***
На тій землі,
де ще почуєш восени троїсті,
де Бог ночує в кожнім атеїсті,
де кожні вісті – як останні вісті,
якщо й незлі,
де ветхий міт
живіший від насущної мороки,
де мовчазні сороки і пророки,
де кожен зирить на чотири боки
як Світовид,
Де три свічі
не догоряють у малім віконці,
де поріднились бранці й охоронці,
та знай панують у своїй сторонці,
де всі ключі
одних дверей
у райський сад не годні одімкнути,
де грішники цураються спокути,
й висвистує свої злодійські нути
гіперборей,
На тій землі
де час, немов чумак, іде поволі,
де честь в неволі, а не на престолі,
де ковалі близького щастя голі,
мов королі,
де срібну креш
на срібляки не проміняє злидень,
якому що не чарка – то й Великдень,
де кожен хутір – сам собі і Відень,
і Лондон теж,
Де літня ніч
для поцілунку трохи закоротка,
де в скрині – і мазепинка й пілотка,
де вірять у ворожку й Полуботка,
і певна річ,
у віщі сни,
де пагорби – немовби із Святого
Письма – жовтіють солодко і строго,
де жінка не чекає вже нікого:
не йдуть сини,
Де всі слова
диктує нам осквернена могила –
і в тому їхня неміч, але й сила,
де знову лютим цвітом закипіла
розрив-трава,
в нічній імлі –
там наші душі стомлені зійдуться,
молитвою, немов плачем, зайдуться
і щезнуть у століттях… а знайдуться
на тій землі.
Ігор Римарук.
Другие статьи в литературном дневнике:
