Там, де цв те папороть

 До Темного було ще далеко. Два дні і дві ночі йшов Мирон по великій  дорозі, третьої ж, перепочивши в невеликому ліску, він звернув у бік боліт. Шлях указав йому мандрівник, якого Мирон  наздогнав біля Чернігова. Звичайно він остерігався блукачів, але того дня, побачивши вечірнє вогнище, Мирон наважився підійти. Мандрівник привітався до нього і пригостив їжею. Мирон подякував і сів подалі від вогнища, так щоб тіні від полум’я падали на лице, сховане під шкіряною накидкою.

По лісовій дорозі йти було важко. Холодне вогке повітря заважало дихати. Високі дерева по обидва боки від дороги іноді потріскували. Мирон ішов і день і ніч, не відчуваючи втоми. Вранці п’ятого дня він увійшов до села.
Темне розкинулося на  невисокому пагорбі, серед чорних лісів і смердючих боліт. Мирон нарахував трохи більше десятка невеликих старих низеньких  хат, що животіли поміж сірим небом і недоброю землею. По дорозі Мирону зустрічалися діти, жінки і старий люд. Чоловіків було небагато,  та й ті мали хворий вигляд. Жителі села дивилися на худорляву особу із закритим чорною шкірою обличчям і неприємним голосом, вони в’яло, без особистого бажання, відповідали на привітання, киваючи головою. Річка, що текла край села,  більше нагадувала канаву з холодною глинистою водою. Течія була повільна, вода застоювалася і цвіла. Різкий запах відчувався ще в селі.

Мирон зустрів дівчину, маленьку на зріст, але з великою головою, рідким русявим волоссям замурзану й слабку. Вона спідлоба дивилась на нього темними очима і намагалася зігріти подихом, червоні руки. Мирон спитав, чи не знає вона, де в Темному живе Вілана. Дівчина сказала, що так звуть її, і трохи подумавши, указала вздовж річки. Мирон  подивилася на її босі брудні від багнюки тонкі зморщені ноги. Всміхаючись, він узяв долоні дівчини у свої і зігрів їх. Потім подякував і пішов.

Молодиці полоскали  сіру білизну, за роботою вони не співали. Темному була притаманна тиша й спокій. “Тихо, як на кладовищі”, - подумав Мирон. Молодиць було троє, вони зігнувшись, копирсались у льодяній воді, іноді виймаючи з неї  руки для того, щоб зігріти їх.

- Доброго ранку, молодиці, - привітався Мирон.

- Доброго здоров’я тобі,  мандрівнику, - відповіли жінки. Одна з них підняла на Мирона невродливе лице з маленькими очима, посмішка видала чорний рот, - Що ти робиш у нашому глухому кутку, чому обличчя своє ховаєш від нас?

- Так багато запитань. На всі швидко й не відповісти, -

Мирон, ще більше, натягнув накидку на голову.

- Тобі вирішувати, чоловіче, - відповіла все таж невродлива жінка, і викрутила білизну.      

- Я шукаю Вілану. Чи є у вас така?

- Я Вілана, і я, і я, - по черзі обізвалися молодиці. - Тобі яку треба?

“Нічого ж собі”, - думав Мирон, переминаючись із ноги на ногу.

- Чого ж ти замовчав незнайомцю? Не дивуйся у нас у Темному
у всіх жінок одне ім’я.

- А чоловіки?

- У чоловіків імена різні.

- Чому ж так?

- Не знаємо, так батьки назвали. А батькова мудрість варта поваги.

- Гарні слова, - сказав Мирон.

- Отож бо й воно, - обізвались жінки, які на той час вже покінчили із пранням і поскладали білизну у великі дерев’яні миски. Білизна була сірою, і, напевно, мала неприємний запах.

  “Усі теминці наскрізь пропахли болотом”, - подумав Мирон.

- Де ж вони всі? - спитав Мирон.

- Хто на болотах полює, а хто в лісі ремеслує, - відповідали йому, - увечері вернуться на відпочинок. В лісі не можна на ніч зоставатися.

- Чому не можна, я ж зоставався?

- Ти напевно, всю ніч йшов, очей, не зімкнувши.

- Так…      

- А як би заснув, то й не прокинувся.

Ніяково стало Миронові від тих слів, він глибоко вдихнув і продовжив розмову,  але вже не так  сміливо як раніше.

- І все ж таки. Мені потрібна Вілана - ворожка, добрі люди,
допоможіть мені.

- У нас у Темному, всі Вілани  потроху ворожать. Про нас мандрівники кажуть, що нам упир - батько, відьма - мати, а русалки й мавки - сестри рідні, - відгукнулась невродлива жінка і знову посміхнулась.

- Чув я, що про вас мандрівники розповідають. Від них про
Темне і дізнався. Але якщо усьому вірити, що люди кажуть, то краще і на світі не жити.

- Вірити не вірити, то справа твоя, але якщо тобі потрібна справжня ворожка, то йди на той  край, що ближче до Сивого болота, там стоїть хата Вілани Віщуньї. Але йди не пізніше як місяць зійде, і не раніше ніж перша зірка на небі зиркне.

- Спасибі, - сказав Мирон жінкам, що вже зібралися йти геть. - До речі, чия,  то дівчинка така худенька Віланою зву...- Мирон не договорив, бо сам зрозумів безглуздя останніх слів.

 - Моя дівчинка, моя Вілана Крилата - обізвалася  молодиця із засмученим лицем, і опустила очі. - А посмішку свою від нас дарма ховаєш…

“Покритка”, - подумав Мирон.          

Майже увесь день він блукав селом. На  одному  з подвір’їв побачив дітей, що гралися з вовком. Ліве око у нього було вибите. Вовк був прив’язаний мотузкою до металевого кільця, вбитого в землю, діти кидали в нього камінням. Тварина, наїжачившись, металася, клацала зубами, потім  втомилася, заскиглила,  лягла на землю і сховала голову. Мирон зняв накидку з обличчя, замахав руками і закричав, діти побачили його і розбіглися в різні боки. Він не хотів думати про це. Коли почало сутеніти, Мирон зупинився недалеко від хати Віщуньї і ліг під знівеченим деревом спочити.

З першою зіркою він загримав у двері. Спитав, чи є хто в хаті. Не дочекавшись  відповіді, Мирон заскрипів дверима. Усередині хата була ще меншою і ще старішою, ніж можна було уявити. Все в ній було зроблено з деревини, чорної і вологої, тільки не білена піч була глиняною. В хаті було темно. Мирон не думав про це. Він зробив кілька кроків,  вагаючись. В темряві він зачепив щось, це щось із гуркотом покотилось по підлозі. Від того несподіваного звуку серце у Мирона завмерло. Він посміхався. Щось у кутку кімнати заворушилось. Невисока чорна істота заметушилась по хаті, і, бурмочучи собі під ніс, запалила світло. Мирон побачив дівчинку, яку зустрів біля річки.

- Що ти тут робиш? - спитав Мирон.

- Ви зарано прийшли…

Крилата підняла дерев’яне відерце і поставила на місце.

- Я боявся спізнитися, - сказав правду Мирон.
Дівчинка подивилась на нього. Тіні від гасової лампи бігали по стінах.

- Це добре. Сідайте на лаву і чекайте. Вона скоро прийде.

Мирон послухався поради Вілани Крилатої і сів у той самий куток, де спала дівчинка. Вони не розмовляли. Мирон не знав скільки часу пройшло, він одразу помітив, що в Темному   його відчуття зникає. Від нетерпіння в нього заболіло обличчя, чого не було вже дуже давно.         

Нарешті, двері хати відчинилися і Мирон побачив ворожку. Це була невисока худорлява  не стара жінка з овальним обличчям, широким чолом і густим чорним волоссям, яке не було прибране докупи, як у молодиць, що Мирон зустрічав їх біля річки. Ворожка зайшла, тричі тупнула ногами біля дверей, щось пробубоніла, потім пройшла до столу і кинула на стіл торбу з тонких вербових гілок. Погукала Крилату, наказала прибрати торбу, закрити піч і подати на стіл.  Дівчина прийнялась за діло. Увесь цей час Мирон дивився на жінку, не говорячи ні слова. Вілана витягла з торби  тканину і протерла нею обличчя, потім сіла на лаву навпроти Мирона і привіталась.

- Добрий вечір тобі, подорожній. Чого шукаєш у моїй хаті? Я, правду кажучи, не дуже привітна господиня. Ти б краще йшов собі в іншу хату…

- У мене діло до тебе, Вілано. Мені твоя порада потрібна, у мене біда.

- Звичайно, тільки на біду людина ховає своє обличчя, тим паче посмішку.

- Ти мені потрібна. Мені казали…

- Не вір тому, що люди кажуть. Добрі люди про мене не знають, - сказала Вілана,  неласкаво посміхнувшись.

- Поворожи мені, - твердо сказав Мирон і кинув на стіл мішечок із грішми.

- Мені не потрібні криваві гроші, - сказала Вілана.

- Вони зароблені моєю кров’ю.

- Отож бо й воно. Твоя кров – твої гроші. Але чи не боїшся ти минулого? Чи не лякає тебе  майбутнє? Я про все дізнаюсь і тобі доведеться  згадати і правду пізнати.

- Я прийшов сюди і назад не збираюсь, - відповідав Мирон.

- Гаразд, тоді покажи мені своє обличчя.

Мирон зняв накидку. Ворожка побачила його виродливу посмішку, гриву волосся й засмученні очі. Вілана мовчала. Тим часом  дівчина вже накрила на стіл і з цікавістю розглядала Мирона. Видно було, що вона налякана, але, переборовши свій страх, вона сіла поряд із ним.

- Їж поки. Почнемо після перших півнів, - сказала Віщунья. 

- У Темному немає півнів, я не чув.

- У мене є, ти почуєш…

Мирон і дівчина почали їсти. Ворожка вечеряти не стала.
Коли проспівав півень, ворожка наказала дівчині принести книги, голку, віск, воду і котяче око. Крилата принесла все, що треба і поклала перед Віщуньєю. Ворожка встала, ще раз обтерла обличчя тканиною, щось прошепотіла кривими губами, запалила свічку і розкрила велику чорну книгу. Вона довго листала її, потім узяла Миронову руку у свою. У нього мороз пішов по спині, коли ворожка ухопилась руками за край стола закотила очі і почала щось бубоніти. Дівчина мовчки спостерігала за своєю хазяйкою, тримаючи кінець голки у вогні.  Мирону захотілося втекти, він насилу втримував себе на лаві. Нарешті ворожка замовкла…Дівчина подала їй голку. Ворожка з усієї сили вколола голку в Миронову долоню, той скрикнув від болю. Тепла кров закапала у невелику глибоку тарілку. Жінка міцно тримала руку і намагалася видавити якнайбільше крові. Мирон не опирався. Відпустивши руку, ворожка узяла свічку і стала капати гарячим воском у кров. Після цього узяла зі столу невелику посудину і додала до суміші кілька крапель смердючої рідини, незрозумілого кольору. “Товчене котяче око і ще якась гидота”, - подумав Мирон. Останньою у тарілці опинилась вода. Ворожка замовчала й уважно дивилася в тарілку. Віск застиг і острівками плавав на поверхні темної рідини. “Подивись  сюди”, - сказала Мирону ворожка. Мирон подивився в тарілку. Зображення було нечітким і перевернутим. “Це твоє минуле, яким воно було насправді. Слухай мене, може, дізнаєшся щось нове”

- Ти ніколи не знав ні матері, ні батька. Батька  у тебе не було. Його не знала навіть твоя мати. У твоєї неньки – циганська кров, здається, вона з берегів Дунаю. Вона, напевно, як і я,  народилась на світ ворожкою, але їй жити не судилось. Була названа вона відьмою, за що зв’язали їй руки й ноги і кинули в Дунай. Так і не стало твоєї матері. Тобі ж, її сину, безіменному немовляті розрізали рота до вух, так, що на праве ти оглух. Тому із твого обличчя ніколи і не сходить посмішка. Покинули тебе в чистім полі, навіть могилу не викопали, лишили воронам на здобич. Знай, чоловіче, і над потворами сміється доля. Не знаю як, але потрапив ти до рук добрих людей, вони дали тобі право на життя, хоча ти ніколи їм за те не дякував.

- Не на життя - на живоття, - вирвалось у Мирона. Ним уже оволоділи прозорі спогади.

- Були ті люди бездітні, але не бідні. Вони дали тобі ім’я й дах над головою. Ти став їм за сина, але ніколи нічого окрім почуття подяки за їхню любов до себе не відчував. Ти ріс злим на весь світ, ти був злий на себе, на свою потворність. Ти не міг змиритися з тим, що ти не такий як усі. Ти відчував себе звіром.

- Звідки вам знати, що я відчував! –  знову не втримався Мирон.

- Твоя кров не може брехати! – відповіла йому ворожка. Мовчи і слухай, якщо хочеш моєї поради, - ти зненавидів світ, за те, що він не приймав тебе! А ти більше за все бажав цього. Ти не зважав  на любов рідних батьків, тобі була потрібна любов натовпу. Заради цієї мети ти і став жити. Ти вивчився, почав шукати відповідь у книгах. Але твої очі не знаходили відповідей на запитання. Чим більше ти дізнавався про світ, тим складніший і цікавіший він ставав для тебе, і від того ти ще більше ненавидів себе і свою потворність. Ти не витримав і однієї ночі втік у степ. Наступні два роки твого життя були для тебе пеклом.
“Жебрак”, – від цього слова Мирону стало погано, його почало трусити, ніби в  лихоманці. На очах виступили краплі поту, обличчя стало нелюдським.

- Жебраки, вони перетворили тебе на звіра. Ти збирав гроші у великий шкіряний мішок із тебе глузували, з тебе сміялися. Твоя потворність викликала відразу. На це ти відповідав тільки кривою посмішкою, риданнями й гримасами. Ти більше нічого не міг зробити. Люди, до яких ти так прагнув, тримали тебе на ланцюгу, ніби собаку, годували недоїдками, били й знущалися. Ти втік…Насилу повернувся додому. Батьки знову прийняли тебе, вони виходили тебе, залічили твої рани, відгодували. З дикого звіра, ти перетворився на домашню худобу.

" Це правда”, - подумав Мирон.

- Здавалося все починало налагоджуватися. Ти відкрив для себе зорі, але саме тоді в тобі прокинувся чоловік. Ти не знаходив собі місця від бажання. У вас була служниця, ти вбив її тому тобі й не спиться!
Мирон мовчав, потупивши очі. Крилата, яка весь цей час стояла біля нього і слухала розповідь ворожки зробила два кроки назад.

- Ти став вигнанцем із рідної домівки. Батьки від тебе відреклися, але дали тобі чимало грошей. І ти пішов блукати світом, питав ти  у людей чи є на світі сила, що зможе у людину перетворити звіря, та  бідолашну жінку з того світу повернуть на землю, і, тому хто не спить дати можливість бачить сни. Чотири роки блуканини, ти втратив уже надію. Збирався десь лягти у полі і розпрощатися зі світом. Ти йшов, шукав собі могилу, аж раптом, тобі зустрівся подорожній, який сюди тобі  шлях указав…

Ворожка замовкла. Подала Мирону тарілку: “Пий”. Той узяв тарілку, подивився в неї, перевів погляд на дівчинку, потім на Віщунью. Зробив ковток. Його вирвало прямо під стіл. Шлунок, наче велетенський м’яз скоротився кілька разів. В очах потемніло.

- Дивися знову!

Мирон знову опустив погляд у тарілку. Відображення він не побачив. 

- Тепер твоє майбутнє стане перед мною, і, може, я допоможу тобі. Там у лісі, за Сивим болотом, є Чисте озеро, воно бездонне. І біля нього у  соснових хащах в  ніч на Купала зацвіте синім цвітом папороть. Знайди той цвіт, але будь обережний, він має усього чотири пелюстки. Одну – віддай мені, другу – за обличчя, третю – за твій сон,  четверту – знаєш сам, за що. Знай не знайдеш цвіт до перших півнів, ліс забере тебе до себе. Одне скажу тобі – бійся верб, Сивого болота, бійся води чистих озер. Ми ще побачимось, іди, я все сказала, іди чекай свого Купала.

- Скажи мені, чи знайду я папороть?

- Якби я могла сказати, мандрівнику, якби могла…

Мирон подякував, підвівся з міста і вийшов із хати. Холодне передранкове  повітря освіжило думки. Десь недалеко проспівав півень. Мирон пішов на звук, але знайшов тільки мертвого птаха , що був прив’язаний мотузкою за ноги до гілки  невисокого, але товстого дерева. Навколо роїлися мухи. “Нечисто тут”, - сказав собі Мирон, - “Нечисто”. Він пішов спочивати.



