Похититель звуков

ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ:
Не могут быть равноценными текст и перевод, но могут быть два берега речки, могут быть два великих братских народа – русский и украинский, и может быть культурная интеграция – вот тут-то «перевод через душу» начинает занимать не самое последнее место…
Я самым настоятельным образом буду выступать за перевод моих русских текстов на язык моей родины – Украины. Иное дело, как станет поступать со своими текстами кто-либо другой. Меня после пяти лет проволочек так и не приняли в Национальный Союз писателей Украины. Мстить можно чиновникам, но не Отчизне.
Я буду бить, крушить, высмеивать до последнего дня на этой Земле — мздоимцев,  антисемитов, дураков и поддурачных, всяческих «цетеле» и «підбрехувачів», черносотенцев и бездарей всех мастей, но Киев – «родина моя нежная» здесь ни при чем – великий Вечный город мой многонационален, и да проститься ему такое – во веки и присно! Аминь!
13 февраля 2003 года, источник информации – новостной блок республиканского и городского Украинского радио:
Книг НСП_У в 2002 году по большому счету не издавал, но в числе прочих творческих союзов страны получил 4000 квадратных метров жилья в одной только столице. И если творческие союзы архитекторов и журналистов Украины в прошлом году пахали как пчелки, то НСП_У обеспечивал идеологически чиновничье прикрытие, но свои квадратные и кубические метры для псевдогениев литературных в Вечном городе получил...
Автор и переводчик, Веле Штылвелд
ПОХИТИТЕЛЬ ЗВУКОВ
Веле Штылвелд
Мало кто сегодня упомнит о резном ключе Падолини... А когда-то этот ключ был притчей во языцех. О нём говорили, о нём слагали легенды, да его просто боялись! Точно так же, как и копья Падолини. Но вы и о нём не знаете? Нет, вы серьёзно?! Тогда я вам сейчас сам всё расскажу. Но только, если позволите, обо всём по порядку...
Бывали ли вы когда-нибудь в Венецианской лагуне? Честно говоря, я там тоже не был ни разу, хотя профессия моя и разъездная.
Знаете ли, я представитель Духовного сыска. Меня обычно посылают из-за пределов нашей Реальности, скажем, во сне кое-где кое-что утрясать. Уже не впервые.
Сан у меня невеликий, похвастать особо нечем-то, но работы впрок. И головы не поднять. Нет, вы только подумайте, чуть голову на подушку, тут бы только поспать, а мне работай, работай...
Вот и осуществляю Духовный надзор, а то, не приведи Господи, скольких негодяев не удалось бы в жизни остановить. Ведь если он негодяй, то негодяй даже в предощущениях.
Недавно с одним таким фруктом — Бартоломео Падолини, может быть, слышали, всю ночь до третьих петухов промаялся-прокувыркался.
Он ведь кто? Странная личность, дворецкий. Понимаете, в одном из старинных замков в итальянском предгорье Альп бездну лет служит дворецким! У самого же себя! Итак, уже четыреста лет...
Да-да, я не оговорился. Четыреста. С виду — вылитый Паганини, только ни ростом, ни талантом не вышел, да и жив до сих пор. И некоторые приговаривают о нём всякие житейские гадости вроде того, что вот уже лет эдак триста не снимал он своей ливреи. Но я-то знаю, что каждые пятьдесят лет он себе новую ливрею заказывает! Да-да-да, на днях заказал восьмую.
Теперь лет пятьдесят будут шить — ручная работа, шитьё сплошь золотом на серебре. Денег старик не жалеет. Говорят, он родственник Агасфера, а тот никогда денег не считал, но и с Бартоломео Падолини, своим внучатым племянником, между нами, не шибко водится. А всё потому, что этот Падолини вор. Да, представьте себе, вор, но особый! Он похититель звуков.
О, это давняя история. Вы и не поверите. Всё начиналось в голубой Венецианской лагуне. Когда-то однажды в безоблачную лунную ночь из лагуны выплыла маленькая копия каравеллы Кристобано Коломбо — “Нинья”, на борту которой был единственный пассажир — альт Страдивари!
Страдивари просто обожал создавать альты! А крючконосый Бартоломео — слушать. О, Падолини не просто слушал! Он впитывал в себя волшебные звуки и лишал инструмент голоса, а исполнителей на инструменте — таланта и даже жизни.
