Встреча на елисейских полях

Билингвы известны более пяти тысяч лет. Во времена древних шумеров впервые додумались, а может быть и не впервые переводить царские указы с аккадского языка на языки 127 племенных союзов и государств, и наоборот, челобитные и кляузы с языков и диалектов этих народов на аккадский язык. Трудно сказать, так ли все было, но в Истории аккадские переводчики считаются первопроходцами, они и с Библией поднаторели, первыми ее сшили из легенд огромного множества первоисточников, и, не случись глобальных земных катастроф, наводнений всемирных что ли, знали бы мы куда как более чем сегодня. Это я к тому, что переводить свои тексты на знакомые и любимые языки крайне полезно. Вот почему, где могу, регулярно являю на ресурсе билингвы. Вот недавно добавили до оригинального текста "Лунных качелей" и прекрасный украинский перевод "Місячні гойдалки". Читайте, дорогие братцы-читатели, на любом из более близком вам языке: русском ли, украинском ли… Все едино! Мир Вашему дому! А штыл андер вельт!
Автор

ВСТРЕЧА НА ЕЛИСЕЙСКИХ ПОЛЯХ
(интервью в Преднебесье)
Веле Штылвелд
Случилось быть мне однажды на Елисейских полях. Да только не Парижских, а Преднебесных. Встретился мне тамошний пастух-инструктор — весь в драных одеждах и над головой его отчаянно дырявый, промокающий напрочь нимб скошен, как у солдата-срочника дембельного периода. И голосит тот пастух-инструктор, голосит во всю свою поднебесную глотку чуть ли не Иерихонской трубой.
Опешил, остановился, представился... Отвлек преднебожителя от плачей Египетских, заговорил от тощих жизни местах. Так и познакомились. Пастуха звали, естественно, Пан, правда, с виду не козлоногий, а по преднебесной иерархии — Ангельский.
—  Ну, тогда я, — говорю, — вроде как господин Киевский. А пан , он что господин, что товарищ, стало быть, и вы господин Ангельский.
— Ну, поп свинье — не товарищ, — но только и впрямь вид у меня хотя и преднебесный, но далеко как не панский. — Одним словом, согласился Пан ангельский господином Ангельским величаться.
— Что бродишь до времени в Преднебесье? — спрашивает у меня господин Ангельский.
— Так вот, вроде бы на экскурсию, строго по синусоиде попутного сновидения. А ещё потому, что ангелы стали ко мне в сны сами являться. Вот и выбрался разобраться, что да как.
— Ну, тогда ты попал строго по назначению. Но особо разбираться тебе здесь не в чем. Понимаешь, все эти души небесные, которые на Земле ангелами обзываются, шибко нематериальны. Но, поди ты, до земных блажей охочи. И надо мной, стариком, всячески потешаются, поскольку из-за сплошных забот в Преднебесье, нет и не может у меня быть видов на Землю материальную, тогда как они любыми правдами-неправдами так и метят сигануть без всяких-яких прямёхонько на твердь земную дабы куда как больше грешить чем в прошлые времена. Для таких отчаянных на астроплане семь дней как семь лет, а, поди ты, дельтапланов в Преднебесье отроду не водилось. Вот и выпрыгиваю скорые косяками. И тут же разбиваются. И такое очень часто случается. То и дело закипают страсти от неуёмных ангелов и ангелиц, но чуть те только взбрыкнутся в Преднебесье, так тут же оземь звёздным камнепадом. Вроде бы и души учётные, а в обездушенные камни оборачиваются. А вы там у себя на земле неистовствуете: “Метеориты, болиды, астероиды!..”
Враки. Это всё те, кто без меня, пастуха-инструктора из Преднебесья, в земные веси пожаловал. Многие сразу с астроплана, ещё и от грехов прошлых как следует не отмывшись. Им слово, а они тебе три, и уж так срочно вновь подавай им твердь земную обетованную для всяких пуще прежних злопакостей, а там уже и без них, сам понимаешь... И конечно же, никаких преднебесных амортизаторах и ремнях безопасности они толком ничего сном-духом не ведают. Так мало того, что сами в камни скипаются, они ещё и другие живые души собою же губят. Шибанёт такой камень по темечку — и представился на астроплан очередной имярек. А люди не чебуреки, им бы дозреть до смерти — тогда и в стаде преднебесном вели бы себя гоже, а не чудили бы тупо с извечно вздорным: “Даёшь!” А то ещё урекает кого такой, с позволения, камень, и прощения не попросит, и останется на земле хатка в три латки, а душа без крылатки отлетит до времени и даже собьётся на межзвёздном пути. Потому как всякую душу иной другой пастух в стадо для усопших не успеет забрать, и будет блуждать сия душа, пока не пристанет к таким же бестолковкам и не ударится в преднебесную революцию. Опять же, в небесном стаде ангелов недочёт, а мне выговор за это вкрутую от самого Старшого, поэтому и поставлен обучать преднебесные рати не просто с небес башкой оземь сигать, а возвращаться очень нежно, по-божески, и в человеческих обликах на земле проявляться. Покорные обучаются долго, и, как подобает, безропотно; спешные же — хоть и не камнями оземь бряк-бряк, а всё равно норовят выскользнуть не людьми. Ты такому тысячу раз талдычишь: “Нежненько, дурка небесная, через лоно женское, через лоно”, а он тебе на то с Преднебесья бряк-шмяк. Не человек, а ворона.
