Iсторiя про Того Кого Обрала Смерть

Історія про Того, Кого Обрала Смерть

* * *
- Хочеш я розповім тобі історію?
- Так.
- Тоді слухай...
* * *
З давніх-давен кожну тисячу років, Смерть обирає собі юнака, якому дарує свій подих, свій поцілунок і своє ім`я.
Подихом Смерті є меч, який при наближенні до людської плоті світиться блакитним сяйвом. І якщо доторкнутися цим мечем до людини, її охоплює блакитне полум`я. Коли воно зникає на місці нещасного не залишається навіть попелу.
Поцілунком смерті стає чорний панцир, який захищає тіло. І ніщо: ні меч, ні спис, ні стріла ні будь-яка інша зброя не могла залишити на панцирі навіть подряпинки.
Ім`я ж його було Той, Кого Обрала Смерть.
І ні людина, ні птах, ні звір, ні жодна з стихій, чи поодинці вони були, чи вкупі - ніхто не міг перемогти Обраного. Зупинити його могла лише сльоза... Сльоза яка впаде на його панцир... Сльоза ненависті і любові...
І прослуживши вірно тисячу років воїн йшов у невідомість, а на його місце приходив інший, Той, Кого Обрала Смерть.
 Ти запитаєш: "Для чого він був потрібен Смерті, коли вона Смерть ". Так. Вона Смерть Вона забирає всіх. Але по деяких посилає воїна. Він приходить до жертви торкається її Подихом Смерті і коли зникає полум`я на місці нещасного не залишається навіть попелу... Для чого це було потрібно їй ніхто не знає. Можливо по велінню богів, а можливо й на втіху самій Смерті...
Але одного разу Той, Кого Обрала Смерть не дослужив тисячу років.
* * *
- Тарасе...
- Хто тут?!
- Не лякайся мене, Тарасе...
- А чого б це я лякався... дівчини...
- Дівчини-смерті...
- А що, є ще й смерть-чоловік?..
- Смерть одна, але є ще й Той, Кого Обрала Смерть. І я обрала тебе...
- М... Мене? Ти... Ти хочеш забрати мене?
- Ні ... я хочу поцілувати тебе...
- Але навіщо?
- Щоб зробити тебе воїном... моїм воїном...
- Але який же з мене воїн ?
- Ти станеш наймогутнішим воїном, якого ніхто не зможе перемогти. Воїном у чорному міцному панцирі, на якому жодна зброя світу не може залишити навіть подряпинки. Воїном на чорному швидкому коні, який за мить домчить туди куди ти захочеш. Воїном з мечем, який не залишає навіть попелу. Моїм воїном...
- І що я робитиму?
- Ти приходитимеш до деяких і забиратимеш їх… для мене.
- А якщо я відмовлюсь когось забрати?
- Ти не зможеш... Навіть якщо захочеш...
- І довго я тобі служитиму?
- Ні... Рівно тисячу років...
- Тисячу?! Та це ж... Та це ж майже вічність!
- Тисяча років не складає навіть й мільярдної частинки вічності...
- І весь цей час мене ніхто не зможе перемогти?
- Зупинити тебе зможе лише сльоза... Сльоза яка впаде на твій панцир... Сльоза ненависті і любові... Але це ще не все, ти не зможеш кохати, ти не зможеш мати друзів. Бо, можливо, тобі доведеться їх вбити. Ти будеш сам…
- Але навіщо ти це мені розповідаєш, я ж можу відмовитись.
- Обраний повинен знати, що на нього чекає. І має прийти до мене з власного бажання.
- ... То ти говориш, що я буду сам... Сам... Я й так сам... У мене не має друзів, лише знайомі... Я не вірю в кохання... Я й так сам... Я згоден стати обраним.
- Тоді йди до мене... Обійми мене... Міцніше... Дай я тебе поцілую...
* * *

І з того часу новий обраний почав приходити до людей за наказом своєї володарки.
 Він приходив до бідних і до багатих, до хворих і до здорових, до старих і до молодих - до всіх кого захотіла Смерть.
 Він приходив і вдень і вночі, і вранці і в вечері, і взимку і влітку - завжди, коли цього хотіла Смерть.
Йому було байдуже до людського горя, щастя, смутку чи радості. Він приходив за наказом своєї володарки торкався жертви Подихом Смерті і йшов далі.
 І ніщо не могло зупинити його. Якщо хтось наважувався стати на захист життя бідолашний не мав шансів зберегти навіть своє життя.
Так відбувалося багато десятиліть чи навіть століть, доки одного разу...
* * *
- Я Той, Кого Обрала Смерть, і я прийшов по нього! - рука воїна вказувала на немовля, яке лежало в колисці.
- Ні! Тільки не його! Тільки не дитину... Візьми мене ... Чуєш... Чуєш! Візьми мене! - почувся плач який зворушив навіть каміння під ногами обраного.
- Якщо хтось хоче стати на захист життя, хай вийде на двобій!
- Я! Я стану на захист життя!
Погляд воїна впав на стару жінку яка вийшла з гурту.
- Ти?! Ти хочеш стати на захист життя? Ти хочеш стати на двобій? Зі мною? З Обраним? Та в тебе ж немає навіть зброї в руках. Чи може в тебе камінь за пазухою? Відійди стара, невже ти не розумієш, що найсильніші воїни світу ставали на двобій зі мною. І де? Де вони тепер?! Мертві! Мертві... Усі… Усі до одного! Чим же ти будеш захищатися? Чим ти мене хочеш здивувати? Де?! Де твоя зброя?!
- Ти питаєш чим я буду захищатися? Воїне… Ти... Той що називає себе обранцем Смерті... Ти забув найголовніше… Те, що забувати нікому не можна. Ти забув матір... Знай воїне, моя зброя пам`ять, мій захист колискова!
І з вуст жінки птахом у небо зринула пісня. І меч воїна вийнявся з піхв. Він підіймався в верх разом з піснею. І раптом...
- Мамо?.. Мамо... Не треба!... Я не хочу!... Не можу... Ні...
 І враз завмерло все. Завмер птах у небі. Завмер звір у лісі. Завмерли люди. Завмер час... Не завмерла лише пісня, яка підіймалася все вище і вище. Не завмер лише меч, який опускався все нижче і нижче. Не завмерла лише сльоза, яка бігла по обличчю залишаючи вологий слід. Сльоза любові і ненависті... Любові до матері… Ненависті до себе...
 І ось меч опустився... І обірвалася пісня… І впала сльоза з обличчя обраного на панцир… І зрушив час… І полетів птах… І стрибнув звір… І зашуміли люди…
 Завмер лише воїн, схилившись до землі. Ніби простягаючи руки до когось. Завмерла ще одна сльоза на його обличчі. Сльоза любові і ненависті...
* * *

І з того часу Смерть, перестала обирати собі воїна. А той... Останній... Так навіки і зостався там... Схилившись над землею... Простягнувши до неї руки... Ніби намагаючись доторкнутись до когось... Але ж там не залишилося навіть попелу... ..