Это страшный человек, и история эта страшная. Падолини покупал инструменты у великих мастеров или их наследников, а то и просто у коллекционеров по всему миру, и дарил их талантливым юношам.
Юные исполнители были обычно в восторге: им предстояло играть на божественных деках, касаться божественных струн, целовать божественные эфы, и они соглашались на единственное страшное условие Падолини — свой первый концерт сыграть для своего благодетеля в горном приюте в итальянских Альпах, посетив прежде в предгорье роскошный замок своего мецената, который даже в замке своём представлялся не более чем дворецким. Ах да, о ливрее дворецкого я вам уже рассказывал.
В этом замке юного исполнителя поджидал целый каскад чудес: здесь он мог наблюдать за строительством очередной малютки-каравеллы "Нинья", а так происходило ежегодно, затем избранник судьбы присутствовал на балу среди юных обольстительных фей — божественноголосых, как волшебные морские Сирены. Одна из таких сирен обязательно уже под утро обольщала юнца, а затем он ей играл на подаренном спонсором инструменте, а она пела. А до того был торжественный ужин, праздничный фейерверк и...
Наступало позднее холодное утро... Серьёзно, холодное. Северная Италия — не Венеция. Вы видывали когда-нибудь картину Сурикова “Переход Суворова через Альпы”? Такие они, Альпы.
На юношу одевали поверх концертного фрака в тёплый овечий тулуп, и он уходил в высокогорный приют следом за Падолини, который выступал со своим знаменитым копьём в руке, в шитой золотом по серебру ливрее, поверх которой на золотой цепочке, выполненной венецианским витьём, покоился какой-то странный, вычурный ключ.
В горах очень хорошая слышимость, но от обилия звуков могут прийти в движение снежные пласты и образоваться лавины. Так вот ни звуков, ни лавин в тех местах ни единожды не случалось. Выдающийся исполнитель играл в приюте, состоящем из продуваемых досок, но никто (!) даже из рядом стоящих с приютом его просто не слышал, хотя концерт порою длился по шесть-семь часов.
Затем из приюта выходил уже один Падолини. Перед собою он бережно выносил инструмент — Гварнери ли, Страдивари ли. Едино. Кто-то из слуг выносил из пустого приюта копьё, и вся процессия шла в замок, совершенно не задавая вопроса: куда исчез исполнитель. Как не удивляло никого и то, что конец копья нисколько не был окровавлен...
В Запределе почувствовали катастрофу. Через сто лет со всей Земли должны были исчезнуть все великие инструменты, а вместе с ними и все величайшие виртуозы-исполнители.
Теперь о голубой Венецианской лагуне: каждый год по ней проплывали на микрокаравеллах в вечность великие, безголосые инструменты. Там, в итальянских Альпах, в высокогорном приюте все они навсегда лишались своего звонкого гениального голоса.
И тогда было принято решение — подослать к Падолини меня под видом нового виртуоза. Идея незатейливая в самом добром своём побуждении, но почти неосуществимая. Я вам разве не рассказал, что однажды, ещё до рождения, какой-то слон мне туго наступил на ухо. Только не спрашивайте, на какое! Поверьте, он неплохо помялся на обоих, а потому для меня что рэп, что сиртаки...
 Но, как видно, это и было необходимым условием. В Запределе я не то, что на нашей грешной Земле, где мне все с тоской говорят: “мало того, что ты умный, так ты ещё и некрасивый”. И знаете, приходится соглашаться. А вот в Запределе — я просто импозантный красавчик.
В общем, клюнул на меня Падолини и посулил альт Страдивари. Я от умиления даже облобызал его серебряную манишку. Тут всё и завертелось: и фейерверк, и бал-маскарад при свечах, и нежноголосая итальянская северянка, южанки мне не приглянулись, а серьёзных промахов в выборе фей за мной не водилось, так что ночь была достойна самых чувственных описаний.
Да зачем они вам, вы, я вижу, в этом деле тоже не промах, а значит, опустим обсасывание тел и перейдём к позднему морозному утру. Лично меня потряс овчинный тулупчик. Он словно прирос к плечам — век не снимал бы. А тут ещё моя пылкая красавица за процессией увязалась. Странно то, что Падолини не возражал. И на её плечики шубейку нашёл. Должно, был продуман им и такой вариант.