Где лицом прямо о камни чиркнется, ещё и нечеловеческим, ангельским истешет то лицо, сотрёт до тыльно-черепных косточек — и на том всё. С таким видом никто его в люди не выпустит.
Или вот что ещё: едва лишь от живительного патрубка в пуповине вздохнёт, как тут же тебе поспешно и закаркает. А ему же говорилось, дурню, что в плаценте не каркать, а постигать ауру человеческую через лоно матери земной следует. Вот и хватаешь таких сорвиголов, и вытряхиваешь из человеческих обликов. А с другой стороны, они уже вроде как и не ангелы, потому что и рожицы у них покоцанные, и глотки поземному лужённые. Думал я долго над тем, что с этой бесполезной братией делать. Хотел было на усыпку да на утруску списать, да только сам Старшой через допотопного ангела положил на меня анафему, через которую даже ангельский нимб скосило, и повелел мне допотопный ангел со Старшим в бесплодную полемику не вступать, а по совету старших же начальственных серафимов пообуздать младших поспехов и любыми путями нелепое положение выправить. Вот я и выправил.
Посмотри: чуть только где городок, чуть только где деревенька, чуть только где крыша над хаткой на огульном сквозняке — там, рядышком с обителью человеческой, обязательно сыщется стая вздорных ворон — бестолковых, глупых, крикливых. Чуть что как закаркают — хоть уши воском залей. Даже нам здесь, в Преднебесье, прямо беда с барабанными перепонками. Это оттого, что они, вороны, все до единой меня чистят, в недочёт человеческих своими обликами безобразными.
А чуть война, они же первые ещё живым да тёплым глаза до смерти клюют. Но и люди к ним, прямо скажу, тоже идут не с лаской. Чуть где голод, проруха — первым делом на вертел сажают ворон и, хоть плюются, а съедают до косточек. А Старшему от всего этого просто нутро воротит.
Он ведь ведает, что и люди, и вороны — из единого ангельского Преднебесья, да только ни одной душе страховочных ремней с парашютами не даёт. Так, видно, у него издревле повелось, а посему всё так вот и разрешилось: возвращаются на грешную землю трояко — кто камнем, кто вороном, кто человеком.
Мне же остаётся обычная повседневная служба — учить, наставлять, вразумлять по полному курсу, но только до времени, пока всякий для себя сам на землю дороги не выберет. Вот я тебе и говорю, господин экскурсант Киевский: при пробуждении никогда резко не вскрикивай — не то целый день прокаркаешь. А тем более никогда резво спросонок не выскакивай из-под одеяла, а то шмякнешься мимо домашних тапочек всеми мослами об пол, словно самый что ни на есть каменный. А больше — чего говорить... Но, прежде чем проснёшься, раз и навсегда попрощайся со мной и улыбнись этой сказке. Как и всякая сказка, до времени умилит она тебя и забудется”.
...Я открываю глаза. За окнами долбит стекло большой старый ворон. В клюве у него крохотный камешек. Я неожиданно показываю ворону язык — и тот от удивления каркает, выпуская камешек, который столь же внезапно летит, чертя яркую полосу до земли.
В этот время тротуар подметает изрядно пьяный дворник Трофим. Камешек падает в двух шагах от Трофима. И, не замеченный дворником, остаётся лежать на асфальте.
сентябрь 2000 г.

ЗУСТРІЧ НА ЄЛИСЕЙСЬКИХ ПОЛЯХ
(інтерв"ю в Переднебессі)
Веле Штилвелд
Якось трапилося бути мені на Єлисейських полях. Та тільки не Паризьких, а Переднебесних. Зустрівся мені тамтешній вівчар-інструктор — увесь у дранті і над головою його геть дірявий, промоклий наскрізь німб навскоси, як кашкет у вояка термінової служби дембельного періоду. І голосить той вівчар-інструктор у всю свою піднебесну горлянку, немов Ієрихонська труба.
