Дах роман

Пролог.
(Тут і зараз, в кімнаті затягнутій у червоний оксамит)

- Забудь про все живи справжнім! Кохання втомилося і втопилося!
- Де!!!???
- В озері Лох-несс…Там де всі Лохи топляться!
- Тоді в дупу кохання! Мені лише обьект потрібен!!
- Навіщо?
- Ти мені п’ять штук повинен!
- Тоді забудь! Я взяв їх на похорон!
- Кого?
- Кого? Чого !Кохання звичайно

Високі, довгі, не зовсім чисті сходи. Відчуваю кожну сходину спиною, тому що лечу по ній у безвість. Тобт-то з третього на перший поверх. Доводится котитися тому що навкруги лунають постріли. Четверо пацанів дорвалися до нашого котеджу і уявили, що це палац«Зимній» 

 ГОЛОС сусіда справа: Ну зовсім з глузду зїхали. За п’ять кусків в людей стріляти!
Голос сусіда зліва- Зараз понти дорожче .Плюс честь поругана!Гей куди він біжить по пустирищі.
Вони вже на даху, і з оптикою його дістануть…Отак бігти, корисно , як в небо плювати) Втім перевіряе на собі.Слина назад не повертается
Відкриваеться ображене небо
Голос Бога
:Пацани куди Ви? Там дах сиплеться плюс  ожеледь там..

Перші два хлопця видираються на дах,  спотикаються об цеглини, ковзаються на замерзлому металі. Летять сторчака вниз. Мені зі сходинами, ще пофарбило.
Чутно крик пораненого звіряти:Здается ногу зламав
Голос Бога: Я ж попереджав.
Я скинув з себе тяжкий шкіряний плащ, аби не заважав рухатися,і тут же пожалкував про це бо залишився в легких джинсах , і білій футболці, що її так добре видно, у темряві.І холод. Я великий, міцний,розумний. Але тобі Боже вони явно більше подобается. Бо вони кращі за мене єдиним. У них є револьвер, а в мене ні…Хто потім скаже, що в мене було на кшталт більше прав на життя чим у цих тупоголових хлоп’ят. Історію завжди пишуть переможці..


Ті двое що ще стоять на даху. Але вони вже мене не дістануть , і не догонять. Пацани, зайняті лише тим, аби не опинитися на мокрому снігу поряд зі своїми друзями.
Втім я теж не в кращому стані. «Чистовимиті» по словам хатньої робітниці сходини залишили на костюмі чорно –сірі, аж надто красномовні відбитки. У роті пісок, чи то пилюка, на руці трохи крові, напевно своеї. Піднімаю голову у верх , наді мною пливуть безтурботні зимові хмарки , чіпляючись за  гілки дерев. Ліричний пейзаж..Ля..Ля..Ля/

Земля вогко дихае з під розталого  снігу. Підозріло тихо. Ніхто не йде по моему сліду, аби врятувати, чи скоротити мое життя. Що ж і це достойний привід для оптимізму
Небеса розверзаються , і я чую до болі знайомий голос
-Я ж попереджав!!!
Попереду в мене ціле життя, і щоб навчитися на своїх помилках, мені ,ще потрібно їх зробити.Щось шебуршить біля мене в кущах. Я сахаюся мов ошпаренний. І бачу, як позаду мене біжить чорна кішка. Ну, це вже зовсім нечесно з його боку показувати мені погані прикмети заднім числом.


