Лови летючу мить життя

Довгий сумний вечір. За вікном стіна холодного сірого дощу, а я сиджу тут, сама, у мене немає нікого…
І раптом до мене починають долітати звуки дуже відомої мелодії. Повз нашого будинку проходить похоронна процесія… Так. Це жінка. Але ж вона зовсім молода! А той чоловік з маленьким восьмирічним хлопчиком позаду, мабуть, її чоловік.
Яке горе! Дитина залишилася без матері, а чоловік без коханої дружини. Їх душать сльози, вони безсилі проти смерті, поряд з нею вони - ніщо! - жалюгідні комахи, що повзають по землі і благають: жити…жити…жити…
І тут я зрозуміла, що я не сама! У мене є моє житя! Тільки воно для мене найдорожче в світі, тільки воно завжди зі мною, аж доки смерть не розлучить нас. Я повинна хапатися за нього з усієї сили! Та що я ?! Ми всі повинні! Повинні берегти його, любити і дарувати іншим.
…А процесія все йшла - повільно, неначе чорна хмара насувалася на весіннє блакитне небо. Страшний плач не давав серцю спокою, тирзав душу, роздирав її на шматки. А музика все лилась і лилась, вона наповнювала моє тіло, в голові все перемішалося: життя…моє життя…твоє життя…наше життя…
Згодом стало чутно лише звуки поволі накрапаючого дощу, і здавалось, що гілки дерев за вікном повторювали одні й ті самі слова: жити…жити…жити…