Лина Костенко. Цавет танем!

С украинского

       Сильве Капутикян 

Сгорели их селенья, и сгинули их мулы,
Бредут, бредут изгои. Не близок путь в тоске.
Чтоб дети свой армянский в дороге не забыли,
Им буковки выводят армянки на песке.

А ветер, ветер, ветер!
Как обжигает ветер!
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!..
Лишь выведешь то слово из вязи вечных литер,
А слово-то без корня вдаль ветром унесёт.

И где-то там, в пустыне, съедят его верблюды.
Забудут его дети, не сложат «а» и «бэ».
Бредут, бредут изгои...
бредут без дома люди...
Ни крыши, ни угла им, - букварь лишь на уме!

Сгорели у них храмы. Мужчины их убиты.
Их звоны утонули – на дно ушли в Севан.
О, как же дальше жить им? На том кровопролитье
Не месяц в небе всходит - турецкий ятаган.

А ветер, ветер, ветер!..
Всё сносит этот ветер!..
Куда ещё изгоев недоля заведёт?
И некогда писать им малюсенькие литеры.
И нечем написать их. И где писать, на чём?

И только на привале, в минуты передышки,
Пока в свои же тачки армянки не впряглись,
Те буквы выводили, как стебельки живые,
Слезами поливали, и буквы принялись.

В песок пустили корни - а ветер, ветер, ветер!..
Бредут, бредут изгои, свой подавляя страх!
И вот по всей пустыне
тугие стебли литер,
Как травы, прорастают в пылающих песках.

Их топчут сыты кони, звенит чужая сбруя,
А буквы прорастают в легенды о стране.
"Цавет танем! – армяне
так скажут на прощанье:-
Беру твои печали. Вся боль твоя во мне".

***

Цавет Танем!
Сільві Капутікян

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!..
Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!..
Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.


В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»-– як кажуть,
прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.