Я погрозливо тикаю пальцем у небо. І таке враження, що у світі знову зявляется звук.
Крик Вереск, попереджуючий, і разом з тим самозречений скрегіт автомобіля, що на фіг зривае з коренем дохле деревце, під яким я стояв. Мій здивований зойк. Мат-перемат водія. Я стою  немов у медетації піднявши руки до неба. На мене направлене дебільне узі. Я не маю наміру рятувати жінок і дітей, поперше їх немае поряд. А подруге, якщо  пощастить  мені цікаво, що ж я таке скоїв)) В мене якийсь кармічний борг))? Ой щось мене ноги якось не слухаються. Стою на рівній землі, як на батуті, чи на болоті. Розмахую руками аби втримати рівновагу. Перед очима проноситься все життя. Двокімнатна квартира. Капітальний ремонт. Стара жінка, бабуся , мама, простягае до мене руки.
-Як гарно, що ти прийшов, якраз мені допоможеш. Ненавиджу самотність.
-Я теж її не дуже люблю пересохлими губами промовляю я , і розумію, що у квартирі зовсім немає вікон, жодного, бодай маленького віконечка, і не буде.
Вітер дув цілий тиждень, від нього не рятували , ні скло пакети, ані шарфи і куртки, сотні маленьких протягів наздоганяли мене. Перетвоюючи мое тіло на напів мертвого мамонта.Змушуючи заржавілу базуку памяті стріляти по потаемнім куткам душі. Ще десять хвилин назад протяг розривав мене навпіл зараз його не стало . Де я є?
Якийсь дядько, з черевом для пива, вже тягне крісло для мене, прадідусь, дідусь?Хто він? Увесь в побілці, і плямах від фарби.
-Це ми готувались, до твого приїзду, щоправда думали, що ти пізніше будеш.
-Гай, гай, так нечесно, з переляку бовкаю я . Ви все про мене знаете, а я про Вас нічого. Які в Вас плани?
Я ж до Вас ненадовго, не збирався мовляв. Моя жінка вже приготувала довгий спіч, що до того, що я знов запізнився на вечерю.
Стара жінка, дивиться на мене сумними розгубленими очима.
Сонечко, ти тільки не кажи таткові, що в мене тут інший чоловік. Він образиться дуже.
- То що ж робити будемо? Звернувся я до майже не знайомої жінки, яка поспіхом накривала на стіл витягаючи з холодильника, якісь пряно пахнучі незнайомі делікатеси
-Ти відпочивати будеш, за ремонт не хвилюйся дід його за два жні зробить, а тобі , ще сил набиратися, якщо звичайно хочеш повернутися назад.Хоча не раджу, Там від тебе реально небагато зосталось.Хоча вона тебе так кохае…
-Хто вона перед очима стоїть, розлючене Маринине обличча. Марина мене, мамо не смішіть мої капці.
-Відьма тебе кохае, хлопче, а з цього моменту будь-ласка детальніше.
Я звичайно хочу додому, і згоден на будь-який транспортний засіб, навіть на поїзд, навіть їхати в загадженному тамбурі. Я звичайно не в Тамбові, але й сюди не ходять потяги, і не літають літаки.Витягти мене звідти може тільки чарівна паличка, так що відьма буде корисною…Закохана в мене відьма тим паче.
-Мамо, я її знаю?
Жінка мовчить, питання задано не правильно.. Мамо …Я не бачив її в свідомому віці. Мама покинула нас одразу ж після мого народження, ба навіть більше, мое народження стало причиною її смерті. Я так богато повинен сказати , але в голові, живе лише одне питання,
-Мамо, чи Бог існує насправді?
Тихо, мама мовчить. Десь у середині мого тіла бїется пульс, як самотня риба у дно корабля. Скривавлене дно, мого мозку. Я не чую слів, тому вимушений  дослухатися до запахів. Запах троянд і риби. Мама відвернулась до мене спиною.І ось так відвернувшись в свою чергу питає мене:
-Скажи, яка риба в океані, співае оперним басом, коли рак на горі свисне?
Я вчуся пізнавати відтінки її голосу. Чому вчишся, усім наукам, лише тоді коли це потрібно було зробити лише вчора? Вона сміется з мене, чи плаче тихо, зливаючи сумну воду з очей прямо собі в душу. Втім, я починаю здогадуватися…Бог навіть, якщо він є, займає тут мансардний поверх, а ми живемо у підвалі…
Мама дивится  на мене, всмыхается-
Ти народився в футболці, на якій було написано Rjck-and-Roll, а я  раділа , що народила принца, для якоїсь постсовдепівської Джульєтти, якою не стала сама, але так хотілося…В чотирнадцять років мені судилося лише видобувати гамми з піаніно, а не іскри з чоловіків.
-Боже!
Я вже звик, що коли мама звертается до бога вона говорить вверх, у безнадійно відштукатурену скляну  стелю, через яку навіть сонце не проступає…Я б їй сказав, що це безглуздо, але яйця курку не вчать, принаймі я і досі так думаю.
Ото ж мама каже:Боже, дай мені шанс народитися наново!Навчи розбиратись у брендах, і глянцевих журналах, правильно їсти суші, і танцювати гламурного стриптиза одягаючись. Нехай я зараз стопчу дванадцять постолів, і розітру в кров ноги. Дай мені щастя народитися в сукні від кутюр , і не читати Канта.
І замовкла, мабуть у цю секунду, її не дуже була потрібна моя присутність.



Я теж мовчу, готую в голові розсол на спогадах і емоціях.В очах  миготять криваві хлопчики. Мозок танцює гопки в залізних постолах на своїх же єкзестенціях, ну і нехай…Череп без мозку скорлупа горіха, і лускаеться навпіл легко, аж надто легко, щоб хтось засмутився по тому.

Я зустрів її, щоб побачити, що всі мої жінки були схожі на неї. Що заради них, а насправді заради неї, я жив, їв спав, стріляв у Афгані, і виживав під кулями, хоча найвірнішим вчинком було померти, і грітися її присутністю. Мама , коли я уявляв її  в дитинстві, була схожа на прозору тканину, що огортае все присутне тихою веселковою любов’ю. І злегка плескае тебе по сідницях, коли ти робиш, щось не так, або по плечах, якщо все добре, і ти молодець)) Але її не було поряд, і я хлопав себе по плечах сам. Можливо то був такий різновид підліткового онанізму.
Жінка порается на кухні, часто обертаючись, але погляд її блукає повз мене.Я слухаю мелодію її повільних кроків.Для мене так приємно дізнатись про побутові традиції, що їх так свято сповідує мама у прибиранні квартири, і приготуванні їжі, точно  так , як багатьом важко їх скинути.І я раптом розумію, чому жінка мовчить, не дивлячись на те що вона побачила сина, на якого чекала, і була впевнена, що буде чекати, ще багацько років. Вона зосталася такою ж одинокою, якою була. І навіть чоловік, що порпаеться разом  з нею на кухні, не робить її веселішою. Дуже складно прикипіти до когось серцем, коли не боїшся його втратити.
Щож я не буду нав’язувати її питання мого, як най скорішого повернення до життя. Я повисну чорним светром на бильці крісла. І наматимуся разшнуровати її душу.З надіею, що серце є навіть у мертвих..Буду дивитись в її потемнілі очі-лазурь за жодною відсутністю білила, море припорошене дощем. І якщо є якась логіка в тому,що материнське серце може відпустити після довгої розлуки единого сина, у майже забутий ею світ. Логіка мені заоплодуе .

Мама спокійно любить мене, ось на столі зявляются млинці з медом, цукерки «червоний мак,» її і мої улюблені, кагор, червоні яблука…Саме ці продукти ми  з батьком й носили їй на могилу..
-Мамо, а чим же ви харчуетеся у інші дні, не поминальні?
Обличча мами теплішае
-А кількість не важлива…Навіть якщо хтось кладе одну цукерку на могилу, її вистачае на цілий рік))Достатньо одного зернятка, аби з нього виросло поле))А ну що там в тебе в кишенях))
-Хм,  жінка зі сміхом розглядае мої водійські права, паспорт, цукерочки рондо. І чісбургер, прихоплений поспіхом …Чісбургеру мама радіе найбільше.
-Ось бачиш цього вистачить, аби відкрити тут філію Макдональдсу. В раю кількість не має значення. Важливе лише бажання примножити.
І тут вже мене починае ковбасити, то ми в раю?
-Це рай? я боюся смутою свого розчарування  поранити, маму словами,але  я давно навчився думати занадто тихо.
Я хочу додому..З кожною хвилиною сміливіше, і сильніше…Я хотів би цілувати цю жінку в обличча, але вона закутує його в хустку. Я згодився б на  те що помер, і заслуговую тільки на пекло, трохи здивовано б радів, що чорти не печуть мені сідниці розжареним залізом. А якщо й печуть, то мені цього не видно і не боляче…
Але згодитися на рай у чотирьох побілених стінах.Господи хочеш я стану найкращим у світі лікарем, і зроблю так, аби люди жили одвічно. І навіть якщо ти не захочеш, я пройду по усім сходинам цього світу, я збудую мости через вогняні ріки, і харчуватимутьсь лише їх кисіль ними берегами. Звисну на всіх твоїх хрестах, але таки зримую життя з вічністю або вкраду у тебе ключі, від якогось іншого раю..

А ти мене Боже випустиш, повинен випустити, ти ж так любиш конкурентів, і агресивно налаштованих співрозмовників. Натомість зовсім не піклуючись своїми дітьми. І навіть, якщо я не чую зараз відповіді на свої запитання. Я вже бачу білу постать з ключами, що біжить до мене, майже відчуваю розпечений асфальт, що поглинае ці високі підбори, і не дають бігти , аж над-то швидко. Так у моему розумінні Бог завжди був жінкою.

За стіною лунають крики , оплески, і Бреговіч. Я наводжу погляд на чорну крапочку на  білій стіні. І піднімаю з підлоги забутий кимось під час ремонту перфоратор. Я хочу додому прийняте мною рішення з самого початку не обіцяло нічого хорошого, ба я навіть не  можу сказати, чи то крики реальних людей, чи то мої нереальні глюки. Можливо там величенький пласт землі, через який ніколи не продовбатися…Але коли не знаєш , що робити, роби все що завгодно і буде тобі щастя.Внутрішній голос каже :Ти куди кретин назад, але якось невпевнено, дійсно, а що з людиною може трапитися гірше за смерть?
Перед моїми очима пропливають картинки безхмарного небя над всіма мегаполісами…Зелені дерева, купола церков. Я ще вмію мріяти, поки людина мріе вона жива.
Мама  легенько торкає мене за плече.
-Ти куди , я з тобою!
І  мені б хотілося взятии її, тиху , гарну , саму найкращу на світі жінку, але я занадто мало знав її за життя, тому не встиг її полюбити. Не можна приводити у світ людей яких ми не любимо , а надто приводити їх знову.
-Я не можу Вас взяти  з собою
-Я піду з тобою!
-Я ж сказав «До побачення»
-Якщо я не піду з тобою, воно настане занадто скоро…Розумію, я тобі не дуже до вподоби в якості супутниці..Але я можу виглядати по іншому!
Вас коли не  будь били молотком по голові?Мені теж до сих пір якось не щастило.Але вражень було , і іскри з очей, і рожеві слоненята під стелею літали. Але головне, що переді мною, замість літньої жінки( скоріше за все моеї матері. Стояло мое шкільне, вірніше позашкільне кохання дівчинка  з рудими косами, років шістнадцяти, і заплаканими очима.
-Візьми мене будь –ласка з собою?
-Сонечко,подивимось, але я так і не наважився спитати, як тебе звати..
Як хочеш-промовила дівчинка, і зрештою, навіть довга дорога стає веселішою, коли ідеш з супутником.Хоча , той іде бистріше всіх, хто іде один.