А высокогорный приют оказался чуть ли не порушенным сарайчиком, стоящим на семи горных ветрах. Только втроём мы в него и вошли. Лично я — с трепетом. Попробуй не трепетать, когда за четыреста лет ни один ещё виртуоз из этой хибары назад нос не казал.
Но хибара внутри оказалась настоящим концертным залом, с подиумом для исполнителя, с роскошной ложей для единственного слушателя, Лилит, и той пришлось подле него просто стоять. Я же открыл дорогой футляр, вынул из него альт, взял его на минуточку в руки и чуть не обмер.
Из глубины огромного зала на меня смотрели четыреста исполнителей, запрятанных в нишу Времени, закрытую на ключ, висевший теперь на серебряно-золотой ливрее похитителя Звуков. Я снова положил альт в футляр. Видение исчезло.
Я положил, но не смог бы этого сделать человек одержимый, вот почему все они просто не осознали своей западни, полагая, что им пригрезились многочисленные поклонники... Я так более не полагал. Теперь я прямо посмотрел на Лилит. Наши взгляды рассказали нам, что мы здесь оба не случайные люди, а единомышленники, и тогда я заявил этому отпетому фрукту, этому страшному человеку, что никакой я не виртуоз.
— О проклятие, — взвыл Падолини, — да знаете ли вы, что сегодня единственный день, когда в этом зале можно столь прекрасно играть?.. Но кто это сделает, раз не вы?! Кто, о, Боже мой, кто?! С чем уйдёт новая каравелла?! Что за люди, что за время, почему все лгут, если до сих пор умел лгать только я... Но даже это не главное. Ведь сегодня же день обета! Я обещал... Я обещал отбирать у Человечества Звуки...
— Вот и славно, — заступилась за всех нас Лилит. — Вы обещали, а мы ни при чём... Ведь мы ничего никому вроде не должны... Но коль скоро за гостеприимство следует заплатить, мы с величайшим уважением выслушаем вас, мэтр Падолини. Играйте, или четыреста лет вас так и не научили держать в руках этот божественный инструмент?!
— Да что вы говорите, мерзавка! Я — величайший исполнитель всех времён и народов! Я — действительно инструмент, я — действительно эфы, источающие сладчайшие звуки, о которых вы и не ведаете... Но, если я сыграю, я уйду к ним!.. А я хочу жить!
— Но, если вы не сыграете, быть вам клятвоотступником, а это вам не простят...
— Я страстно хочу жить!
— А они не хотели? Играйте, Бартоломео!.. Ваше время пришло. Докажите, что и вы прожили не впустую. Мы с писателем ваши душепреемники. Отдайте ему копьё, а мне ключ, они вам больше не понадобятся...
Падолини повиновался. Взгляд его был ужасен, руки у него тряслись:
— Мне будет стыдно посмотреть им в глаза. Ведь я однажды украл их талант.
— Теперь возвращайте... И готовьтесь к лавине в горах. Эта лавина погребёт и ваш замок.
— Мне и прощаться не с кем... Разве что со Звуками... Ведь сколько столетий я так алчно крал их у Человечества!
Больше Бартоломео не сказал ни единого слова. Руки потянулись к альту, отыскали смычок, и он заиграл. Так божественно никто не играл на этой Земле со времён великого Паганини. Он играл, вызывая лавину в горах, а я отчаянно разбивал копьём временную перегородку. Наконец, мне это удалось и из-за перегородки времени стали по одному выходить виртуозы, отбирая у Падолини свой великий талант
Отныне их дорога, долгая и светлая дорога простиралась в Вечность, где ждали их оставленные матери, возлюбленные, концертные залы и никогда так и не рождённые на этой Земле дети.
Каждый из них прикасался к ключу в руках Лилит, прощался кивком со всеми и отбывал в вечность. Когда подошло время уйти последнему, талант, виртуозный талант коварного Бартоломео иссяк.
Теперь ему самому надлежало уйти в ту нишу времени, в которой он прежде держал своих виртуозных узников. Но прежде я забросил в эту нишу копьё. Пройдя преграду времени, оно рассыпалось в прах. Так же поступила с ключом Падолини и поддержавшая меня в столь трудном деле Лилит.
Ниша стала пожирать тело похитителя Звуков. Он отчаянно и цепко держался за альт работы великого Мастера. Этого я допустить не мог. Этот альт должен был остаться и принадлежать Человечеству. Я цепко ухватился за альт Страдивари, но Лилит приказала мне не делать этого.
— Он сам его тебе отдаст в последнюю минуту. Он просто будет обязан отдать то, что ему не принадлежит... — И действительно, в последние мгновения сам Падолини протянул мне альт.
— Возьми и да будет тебе альтом твой письменный стол, а этот альт принадлежит Человечеству.
май 1998 — май 2000 гг.
ВИКРАДАЧ ЗВУКІВ
Веле Штилвелд
переклад Ірини Діденко
Мало хто вже пам"ятає сьогодні про різьблений ключ Падоліні. А колись про цей ключ чого тільки не казали! Про нього навіть складали легенди, та його просто боялися. Точнісінько, як і спис Падоліні. Але ви і про нього не знаєте? Невже, насправді нічого не чули?! Тоді я вам зараз про все розповім. Але тільки, якщо дозволите, по порядку...
Чи бували ви коли-небудь у Венеціанській затоці? Чесно кажучи, я там теж не був жодного разу, хоча професія моя і з відрядженнями.
Беріть до відома, що я представник Духовного розшуку. І посилають мене зазвичай за межі нашої Реальності, скажімо, у сновиди дещо з"ясовувати, і вже не вперше...
Посада моя невидатна, немає про що і казати, але працювати треба чимало. Інколи і голови не підняти. Немає спокою навіть тоді, коли інші вже сплять. Уявляєте, як тільки голову тягне до подушки, так мені — працюй і працюй...
От і здійснюю Духовний нагляд, а то, не наведи Боже, скількох мерзотників не вдалося б зупинити в житті. Адже якщо він мерзотник, то мерзотник навіть у планах своїх на майбутнє.
Нещодавно з одним таким фруктом — Бартоломео Падоліні (може чули коли?) — усю ніч до третіх півнів пробідкався.
Адже він хто? Чудернацька особистість. Розумієте, в одному із старовинних замків у італійському передгір’ї Альпів безодню років перебуває на службі наглядачем замку! У самого себе! Отак вже чотириста років...
Так-так, я не омовився. Чотириста. На вигляд — точнісінький Паганіні, тільки ані зростом, ані талантом не вийшов.
Та деякі розводять про нього всілякі плітки на кшталт того, що от вже років десь триста не знімав він своєї лівреї. Але я знаю напевне, що кожні п’ятдесят років він собі нову ліврею замовляє! Так-так-так, на днях замовив восьму.
Тепер років п’ятдесят будуть шити — ручна робота, шиття — золотом по сріблу. Грошей дідок не шкодує. Говорять, він родич самого Агасфера, а той ніколи на гроші не зважав, але і з Бартоломео Падоліні, своїм внучатим племінником, між нами, не дуже-то й водиться. А все тому, що цей Падоліні — злодій. Так, уявіть собі, злодій, але особливий! Він викрадач звуків.
Се давня історія. Ви і не повірите. Все почалося в блакитній Венеціанській затоці. Одного разу, колись так давно, що ніхто вже й не пам’ятає, в безхмарну місячну ніч із затоки випливла маленька копія каравели Кристобано Коломбо — "Нін"я", на борті якої був єдиний пасажир — альт Страдиварі!
Страдиварі просто без тями кохався у створенні альтів! А гачконосий Бартоломео — у слуханні їх. Одначе Падоліні не просто слухав! Він всотував у себе чарівні звуки і позбавляв інструмент голосу, а виконавців — таланту і, навіть, життя.
Зволікайте, це страшна людина, і історія ця страшна. Падоліні купував інструменти у великих майстрів або їхніх спадкоємців, а то і просто у колекціонерів по всьому світу, і дарував їх талановитим юнакам.
Юні виконавці були, звичайно, у захваті: їм випала доля грати на божественних деках, торкатися божественних струн, цілувати божественні ефи, тому... вони погоджувалися на єдину страшну умову Падоліні...
Свій перший концерт зіграти для свого благодійника в гірському притулку італійських Альп.
Та перед тим юнаки мали відвідати у передгір’ї розкішний замок свого мецената. Вони не повинні були знати, що наглядач замку — це він і є.
У тому замку на юного виконавця чекав цілий каскад чудес: тут він міг спостерігати за будівництвом чергової крихітки-каравели "Нінья", і так відбувалося щорічно, після чого обранець долі запрошувався на бал з юними спокусницями-феями — божественноголосими, як чарівні морські Сирени.
