***

Сергій Татчин

#римоване
СКОРО

скоро зима облюбує мій дім.
це не причина для суму. а втім,
саме у ці листопадові дні
меланхолійно доволі мені.

першого льоду невпевнене скло
на листопадову воду лягло.
і відтепер у безодні води
є глибина, та нема висоти.

ніби і вдача, і сила в руках,
ніби і осінь – коштовна така!
тільки усе проминає колись...
це ненадовго – на зиму, не злись.

взимку для сварок – ні сенсу, ні сил:
наша зима – добровільний екзил,
в міру болючий, тривалий, крихкий,
наче взаємини – саме такий.

рано темніє і чорно вночі.
я замикаюсь на вісім ключів.
сім – від чужих і від тебе – один:
це остаточно, тому не ходи.

просто зачни українських пісень,
вітер мелодії сам принесе.
я б із тобою удвох підспівав,
тільки б розчути крізь відстань слова.

щоб врозуміти гранично просте:
цей козаченько із пісні – він де?
ця дівчинонька – вона йому хто?
звідки ця зрада – опісля чи до?

звідки по горлиці над обома,
хто в цьому винен – вони чи зима?
чи важелезні небесні лани,
кольору олова і сивини?

звідти сніжинки летять навскоси
в наші холодні буремні часи:
біла крупа на сталевому тлі,
щоб перед смертю торкнутись землі.

ніби й не туск, не розпука, не гніт,
просто маркотно й мінорно мені.
і не тому, що зима, не тому –
просто римую й молюся Йому.

Другие статьи в литературном дневнике:

• 26.11.2019. ***
• 25.11.2019. ***