До Купала залишалося більше тижня. Мирон намагався не заважати теминцям і якомога рідше бути у них перед очима. Віщуньї він більше не бачив, але, напевно, вона наказала Крилатій годувати його. Дівчинка двічі на день приносила їжу, але з Мироном більше не говорила. 

За два дні до свята селяни почали приготування. Чоловіки принесли з лісу невелике дерево і встановили його на галявині. Вілани прикрасили “купайлицю" квітами і вінками, стовбур дерева обвили кропивою й будяками. По обидва боки від дерева встановили два солом’яних опудала. Купало – по правий бік, Марена – по лівий.  Чоловіки вдягли Купала у стару сорочку, на голову почепили капелюха, жінки  прибрали Марену у сукню, голову прикрасили вінками, діти допомагали їм. В останній день перед святом чоловіки зосталися вдома. І старі і малі гуртом накидали силу силенну дров для купальського вогнища. Господині позносили на галявину дитячу одежу. Мирон  поглядав на жителів села, він не допомагав селянам у їхній справі, йому не давала спокою думка про мертвого півня. Врешті-решт він відв’язав птаха, поклав до мішка із камінням і кинув у річку. Вранці, останнього перед святом дня, Мирон зібрався в дорогу, але Крилата, яка принесла йому їжу, сказала, що він повинен прийти в полудень у хату. Мирон вирішив дочекатися полудня. 

- Роздягайся, - сказала Ворожка, тільки-но Мирон увійшов.

Мирон роздягся. Вона узяла тканину, і обтерла нею Миронове тіло. Потім побризкала чимось на одежу і вивернула її.

- Ось тобі, - вона дала Миронові тринадцять дерев’яних хрестиків. Мирон не спитав навіщо. – Вони свячені, тримай їх при собі,  бо можуть знадобитися. А ці два тобі на шию...

Віщунья почепила Мирону два срібних хрестики  один на груди, інший – на спину. 

- Не знімай їх, чуєш! Ні в яком уразі не знімай, бо, може, на смерть ідеш. Тепер одягайся. Ось на тобі мішечки -  у кожен з них покладеш пелюсток.

Мирон почав було вивертати одежу, але ворожка крикнула: “Не вивертай, одягай так!” Мирон зробив усе, як треба було.

- Тепер слухай мене, - казала ворожка, - іди по дорозі до кладовища, Крилата проведе тебе. Дождися там ночі. Потім, поспішай убік болота, там верби укажуть тобі шлях до
Чистого озера. Будеш підходити до озера зав’яжи собі вуха, а краще й очі, і не лізь у воду! Минеш озеро,  починай шукати. У тебе час -  до перших півнів.

“Еге ж, до перших півнів”, - сказав собі  Мирон.

- Візьми іще сокиру, заткни за пояс – в лісі дикі звірі. Наче все, рушайте, я більше тобі нічим допомогти не можу. Крилата, вертай швидше, я тебе чекаю.

Мирон попрощався з ворожкою.

Тонка доріжка вела поміж деревами. В лісі було холодно. “Через годину почне, сутеніти”, - сказала Крилата. Вони поспішали. Вітру не було, але високі сосни шуміли.

- Лісовики готуються до Купала, чуєш як сосни тріщать? - сказала Крилата, наче сама собі.

- Чую.

Мирон спитав:

- Крилата, скажи, чому ти служиш ворожці?

- Вона вилікувала мою матір.

- Вона тебе вчить?

- Вчить, - сказала дівчина і зітхнула.

- Ти не хочеш зі мною говорити? – спитав Мирон

- Ну хочу, - відповіла дівчина.

Мирон замовк, але не втримався й запитав:

- Скажи мені, Крилата, навіщо мені повні кишені хрестиків?

- Для того, щоб віддав, коли попросять. Але срібні не чіпай…

- Чому?

- Бо до папороті можеш і не дійти, - сказала дівчинка і
посміхнулась.

Мирон замовк. Він відчував, що вони наближаються до кладовища. Тим часом світло уже покидало ліс, який ставав усе густішим. Туман, вився по стовбурах дерев. Мирон зняв накидку, щоб краще бачити. Він не помітив погляду Крилатої.
Кладовище було велике. Могили з високими дерев’яними хрестами із трьох жердин. На кожному хресті по вінку. Кладовище було обнесене огорожею.