Я просто  розумію, що вона все одно піде за мною, і якщо мені не потрібні друзі, вона може стати мені ворогом.А зайві вороги нам  не до чого.
-А що живі беруть в дорогу? Ми завжди вдягаемо у путь кофтинку з глибоким декольте, аби кожний бажаючий міг поглянути нам в душу, і впевнившись, що нічого злого ми в ній не тримаемо спокійно йти далі.
Я трохи вагаюся, що ж відповісти цьому невинному дівчиську.Згадую, якісь забобонні нісенітниці про хрестики, шпильки, срібні ложечки на щастя..Зазираю в її декольте, і розумію, що душа в неї не тільки чиста, але й велика.Я ще не знаю живий я чи мертвий. Але , хіба в мертвих бувае така ерекція?Хто зна, я ще не знаю, куди ми повинні дійти, якщо мені вдастця продовбати дірку у цій стіні, але знаю точно ми повинні зявитись там без запізнення. В гості до Бога звичайно не бувае запізнень, але ми й не дуже туди збираемося, хіба ,що  зараз наше помешкання зальють води Стіксу. Але я надійно тримаю перфоратор в руках.Навколо нас ї дівчиськом багато пили, бруду, і я вже нічого не бачц, бо пил розїдає очі. Але просто дупою відчуваю, що череватий дядько кудись зник.Теж саме відчуття підказуе , що ми його зустрінемо не скоро, але все одно це мені не сподобается.
Дівчисько ще більше розпанахує кофтинку у себе на грудях, але коли я нарешті наважуюся переконатися, що в неї на душі не має нічого поганого навпомацки перелякано відсахується від мене. Перелякане шайне, ну і що я з тобою робитиму, у нас такий довгий шлях попереду…Втім роблю вигляд, що не надто вже й хотілося. А голос кажу
-Дуже мені потрібно, лапати тебе за метастази…Кожна дівчина повинна перевірятися на рак.
-Навіть мертва? В очах моєї супутниці зявляется цікавість.
-Навіть мертва, якщо вона так нав’язливо претендує на життя.
Втім стіна таки піддается перфоратору, з неї мов керовано підземною вентеляціею починає сипатися труха, пил і пісок, але я й тому несказанно радий, бо втопитися в водах стіксу нам поки  що не загрожує.З стіни життєрадісно виштовхуючи ковбаску грязюки виповзае великий черв, білий від сидіння під землею і п’яний від повітря. По-ідіотськи хіхікае…І завмирае, з надіею сказати нам щось розумне.
-Я звичайно не згоден з Вашою вірою у  світле майбутне, але якщо вже ти, хлопче, почав довбати  стінку у раю, поясни, що тягне тебе на землю- виявляется черви розмовляють достоту приемним, і ввічливим голосом,
Але я відповідаю різко і сухо
-Клаустрофобія
Проте, черв не задоволений моею відповіддю, здается, тут нікому не подобаются мої слова…
-Не намагайся вікупитися дурними жартами…Навіть , якщо я допоможу тобі прокопати тунель у твій викоханий світ, тобі  це не допоможе.Там тебе ніхто не любить…Едине, що ти вміеш робити, якнайкраще, так це бути причиною массового неврозу…Але  завдяки тобі вже аж занадто багато людей потрапили до псих лікарні, і ще більше туди потраплять…Так що твоя користь для суспільства вельми сумнівна…А що до неї…Черв злим поглядом зміряв мою супутницю, так я б краще промовчав.-Ну скажи, що ти ти там накоїла доброго..А я подумаю…
-Я мріяла стати гарною матір’ю , але мені не дозволили…
-Правильно, матірю потрібно ставати  знаючи навіщо, а не тому, що так трапилось.Думати ,що народивши дитину ти б стала матірю, це велика помилка…В тебе ж до цього жодних інстинктів….
Втім  в тунелі ростуть чудові фрукти, схожі на погнилу картоплю, але ж ми їмо не зовнішній вигляд, а смах в них дивовижний..Скуштуемо
Всі трое починають запихатися підземними яблуками. Вигляд у них кепський, запах, ще гірший…Причина їх задоволення невідома, смак звичайно, має значення, але скоріше за все вони просто голодні збоченці
Втамувавши апетит черв став спокійніший, і виражаючи дружне ставлення до мене, поклав мені на плече, ні зовсім не лапу, а добрячий шматок хвоста. Рожевий, ніжний, і не буду говорити на що схожий



