Сонети Дмитра Павличка

Коли помер кривавий Торквемада.
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне де усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

***
Мені, малому, палиця ліскова
Служила за хорошого коня,
Але одного зимового дня
Її мій батько порубав на дрова.
Тепер не коле вже мене стерня,
Я — на хребті осідланого слова,
Дзвенить залізна рима, як підкова,
Прудкий скакун думки наздоганя,
Тобі ж видніше, дорогий читачу,
Чи я на поетичному коні,
Чи просто сам, як у дитинстві, скачу.
Поганих віршів не шкода мені —
Візьми ти їх, як іграшку дитячу,
У грубку кинь і грійся при вогні!

***
Ти сам для себе слідчий, і суддя,
І прокурор, що кари вимагає,
І хитрий адвокат, що захищає
Промовами про злигодні життя...
Пощади ненастанно він благає
Від імені людського співчуття,
За злочин обіцяє каяття —
І знову суд усе тобі прощає.
Ненавидиш те прощення своє,
Але з душі прогнати адвоката
Відваги й сили в тебе не стає.
І серце він обсотує твоє,
Неначе та гадюка сороката,
І кров за послугу із тебе п'є!

***

Вже недалеко нам до роздорожжя,
Де з добротою розійдеться лють,
А з чесністю — підлота зловорожа,
А з правдою — брехня, гидка паскудь.
Краси без колючок не втратить рожа.
Людина не загубить горду суть.—
Як буде радість на душі погожа.
А злу гризоту з серця проженуть.
Але на тому щасному розпутті.
Де пари почуттів, що здавна скуті,
Повинні роз'єднатися навік,
Ненависть не розлучиться з любов'ю,
І не водою буде кров, а кров'ю,
І чоловіком буде чоловік!

***
Що кличе до життя нас на землі ?
Говорить розум: «Боротьба і праця.
Та серце зразу хоче сперечаться:
«А де любов? Лиш кров та мозолі...»
Знов каже ум — прославлений дорадця:
« Безжурні не полюблять мотилі.»
Знов серце виклада свої жалі:
«Пропав, хто міг любові відцураться»
Обоє мають рацію вони.
Життя мінливе, вічне і єдине —
Зима — це білі пелюшки весни.
Вогонь виходить з темної льодини,
Грім дозріває в ложі тиішини,
В печаль веде кохання лебедине.

***
Вона лежала навзнак у траві,
Розкинувши долоні для обіймів.
А лінія грудей і рук її
Творила образ лука в ту хвилину.
Я на зап'ястя тятиву напнув,
Здавивши пружну непокору лука.
Живої зброї вигини тугі
Я гладив, наче перед поєдинком.
Замало стріл в моїм сагайдаку —
А ворог наступає і сміється.
Та я повинен виграти двобій,
Тому свій лук на вірність заклинав я.
Чимраз коротшу міряв тятиву,
Аж доки він не закричав із болю.

***
Кружальцем ядровитої цитрини
З блакиті сонце скочується вниз
І на вечірнім обрії горить,
Мов на корі вишневій крапля клею.
Жінки грудасті й голі, як богині
З полотен Рубенса, до річки йдуть;
Просвітлюється плесо в комишах,
Мов абажур зелений, сяйвом плоті.
Втіч надбігає молодий кентавр —
Кінь і юнак — одне єство безумне —
Врізається у воду, в крик і сміх.
Від наляку дебелі молодиці
На здутих сорочках у небеса
Возносяться, як янголи русяві.

***
РЕВНОЩІ
Нема вже світла темного в очах,
А в голосі — гріховності хрипкої...
Ти спокушала цілий світ колись,
Я в ревнощах спекотних задихався.
Лишилась тільки чистота сліпуча,
Як після віхоли нічної сніг:
Нікуди не втікає він — лежить!
З незайманості проступає холод.
Моя душа опалена вогнем,
Як деревина в полі, під якою
Розводили багаття мандрівці.
Мені здається, що життя минуло.
А то лиш ревність вигасла моя —
На сніг злітає сажа пластівцями.

Другие статьи в литературном дневнике:

• 01.03.2018. Сонети Дмитра Павличка