- Моторошно тут…, - подумав уголос Мирон.

- Якщо треба буде схоронитись, то це найбезпечніше місце.

Стежка скінчилась. Мирон глянув навкруги – стало зовсім
темно, дерева стіною стояли навкруги. Глянеш уперед – темрява, хоч око видери. “Не дивно, чому дроворуби не залишаються тут на ніч. Тут і від тиші зуби зводить, а якщо і щось нечисте…” Мирон згадав  мертвого півня, негарні обличчя теминців і незвичайні імена їхніх жінок. Йому стало не по собі. Від  роздумів його відірвала Крилата.         

- Усе, далі йди сам. Твої гріхи - тобі за них і молитись, -  сказала вона. Мирон помітив, що дівчина налякана і говорить майже пошепки, - не забувай про сокиру, а то заблукаєш. Іди весь час прямо, нікуди не звертай.  Будь обережний.

- Спасибі тобі, за мене не бійся, - відповів Мирон, ударив сокирою по дереву і зробив крок  у темряву.

Тепер Мирон ішов один, тому ліс не здавався йому таким тихим. Від кожного шуму, серце в нього завмирало. Він намагався йти швидко, не обертаючись. Кожні двадцять кроків він робив на деревах насічки. Мирон намагався не думати про цю ніч, про своє життя. Він ішов, наспівуючи собі під ніс, але його голос здавався йому таким маленьким і беззахисним, що Мирон мимоволі замовк. Звуки його кроків ставали все гучнішими, Мирон відігнав від себе ці думки. Він намагався уявити собі, що зараз робиться у Темному.


Коли стемніло, запалили багаття. Кожен, хто приходив на галявину, приносив із собою дерев’яний уламок, щоб підтримати вогонь. Люди ставали навкруги вогнища і співали Купальські пісні. Коли вогонь трохи вщухав, господарі проганяли через нього худобу, щоб на весь наступний рік уберегти її від нечистої. Після, цього жінки хапали одяг своїх дітей і кидали в багаття, яке мало знищити усі хвороби. Вогнище знову сильнішало.


Мирон підійшов до сосни, щоб зробити насічку. Сокира вдарила по дереву. Звук пролунав двічі. Мирон ударив знову – і знову двічі. Мирон злякався. Він поглянув навкруги. Темінь. Йому захотілося кричати. Він закрив очі і набрав повітря у легені, ліва рука тримала у кишені тринадцять дерев’яних хрестиків. Мирон почав молитися. Він  пішов далі.

Запах болота ставав усе сильнішим. “Скоро, подумав Мирон. Ще трохи – і Сиве болото. Головне - знайти верби”. Раптом Мирон почув шурхіт, потім чиєсь дихання. Він швидко вдарив сокирою, по двох деревах, щоб не втратити напрямок і пішов на звук. Він зробив з десяток кроків, серце вистрибувало із грудей, під лопаткою закололо. Він побачив вовка. Звір терся спиною по землі,  намагаючись позбутися бліх, що кусали його. Мирону стало легше - з вовком він управиться, якщо буде потрібно. Мирон дивився на звіра, той ніби не помічав людину. Раптом вовк здійнявся на лапи, в темряві блиснуло єдине праве око, вовк підібрав із трави велику білу кістку і зник у хащах. Мирон не думав, звідки узявся в лісі теминський вовк, його цікавило інше – звідки у вовка кістка. Мирон повернувся до насічок і поспішив продовжити шлях. Рука сильніше тримала обереги.



Вогонь трохи зменшувався, тоді молодь почала перестрибувати через нього. Діти визначали майбутнє за характером стрибків, старі ж люди – врожай наступного року. Згодом чоловіки, гуртом кинулись на Марену, з дикою пристрастю розірвали її на шматки і покидали їх у воду. У цей час Вілани танцювали біля Купала, згодом, до них приєдналися чоловіки, купальські пісні продовжувались.