Але ти правильно зробила, що змінила  зовнішній вигляд…Отримаєш життя, тільки за те щоб у якості дружини компенсувати йому погану спадковість, й брутальну вагітність, головне, щоб йому дозволили.
В моїй голові  одне за одним проносяться запитання. Ким була моя мати насправді, ще  я уособлюю загрозу для суспільства, ну і які в мене, ще є гарні риси характеру. Я оглядаюся навколо, і мій одяг стає мокрим від холодного поту. А цигарки в кишені покриваються пліснявою.Навкруг стає повна темрява, і лише випадкові спалахи світла ріжуть простір лезами місячного мачете. Я ділюся з супутницею, мокрими цигарками, як першокласник підгорівшим тістечком , і мене, як того таки першокласника розпирає від нечуваної щедрості.
Я починаю згадувати, катаклізми, наїзди, і борги, що врешті призвели мене до цієї кімнати без вікон. Але раціональне питання;Бути чи не бути? Знаходиться далеко від мого мозку. Навіщо мені жити взагалі. Деякі живуть заради задоволення, а хтось заради єкстрімуу. Але кожен точно повинен знати, що він залишить після себе.Поки, що від мене окрім двох Макарових власного виробництва нічого не залишилося, тож я просто маю  повернутися. До того ж , половина бугаїв , що були найняті стежити за мною, залишаться без зарплат і премій, по факту моеї випадкової смерті. На сто відсотків впевнений, що мене переїхав, якийсь випадковий цивіл, а не найнятий кіллер. Ще одна причина бугаям потрібні робочі місця, в них же діти…
Ну все розмріявся, я особисто , коли мрію, то відчуваю себе птахом. Птахом  з великими  такими крилами, ну Ви зрозуміли, що зовсім не яйцем, і не куркою.Хоча для Вас не секрет, що будь –яка курка в що забувши про все сиганула з даху оперного, може показати кращі результати пілотажу, ніж будь-який пілот без літака , і парашуту))
Боже, будемо з тобою чесними, я не знаю жодного слова, аби повернути назад свое життя, але я знаю за що можна вбити Людину.
Я бачив, і не раз втомленних підерастів, розпущенних покидьків, з матом на губах, і лайном у душах.Знаеш, що мене завжди вражало, що їх щоразу не вбивае грім і блискавка. Вони сидять по кнайпах, їдять полуничне морозиво…втім вони не гідні блискавки, зате її гіден я , той що кохного дня з року в рік, проводжу з ними переговори, хвалю їх обкусані манікюри, і щедро змащену коллагенном шкіру, рожеву, і здорову зовсім не від колагену…
Якщо пити багато крові…і не крові…Теж таку матимете, я ж бо надивився.
Можливо мені вже дійсно був час, я вже багато , що бачив. І як квіти ростуть, і як директор супермаркету пі сяє. ці квіти, знаю, що значать витатуйовані на дупі великі сині очі…Я приходив до них близько п’яти , пив зним чаї, іноді китайський, але частіше балтійський. Підписував документи, малював їх потрети на полях щоденника, іноді виривав сторінку і зоставляв їм на пам'ять, але бувало, приносив додому, і домальовував їм поросячі вуха.А знаєш, чого я зараз хочу, відкрити ноутбук і перевірити пошту. Я відчуваю, твій орфографічно-клавіатурний почерк на відстані, і отримую всі листи від тебе, навіть у раю, а можливо будь-яке місце в яке доходять твої листи , це рай.
І тут дівчисько витяга з кишені великий предмет загорнутий у газетний папір, і простягае мені.
