Народився в сім'ї Мартина Пилиповича Хоткевича (походив з міщан, за національністю поляк) та українки Ольги Василівни (в дівоцтві Кривоногової), селянки з Сумщини. Малим часто виїжджав влітку з батьками, що працювали на купця з Харкова, у село Деркачі, що на Харківщині.
Там він познайомився з сліпим дядьком Павлом, що навчив його грі на бандурі.
1894 — з відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.
1900 рік — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту.Був дуже працьовитим, грав на музичних інструментах, захоплювався акторською діяльністю.
1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці, де організував перший робітничий театр.
Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.Багато виступав , граючи на бандурі та скрипці.
За участь у керівництві політичним страйком 1905 зазнав переслідувань і в січні 1906 був вимушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австро-Угорщини. У Галичині Хоткевич оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні; об'їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.
Повернувшись з Галичини 1912 року на Велику Україну, оселився в Києві, де тісно спілкувався з Миколою Лисенком, який запросив Гната бути солістом-бандуристом у театр, де й долучився до літературного й мистецького життя: виступав з лекціями, в січні 1913 став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». В той же час продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».
Знову переслідуваний з початку Першої світової війни і висланий 1915 року за межі України, оселився у Воронежі, де жив до революції 1917.
До більшовицької окупації України поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя. У 1920—1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.
1926—1932 — викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури.
1928—1932 — художній керівник Полтавської капели бандуристів.
Потрапив у неласку до влади в 1932 р. і після смерті Миколи Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені.
1934 — потрапив під потяг, був важко травмований.
За єжовщини був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області 29 вересня 1938 засуджений до розстрілу «Участь у контрреволюційній організації» і шпигунство на користь Німеччини. Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.
Реабілітований 11 травня 1956 року. Після реабілітації видано «Твори в двох томах» (1966).
Літературну діяльність Хоткевич почав у 1897 році (оповідання «Грузинка» у львівському журналі «Зоря»). Подальші твори його великої літературної спадщини: оповідання «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899), цикл «Життєві аналогії» (1897—1901), збірка «Гірські акварелі» (1914); протягом 1914—1915 була написана низка оповідань під назвою «Гуцульські образки» (уперше надруковані 1923 у журналі «Червоний шлях»); повість «Авірон» (1928), роман «Берестечко» та інші. Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911), кілька разів перевидавана (у різних редакціях) пізніше. Хоткевич є автором низки драматичних творів, у яких відобразив антифеодальну та національно-визвольну боротьбу українського народу. Багата й тематично різноманітна літературно- мистецтвознавча спадщина Хоткевича. Серед іншого: «Григорій Савич Сковорода» (1920), низка наукових розвідок про Т. Шевченка, Ю. Федьковича, О. Кобилянську, «Музичні інструменти українського народу» (1930). За радянських часів Хоткевич багато перекладав із світової класики: Шекспіра, Мольєра, Шиллера, Гюґо.
В особистому житті не був щасливим. Дружини кидали його , бо він не мав багато грошей, і полишали йому на виховання дітей. Щастя знайшов тільки в похилому віці та не зміг ним насолодитися, бо був арештований.
Належачи за радянських часів до політично ненадійних і стоячи осторонь тодішніх літературних дискусій, Хоткевич, проте, був одним з найпопулярніших письменників в Україні, про що свідчить поява його «Творів» у 8 томах (1928—1932). Але далі знову почалися утиски, внаслідок так і лишилася незакінчена тетралогія про Т. Шевченка, над якою Хоткевич працював від 1928.
Найбільш продуктивно на літературній ниві, Хоткевич був у Харкові. Тут він уперше заявив про себе як талановитий поет, драматург, прозаїк, перекладач. За короткий час написав збірку поезій «Трембітині тони» (1924), п'єси «По зорі» (1925), «Вибух» (1927), «Наступ» (1931), переклав роман польського письменника К. Тетмайєра «Легенда Татр» (1928), видав повість «Муца» (1928), збірку оповідань «Цісарське право» (1932), романи «Чорне озеро» (1929), «Захар Вовгура» (1932). Його роман «Довбуш» також не був повністю надрукований прижиттєво окремою книгою, але після вбивства Хоткевича совітами 1938 році, у архівах зберігся повних рукопис роману «Довбуш» датований 1920 роком і згодом роман таки вийшов посмертно у 1965 році у львівському видавництві «Каменяр».
Літературні твори[ред.
Бібліографія Хоткевича:
• Блудний син (1898)
• Різдвяний вечір (1899)
• Добром усе переможеш (1899)
• Цикл "Життєві аналогії (1897—1901)
• Дивні пригоди комахи Саґвіна (1901)
• Поезія в прозі (1902)
• Сагайдачний (1908),
• Гуцульський рік, п'єса (1910)
• Непросте (1911)
• Камінна душа (1911, роман вийшов з ілюстраціями
Видав багато музичних творів та навіть підручник для навчання грі на бандурі.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