Коли земля стала м’якою, Мирон почав очами шукати верби. Він все частіше поглядав не небо, де  миготіли зірки, він помітив, коли зійшов місяць. Мирону хотілося побігти, але він розумів, що цього робити не можна – він просто заблукає. Нарешті, він побачив три верби і наблизився до них. Дерева  ніби розступались перед Мироном і вказували йому дорогу. Мирон зрадів, що не треба  робити насічок. Усього декілька метрів пройшов Мирон, як із вербових гілок закапала вода. “Верби, плачуть”, - подумав Мирон, - “Що ж це таке діється, невже мене оплакують?” Він насилу стримав крик. “Кап, кап, кап”, - доносилося з усіх боків. Мирон у житті своєму не бачив стільки верб. Звуки крапель злилися в один єдиний оркестр, що грав реквієм Мирону. “Кап, кап, кап”, - вода з дерев струмками побігла по землі. Згодом у Мирона змокли чоботи.

Купала урочисто, всім селом, несли до річки і бережно клали у воду. Вілани пускали по воді  святкові вінки і приспівували: “Пливи, вінок, за водою, пливе доля за тобою…”. Вода повільно несла вінки вдовж берега. Скоро око вже не розрізняло їх у темряві.

Мирону почулися дитячі голоси. Він глянув навкруги – нічого. Краєм ока він помітив, білу пляму поміж вербами. Потім, знову й знову. Він прокляв себе за те, що глухий на одне вухо, в  інакшому випадку він почув би голоси раніше. “Дайте хрестик, дайте хрестик”, - чулося із-за верб. Спітніла руки, тримала тринадцять дерев’яних оберегів. “А якщо їх, більше тринадцяти”, - подумав Мирон, - “Ні, не може бути”. Але останнім часом він усе більше переконувався, що можливо все. Раптом із-зі спини Мирона почулося: “Дядьку, дайте хрестик!”. Мирон обернувся, маленька дівчинка із довгим сивим волоссям стояла перед ним і довгій білій сорочці. "Не дам!” – відповів Мирон і пішов геть від дівчинки. Не встиг він і кроку зробити, як та кинулась йому на шию і хопила за волосся і закричала: “Дядьку, дайте хрестик! Хрестик, дядьку дайте хрестик!”. Маленькі холодні руки знайшли під сорочкою срібло. В ту саму мить Мирон скинув дівчинку на землю і кинув їй дерев’яний хрест. “Дванадцять,” – промайнуло у нього в голові.

Він, щосили побіг вперед. Діти кидалися на нього з усіх
боків, вони рвали ньому волосся, чіплялися за ноги, здирали до крові шкіру. Мирон хапав дітей бив їх об землю і лишав на дорозі дерев’яні хрестики. Одинадцять, десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три… Мирон перечепився через щось і впав, вдарившись обличчям об землю. Діти стрибали з верб прямо на нього.

У Темному свято Купала закінчилося. Але у  хатах ще горіло світло. Це старі розповідали дітям про купальські дива: про тварин, що починали говорити, про дерева, що переходили з місця на місце, про русалок, які розпалювали на берегах озер вогнища, і сипали попіл на  голови.   

Мирон здійнявся на ноги. “Живий”, - промайнуло в голові. Обличчя дуже боліло, одяг був розірваний Навколо було тихо, верби мовчали. Мирон перехрестився й хотів поцілувати хрестик. Його ніби блискавкою вдарило – однин срібний оберіг  зник. Мирон закричав у відчаї. “Зробили таки свою справу, бісові діти!” Мирон трохи подумав. “Хай буде, те що Бог дасть! Поки живий, і поки є сокира – буду йти”. Він  продовжив шлях. Його губи, ніби в лихоманці, повторювали молитву.      

Коли місяць, сховався за хмарою і стало зовсім темно, Мирон щось помітив попереду. Наблизившись, він зрозумів, що то миготять вогники. Котрісь із них були ближче, котрісь – подалі. На цей раз Мирон твердо вирішив при першій нагоді пустити в хід сокиру. Ліс розступився перед невеликим озером. “Прийшов”, -  від радощів Мирону захотілося плакати, - “невже прийшов? Але звідки тут вогнища?” Й справді, на березі озера, що мало форму правильного кола, було розкладено чотири великих багаття.  Вогонь відображався у воді. Мирон подивився туди. Чотири  червоних трикутники по краях чорного кола із синім місяцем посередині. “Гарно”, - Мирону перехопило подих від захоплення. Але милуватися видовищем не було часу, він кинувся в ліс шукати папороть.