Одна з таких сирен обов"язково ще до третіх півнів спокушала молодика, а потім він грав їй на коштовному інструменті. А вона співала. До того була урочиста вечеря та святковий фейєрверк.
...Підходив до вінця гірський прохолодний ранок. Дійсно, холодний. Північна Італія — не Венеція. Ви бачили коли-небудь картину Сурикова "Перехід Суворова через Альпи"? Саме такі вони, Альпи.
Поверх концертного фраку хлопцю вдягали теплий вівчаний кожух, і він йшов у високогірний притулок слідом за Падоліні, що виступав попереду зі своїм знаменитим списом у руці, вдягнений у гаптовану золотом по сріблу ліврею, на якій на золотому ланцюжку, виконаному венеціанським плетінням, висів не менш знаменитий ключ.
У горах дуже гарне відлуння, але від звукового тиску можуть прийти в рух сніжні пласти, і утворитися лавини. Так от ані звуків, ані лавин у тих місцях ніколи не траплялося.
Видатний виконавець грав у притулку, збудованому з ницих дощок, але ніхто (!) навіть з тих, хто знаходився поруч з притулком, його просто не чув, хоча концерт поінколи продовжувався по шість-сім годин.
Після цього з притулку виходив лише один Падоліні. На простягнутих руках він охайно ніс інструмент — Гварнері, чи Страдиварі — єдино. Хтось із слуг виносив з порожнього притулку спис, і вся процесія прямувала до замку, ніколи не задаючи питання: а де ж виконавець? Це страшним чином не дивувало нікого, як і те, що кінець спису ніскільки не був закривавленим...
У Потойбіччі відчули катастрофу. Через сто років зі всієї Землі повинні були зникнути всі великі інструменти, а разом із ними і всі найвидатніші віртуози-виконавці.
Тепер про блакитну Венеціанську затоку: щороку по ній пливли на мікрокаравелах у вічність великі безголосі інструменти. Там, в італійських Альпах, у високогірному притулку всі вони назавжди позбавлялися свого геніального голосу.
І тоді було прийняте рішення: відрядити до Падоліні мене під виглядом нового віртуоза. Ідея проста і відчайдушна у своєму намірі, але майже нездійсненна. Я вам хіба не розповів, що ще до народження слон мені туго настав на вухо? Тільки не питайте, на яке! Повірте, він неабияк потоптався по обидвох, а тому для мене що реп, що сіртаки...
Але, як видно, це і було необхідною умовою. У Потойбіччі я не те, що на нашій грішній Землі, де мені всі з тугою говорять: "Мало того, що ти розумний, так ти ще і поганкуватий з лиця". І, знаєте, потрібно погоджуватися. А от у Потойбіччі — я просто красунчик.
Словом, клюнув на мене Падоліні і пообіцяв альт Страдиварі. Я від розчулення навіть обцілував його срібну маніжку. Тут все і почалось: і фейєрверк, і бал-маскарад при свічках, і ніжноголоса італійка з півночі, дівчата з півдня мені не впали у вічі, а серйозних промахів у виборі фей за мною не водилося, так що ніч була гідна найчуттєвіших описів.
Та навіщо вони вам? Ви, я бачу, на цій справі теж знаєтесь, а значить, прямо перейдемо до пізнього морозного ранку.
Особисто мене зворушив вівчаний кожушок. Він ніби приріс до плечей — сторіччя не знімав би. А тут ще моя палка красуня за процесією вгрузлася. Чудно те, що Падоліні не заперечував. І на її плечики шубейку знайшов. Певно, був продуманий ним і такий варіант.
А високогірний притулок виявився ледве чи не порушеним сарайчиком, що стоїть на семи гірських вітрах. Тільки утрьох ми до нього ввійшли. Особисто я — з трепетом. А спробуй не трепетати, коли за чотири сотні років жоден віртуоз із цієї хібари назад не вийшов.
Але хібара всередині виявилася сучасним концертним залом, з подіумом для виконавця, з розкішною лоджію для єдиного слухача. Ліліт і та мала просто стояти. Я відчинив коштовний футляр, вийняв із нього альт, взяв його на хвилиночку до рук... та так і застовбів.
