Нич проти 25 листопада. Киив. Станция метро

Ніч проти 25 листопада. Київ. Станція метро — глибока й рятівна. Спочатку граніт такий холодний, що здається, він уже висмоктав тепло всіх, хто тут лежав до нас. Але ми знову гріємо його собою. Світла майже немає — тільки тьмяні аварійні лампи й слабке мерехтіння екранів телефонів. У когось ще «1 %», у когось уже чорний екран. Люди лежать: десь родинами, десь щільно притулившись, бо так тепліше, десь поодинці — все як і в звичайному житті. Дихають. Хтось хрипко, хтось крізь сон стогне, хтось просто мовчить і дивиться в стелю чи у рятівний телефон. Мале налякане вибухами дитя вже не кричить — виє. Батьки не можуть заспокоїти, тому соромляться власної безсилості й лише чекають, коли воно втомиться. Мама затуляє йому вуха долонями, ніби цим можна заглушити відлуння вибухів, що лишилося всередині. «Де ж ти береш стільки сил страждати… Ми тут, ми не помремо, сонечко… ми просто спимо… спи і ти…» — шепоче вона, цілуючи дитину в скроню і тремтячи від власного страху, але за невгамовну дитину. Неподалік — бабуся. У долонях маленька іконка. Після кожного кола молитви вона цілує її, хреститься й шепоче: «Прости нас, Господи… прости…» Потім лягає обличчям до стіни й тихо плаче — без сліз, без голосу, тільки плечі здригаються. На поверхні вже четверта ранку, чути вибухи і сигналізації автівок. По місту б’ють «Кинджали», земля і небо здригаються одним цілим. Горить багатоповерхівка. Чоловік на зруйнованому балконі намагається загасити пожежу водою з відра — здається у відчаї. Середина будинку палає, ніби хтось підпалив величезний факел. У могильній нічній тиші між вибухами з вікон доносяться крики, щось кричать про порятунок дитини на якомусь поверсі. Нарешті рятувальники на місці, є надія на спасіння, але не для всіх — до когось вже не можливо встигнути. О шостій ранку знову хвиля атаки. Найстрашніша. Місто гуде, наче б’ють молотом. Дитинка в метро вже заспокоїлася, не в візку, в мами на руках. Мама смертельно втомлена, але тішиться тим, що її дитя не заважає людям, що навколо сплять. Коли о 8:37 нарешті «відбій», всі збираються, виповзають нагору. На вулиці — запах війни. Над містом чорний смог. Від метро не видно, як догоряє чуже життя. Ця ніч забрала щонайменше шістьох киян. Київ прокидається: хтось іде в метро, щоб доїхати на роботу, а хтось виходить на поверхню як зі сховища. Мама несе дитя на руках, те саме дитя, тато візок і речі, вони не хочуть міняти рук, щоб не ризикувати, нехай воно ще поспить, а дорослі якось витримають. Мама тихенько цілує свій важкий скарб у чоло. Київ стоїть, як завжди, вистояв. Місто починає працювати заради життя і допомоги фронту. Бо іншого дому в нас немає… ( Автор Oleg Kiy)