Мирон не знав скільки часу він шукав. Декілька разів, він ніби помічав у далечині синій вогник, кидався туди – але нічого не знаходив. Він шукав по колу, поступово віддаляючись від озера. Він відчував втому тільки тоді, коли збивався з ніг і падав на мокру землю, коли широке листя папороті вмивало йому обличчя.  З кожною хвилиною пошуків Мирон розумів, що не знайде. Але він відмовлявся вірити у це, бо повірити – означало зневіритися у своїх мріях, зневіритися у чотирьох роках пошуків. “Стільки зусиль – і все марно? Ні.” Мирон продовжував пошуки. Його узяла злість на Віщунью, відчуття того, що його надурили невпинно росло в ньому. “Надурила, чортова відьмо! Наворожила і гроші не взяла!” – кричав Мирон, бігаючи по лісу. Його ноги не витримали і в котрий раз, він упав на землю. Але цього разу у нього не було сил піднятися. Мирон перевернувся на спину і поглянув у небо, яке потроху почало втрачати чорний колір “Все, кінець”, - подумав Мирон, - “У мене вже немає часу. Я не можу жити з вічною посмішкою, після того, що наробив”. Перед смертю йому захотілося пригадати щось приємне. Він згадав батьків, зробив спробу уявити свою справжню матір, потім пригадав нічне небо, зірки до яких він колись так тягнувся, пригадав він і чорне дзеркало Чистого озера із чотирма трикутниками по краях і синьою луною посередині. Чисте озеро, воно так нагадало йому…так нагадало йому… квітку.

Мирон здійнявся з місця і ніби божевільний понісся до озера. Перед очима усе пливло, гілки кущів били по ногах, але Мирон не зважав на те. Він усе зрозумів – треба було тільки встигнути. Мирон вибіг на берег озера на дорозі перед ним стала невисока дівчина із довгим волоссям, що доходило їй до пояса, з волосся струмками бігла вода і стікала по її не вдягненому тілу. В руці вона тримала мішок. Мирон не впізнав його. Він поглянув, що коїться у дівчини за спиною. У ближнього вогнища, дівчина без волосся руками вигрібала з вогнища попіл і сипала собі на голову, приспівуючи “Ой рости, рости моє волоссячко, ой приворожи, приворожи парубка”. Така ж пісня линула від кожного з інших багать   Мирон заткнув обидва вуха, і закрив очі.

- Поспішаєш, Мироне? - співучим голосом спитала русалка і посміхнулась. Мирон усе одно почув її.

- Пропусти мене, у мене сокира.

- Роздягайся, пропущу.

“Так ось навіщо мені, вивернутий одяг! Спасибі тобі, ворожко”, - подумав Мирон і пішов уперед, минаючи русалку, та була кинулась на нього, але їй ніби перегородила шлях невидима стіна. 

- Іди, іди! – прокричала люта русалка, - від мене тебе одежина вберегла, але від моїх безіменних сестер тебе не вбереже і сокира!               

На Мирона кинулася безіменна русалка. “Одяг мене не  врятує, а один хрестик я загубив”. Мирон перекинув єдиний хрестик на спину, щоб захистити себе ззаду. Русалка наближалась, Мирон ударив її сокирою – нічого. Русалка поцілувала його в губи. Потім подивилася йому в обличчя, в її очах Мирон побачив жах. Русалка закричала: “Сестри, сестри! Він сміється! Він сміється з нас!” Дівчина кинулася геть від Мирона і стрибнула у воду. Так зробили й інші. Тільки русалка із мішком у руці залишилася на березі.
Мирон кинувся до вогнищ. Руками, забувши про біль, він вигріб трохи попелу і висипав його в мішечок. Кинувся до іншого вогнища. Весь цей час русалка трималася позаду Мирона, який не помічав її. “Все, останній пелюсток!” – прокричав Мирон і побіг до четвертого багаття. Від щастя у нього по обличчю потекли сльози. В ту саму мить у нього перед очима з’явилась вродлива русалка, сміючись, вона дістала з мішка мертвого півня. “Ні…”, - встиг тільки сказати Мирон. Півень проспівав.

Усе зникло, наче нічого й не було.