З глибини величезного залу на мене дивилися чотириста виконавців, захованих у нішу Часу, замкнену на ключ, що висів тепер на срібно-золотій лівреї викрадача Звуків. Я знову поклав альт у футляр. Мара зникла.
Я поклав, але не змогла б цього зробити людина одержима, ось чому всі вони просто не усвідомили своєї пастки, вважаючи, що їм примарились численні уболівальники... Я так більш не вважав.
Тепер я заглянув у очі Ліліт. Наші погляди розказали нам, що ми тут обидва не випадкові люди, а однодумці, і тоді я заявив цьому фруктові, цій химерній людині, що ніякий я не віртуоз.
 — Прокляття! — заволав Падоліні, — та чи знаєте ви, що сьогодні єдиний день, коли в цьому залі можна надпрекрасно грати?! Але хто це зробить, якщо не ви?! Хто, Боже мій, хто?! Як же піде нова каравела?! Що за люди, що за час, коли всі брешуть там, де досі вмів брехати тільки я... Але навіть і це не головне. Адже сьогодні день обітниці! Я обіцяв... Я обіцяв відбирати у Людства Звуки...
 — От і чудово, — заступилась за всіх нас Ліліт. — Ви обіцяли, а ми ні... Адже ми нічого нікому нібито не винні... Але якщо за гостинність треба сплатити, ми з найвидатнішою повагою вислухаємо вас, метре Падоліні. Грайте, а може чотириста років вас так і не навчили тримати в руках цей божественний інструмент?!
 — Що це ти таке верзеш, мерзотнице! Я — найвидатніший виконавець всіх часів і народів! Я — сам інструмент, я — справжні ефи, що виточують найсолодші звуки, про які ви й не чули... Але якщо я зіграю, я піду до них!.. А я хочу жити!
 — Що ж, якщо ви не зіграєте, бути вам клятвовідступником, а це вам не вибачать...
 — Я пристрасно хочу жити!
 — А вони не хотіли? Грайте, Бартоломео!.. Ваш час настав. Доведіть, що і ви жили для чогось. Ми з Духовним слідчим ваші спадкоємці. Віддайте йому спис, а мені ключ, вони вам більше не знадобляться...
Падоліні послухався. Очі його були сповнені лякаючою порожнечею, руки тряслися:
 — Мені буде соромно дивитися їм у вічі. Адже я якось вкрав їхній талант.
 — Тепер вертайте... І готуйтесь до лавини у горах. Ця лавина поховає і ваш замок.
 — Мені і вибачатися нема перед ким... Хіба що перед Звуками... Адже скільки сторіч я так жадібно викрадав їх у Людства!
Більше Бартоломео не сказав ані слова. Руки потяглись до альту, відшукали смичок.
І він заграв.
Так божественно ніхто не грав на цій Землі з часів великого Паганіні. Він грав, викликаючи лавину в горах, а я несамовито розбивав списом тимчасову перепону. Нарешті мені це вдалося, і із-за перепони Часу стали по одному виходити віртуози, відбираючи у Падоліні свій великий талант.
Віднині їхня дорога, довга та світла, прямувала у Вічність, де чекали на них залишені матері, кохані, концертні зали та ніколи так і не народжені на цій Землі діти.
Кожний з них торкався до ключа в руках Ліліт, прощався кивком зі всіма і відбував у вічність. Коли підійшов час піти останньому, талант, віртуозний талант лицедія Бартоломео був вичерпаний.
Тепер йому самому належало піти у ту нішу часу, в якій він раніше тримав своїх віртуозних в"язнів. Але спершу я закинув у цю нішу спис. Минувши перепону часу, він розсипався на порох. Те ж зробила із ключем Падоліні і моя подруга у цій тяжкій справі Ліліт.
Ніша стала пожирати тіло викрадача Звуків. Він відчайдушно і чіпко тримався за альт роботи великого Майстра. Цього я припустити не міг. Цей інструмент повинен був залишитися і належати Людству. Я щосили ухопився за альт, але Ліліт наказала мені не робити цього.
 — Він його сам тобі віддасть. У останню хвилину. Він просто буде зобов"язаний віддати те, що йому не належить..
І справді, в останню мить Падоліні відпустив альт:
 — Візьми його, Людино, і хай буде тобі альтом твій письмовий стіл, а цей — належить Людству.
Травень 1998 — червень 2000 рр.