного. Це все закінчиться так само раптово, як і почалося. Одного недільного полудня.
Я мовчав. Мені не стало боляче, я не відчув себе зрадженим чи ображеним. Мене вразила її відвертість та правда. Ця юна, мудра жінка знала все наперед.
- Допиши книгу, Філіпе. Вона хороша. Допиши.
Зрештою, що мене так тримало біля цієї дивної жінки? Я був прив’язаний.  До годин очікування, безмежної писанини та холодної постілі вранці, наче і не було її…. Як марево, міраж у пустелі. Часом, коли її не було надто довго, я замислювався над своїм психічним станом. Чи була вона тут? Чи лишала на цій підлозі взуття та торбу? Чи справді сиділа у цьому кріслі, лежала на моїх постілях? А як це все моя фантазія?
 Але я ладен закликати богів у свідки, що вона була, що цілувала мої губи, читала мої літери, правила їх своєю рукою, рукою, яку я тримав у долонях, притискав до серця і цілував, цілував….
 Тепер я чекав її ще нетерплячіше, виходив зустрічати на зупинку, повертався додому, бо раптом вона прийде іншою дорогою.
Побачивши мою параною, вона заспокоїла, мовляв, час ще є. А письменник – має лишатися незалежним.
Тим часом, я завершив свою книгу. Мій редактор був у захваті, у видавництві спитали, чому я раніше не публікувався. Я стиснув плечима. Все йшло якось аж надто просто. Наче через втручання потойбічних сил. Я був спустошений. Боявся, що тепер Ельза від мене піде, я ж виконав її бажання. Написав книгу.
Я прислухався до себе, чи не зазнаю якихось метаморфоз у своєму новому образі?
Була якась хвороблива гордість та звихнута вдоволеність завершеною роботою. Але не щира – нафантазована. Я
Уперше за рік, порушивши ритуал недільних очікувань, вийшов з дому, аби купити у книгарні власну книгу. Мені захотілося тоді життя. Запитати у продавчинь, чи читали вони мою книгу, побачити людей, що зацікавлено зупинялись біля мого твору. Спостерігати, як вони чіпають обкладинку, пробігають очима сторінки і літери. Цікаво, чи вони пізнають з тих сторінок мене, автора, що стоїть зараз прямо перед ними?
Повернувся до квартири, тримаючи у руках свою книгу, наче дитину. Ельза була поруч у  волошково-синій сукні, з розвіяним волоссям та ненафарбованими віями, у руках вона тримала конверт.
- Ельзо, моя книга! Все завдяки тобі, ну, не завдяки – просто тобі!
- Філіпе, ходімо прогуляємося.
Перший раз за рік.
- Ходімо.
Вона взяла мене під руку і ми пішли вулицями старого, сіро-блакитного міста, яке так пасувало до її волошкової сукні, через сквери та площі, повз продавчинь з пустими торбами, дітей, у яскравих кофтинках, водіїв тролейбусів та натовпу, що біг кудись, у невідомому напрямку, у неділю, у полудень. Була така пожежна спека, як рік тому, коли до мене прийшла Ельза.
Я перестав впізнавати вулиці, начебто моє місто, але якесь інакше.
Ми йшли довго, мовчали, втома не пробиралася у м’язи. Ельза ставала все більш знервованою і щасливою. Ніхто з відомих мені людей не був здатен переживати дві полярні емоції одночасно, окрім неї.
- Ельзо, ти не втомилася, куди ми ідемо?
- А ти?
Я звернувся до свого тіла, і відчув якусь незрозумілу легкість. Мені не одразу стало ясно, що тіла у мене більше немає.
Тільки Ельза поруч і небо навкруги, її зелені очі світилися, а небо ставало все ближче.
- Ти встиг. А тепер все закінчується, як я і обіцяла. Так, у нас ніколи не буде дітей, нової пральної машини та будинку з садком, тут я не збрехала. Але ми назавжди разом. Пам’ятаєш, ти раз вже називав мене жінкою своєї смерті...