Візьми в руки револьвер! Ось так правильно, обома руками, а тепер спародуй американського поліцейского, впусти його собі на ногу,дивись, як він красиво падае, і нехай тобі буде боляче . Не кричи, ти так  жалісно, не все в житті скінчилося, у нас є ще два бургера, що  втюхали нам працівники Макдональдсу. І пригода з мандруванням по інших світах, безумовно кращий варіант, ніж твої посиденьки в офісі  з девяти до шести. Слідкуючи за змаганням дебету і кредиту, вдихаюче бридке дихання співробітників, твої коллеги мріють опинитись ав раю…Ти ж знаеш достеменно , що раю не існує, є лише квартири без вікон з капаючою зі стелі побілкою.
-Знаешь, а я не хочу повертатися у офіс, і в квартири без вікон не хочу, цікаво, а чи їснує якийсь варіант, аби зупинитися десь посередині…
-Ніяких , після довгої хвилини роздумів відповідає руда малеча..є туннель між світами, єе річечка, Стікс, яка уособлює кордон між живими і мертвми, але житии на її березі не найкращий варіант. Так, що прийдется нам впевненно крокувати по тунеллю, аби Ти зміг знову отримати статус живого, відмитися в душі, і вирішив чим ти хочеш займатися насправді.
-Мені вже ніколи не знайти справу, якою б я хотів займатися, більше за життя, з усмішкою кажу я рудій малечі.
-Акохання?Зі мною , наприклад, каже секс-збочене дівчисько …Кожна людина повинна в житті чимось займатись, коньяк пити, чи бити когось, ну якщо когось бити боязно, то хоча б баклуші…
-Знаеш, я ще не знаю, чи хочу опинитися на тому березі, але в одному впевненний на сто відсоків, я дуже хочу побачити Бога, не знаю навіщо, але дуже хочу
-Можливо тому, що то є единий спосіб тобі допомохти-хитро примружилося дівчисько.Ти ж спокійний і адекватний, лише тоді коли знаеєш в якому кутку на тебе чатує небезпека, а тепер коли небезпеки померти в тебе не має ти загубив своє місце у житті.
Розуміеш
Згадуй наші зустрічі покадрово, і так поки память не лусне від Нудьги і переповнення. І мозок твій змінить колір на червоно –фіолетовий з жовто-блакитного…А моя Нудьга за тобою, таким яким ти був раніше всмоктуется в землю багровими крокодилячами сльозами.
Настане час, і тобі більше не буде потрібно  когось бачити. Саме тому в твої вікна, двері, телефони і айсикью буде ломитися нестерпна кількість бажаючих.
Ти будеш відкривати їм двері, здоровкатися за руку, і відчувати, як обличча відвідувачів здригаються від електричного стуменя, що б’є з твоїх рук.
І я теж буду вірити, що десь на сході, живуть люди, що видобувають вогонь тертям тіл, а не з китайської запальнички.В них замість крові-молоде вино, а «Так» , завжди означає «Так», і в очах їх мешкають глибоководні риби, але й вони не знають про дно.
Я стаю зовсім неахабним, і закидаю ноги на підземного черва, бутсаючи його ногами, як норовисту кобилу;Ану красунечко поїхали кататись!!!Дівчисько сідає позаду мене…Напевно, щось сталося, саме тут у раю, я розумію, що смерті не існує, і тому нашим тілам немає потреби лежати на кладовищі.
І навіть, якщо мені зараз не видадуть дозвіл на аудієнцію з богом. Я видумаю свою віру, і створю нові капища.Завдяки собі, заради себе. Бо той хто переміг смерть рівняется до Месії..Легенда ж бо одна й та сама. Читай біблію друже.А я переміг смерть , ну майже…
Можливо я перебільшив. Осідлати земляного черва, це здорово звичайно, а от вибратися на ньому з під землі…Якщо я зірвусь з нього, як з неприборканної коняки, ніхто навіть не обведе мій труп білою крейдою…Що ж на конкурсі живучих мертвих , нам світить перше місце на двох, і навіть другого і третього не буде за повної відсутності конкурентів.
 Глава 2 В якій я розуміюЯ маю право на життя

Знаеш, а я  згадав, я таки був счасливий, від простих речей, навіть дивно згадувати яких, від шашликів з курячого мяса, на найзеленішій на світі галявині. Сам на сам з шампурами, дровами, червоним вином. Счасливий від того, що для самого себе мені не в лом нарубати дрова, смажити м'ясо, грати на гітарі, знов таки для самого себе. І ранок палив мої сонячні окуляли сонячним світлом, і птахи цвірінькали в вуха. Счастливий я був , і ввечері коли закон накритого столу таки спрацював, і до мене повалили гості. Без запрощення, але ті самі люди , яких я жадав побачити протягом всього року.
Закон накритого столу оголошує –накриеш стіл-обовязково прийдуть гості. І гості приходять,ридають крокодилячими сльозами над моїми кулінарними стражданнями. Гостей багато. Серед них гола дівчина в віночку з любистка. Вона уособлює все прекрасне , і розумне, що є в моєму домі. Дівчина полу-богиня, і одночасно привід для онанізму. Вона санітарка мого прихворівшого серця.За віночком з любистка майже не видно її обличчя, я хочу відкинути віночка, і доторкнутись долонями до її щічок, але згадую, що тільки, що їв курку гріль, і ще не помив руки.Тож, я налітаю на її обличча очами, відкриваю її поглядом, як консервну бляшанку.А я треба сказати чоловік достатньо сором’язливий.Але мені потрібна ця жінка, власна, гола і амбіційна.І вмене є перевага, тут моя особиста територія, а на своїй территорії кожен робить, те що захоче. Але ж не дарма, я Господи сьогодні надягнув труси схожі на жіночій пеньюар, подружка подарувала…Потрібно продемонструвати їх оточуючим.У мене іноді дах їде від підказок внутрішнього голосу.Але раз потрібно,то потрібно.Моя принцеса , сіндерелла, викупаю тебе у шампанському на хеппібездеї нашого щастя, мій внутрішній голос стверджує нав’язливо:Кохати її кохати. А здоровий глузд каже, що потрібно закусювати.
-О чарівна мадемуазель, кажу я самим честним голосом, з мені притаманних. Це звичайно приемна і вдячна справа святкувати усілякі  народження, але чи читали ви казку про Попелюшку, а якщо ні я перетворю всюх пацюків на пажів, а гарбузи на Вашому городі на шестисоті мерси.
-В мене немає ні дому не городу-Цнотливло відповідає гола дівчинка.
-В чому справа моя  пані, я куплю Вам дачу..Давайте з Вами придумаемо, що Ви Мері Поппінс, а я ваша чарівна парасолька. Я не псих мєм, мене не прийме жодна психіатрична клініка, мабуть лікарі побояться… Я просаджу всю зарплату на перукаря, для Вашого чарівного волосся, аби воно не прикривало Ваші Вуха…Слухайте мене ,слухайте!!!
. Я буду в Вас перший Принц! Збудую Вам сарай, назву його замком. Назву свої аттестати , дипломи, і проїздні квитки документами державного значення. Але прикольні картинки моєї уяви , збуджують, її приблизно так само, як рожеве слоненя, під люстрою в моїй кімнаті, тобто подивитись, і поспілкуватись цікаво , а от вступати в подальші стосунки якось не хочется.
А мені хочется, особливо коли я на її ноги дивлюсь прикриті ширмою картатої спідниці.
Ну що ж, кажу я тепер нам таки пора познайомитися. Мене звуть Джордж Гамільтон…Моя мама була леді Гамільтон, її застрелив коханець, а Вас..
-Ну я не можу похвалитись таким родоводом відповідае моя чарівна пані. Але моя матуся втопилася в болоті, коли шукала чар-зілля, так до речі скінчили життя всі жінки з мого роду. Батько був торговцем крамом. Мене звати Мона Ліза.
-От і добре, от і познайомилися, як здорово, що кожен з нас знахожится при своему розумі… Тільки , це не надовго пані, її богу спіткнетесь , якось на життєвій трасі, і одразу стриьнете в мої обійми, обіцяю, то чи не прискорити нам процесс?
А дівчинка на мої екзистенції ні фіга уваги не звертає, знай собі трусить хай ром у такт музиці…
Ай-яй, гарний в тебе рок-н-ролл, і шашлик в тебе гарний, а спати з тобою я все одно не буду.
Чесно, кажучи  я до пори до часу, теж всміхався подумки , над своїм демонстративним сластолюбством, але шось увірвався мені терпець. Тай холодно мені стало, вітер піднявся, а  я в одній футболці, а вона ж зовсім гола, і їй не холодно…
Вітер почав ганяти по двору листочки, бруд, і іншу гидоту, тут у мене щелепа й відпала , навкруг неї повітря не рухалося


Рецензии
А вы с Agata kristi не знакомы?

Виталий Василькив   25.07.2009 20:55     Заявить о нарушении
С писательницей детективисткой, музікальной группой или автором под таким ником? Не знакома_А что?

Тереза Славович   26.07.2009 01:45   Заявить о нарушении