Я спантеличений, зупинився, відрекомендувався... Відвернув переднебожителя від лементів Єгипетських, завів мову про хиткі життєві тонкощі. Так і познайомились. Вівчара звали, природно, Пан, щоправда, з вигляду не козлоногий, а за переднебесною ієрархією — Янгольський.
— Ну, тоді я, — кажу, — нібито добродій Київський... Бо пан — то що добродій, що товариш. Виходить, і ви — добродій Янгольський.
— Ну, гусак свині — не товариш, але й насправді вигляд у мене хоча і переднебесний, але далеко не панський, — одним словом, згодився Пан янгольський добродієм Янгольським величатися.
— Чого блукаєш довчасно в Переднебессі? — запитує в мене добродій Янгольський зацікавлено.
— Та от, немовби на екскурсії тут, строго за синусоїдою попутнього сновиду. А все через те, що янголи стали до мене у сни з’являтися. Ось і вибрався розібратися, що воно до чого та й як.
— Ну тоді ти потрапив чітко за призначенням. Але особливо розбиратися тобі тут ні в чому. Розумієш, всі ці душі небесні, що на Землі янголами звуться, вельми нематеріальні. Але, бач ти, до земних вибриків охочі. І з мене, древнього, всіляко глузують, оскільки через суцільні турботи в Переднебессі, немає і не може в мене бути особливих поглядів на Землю матеріальну, тоді як вони будь-якими хитрощами так і намагаються гепнутись прямісінько на твердь земну, щоби куди як більше грішити, ніж у минулі часи. Для таких відчайдушних осіб на астроплані сім днів — як сім років, а, бач ти, дельтапланів у Переднебессі для забаганок тих спритників зроду не водилося. От і вистрибують швидесенько гуртами, анічогісінько не тямлячи. І тут же розбиваються. І таке дуже часто трапляється. Поінколи закипають пристрасті від невгамовних янголів і янголиць, але ледь тільки вони вибрикнуть в Переднебессі, як одразу на землю — зоряним каменепадом. Немовби і переліченні душі, а на збездушене каміння обертаються. А ви там у себе на землі волаєте:
— Метеорити, боліди, астероїди!..
Брехня! Це все ті, хто без мене, вівчара-інструктора з Переднебесся, до земної юдолі завітати вирішив: багато хто відразу з астроплану, ще і від гріхів минулих як слід не відмившись. Їм слово, а вони тобі три, і вже через короткий термін знов подавай їм твердь земну обітовану для всіляких гірших за колишні мерзотностей, а там вже і без них, сам розумієш... І звичайно ж, про ніякі переднебесні амортизатори і ремені безпеки вони і сном-духом не знають. Так замало того, що самі на камені обертаються, вони ще і інші живі душі собою ж гублять.
Влучить такий камінь у тім’ячко — і з’явиться на астроплані душа янгольська від чергового небіжчика. А люди не чебуреки, їм аби дозріти до смерті — тоді і в отарі переднебесній вели б себе гідно, а не блазнювали б тупо зі споконвічно дурепним “Даєш!..”
А то ще ухекає когось такий, із дозволу сказати, камінь, і пробачення не попросить, і залишиться на землі хатка на три латки, а душа без крилатки покине Землю завчасно і навіть заблукає на міжзоряному шляху. Тому що не всяку душу деякий вівчар встигне забрати до отари померлих, і буде ся горопашна душа блукати вздовж Чумацького шляху, доки не приб’ється до таких же нетямущих, і не кинеться в переднебесну революцію.
Знову ж, у небесній отарі янголів не вистачає, а мені догана за це в круту від самого Старого, бо саме я поставлений навчати переднебесні раті не просто з небес вниз головою стрибати, а вертатися на Землю вкрай ніжно, по-божому, і в людській подобі на землі проявлятися. Покірні навчаються довго, і, як належить, бездоганно; спішні ж — хоч і не камінням на землю геп-геп, а все одно прагнуть не людьми  вислизнути. Ти такому тисячу раз торочиш:
— Ніжненько, дурна твоя макітра небесна, через лоно жіноче, через лоно, теплими водами оповите, — а він тобі на те з Переднебесся буц-туц... Та вже не людиною, а вороною.
Де й обличчям прямо об камені чиркнеться, ще й недолюдським, янгольським, і обдере те обличчя, і зітре його до потилично-черепних кісточок — і на тому край. У такому вигляді ніхто його в люди не випустить.
Або от ще: ледь лиш від життєдайного патрубку в пуповинні повітря ковтне, як зараз же тобі поспішно і закряче. А йому ж сказано було, дурню, що в плаценті материнській не крячуть, а осягають ауру людську через лоно материнське. Ось і хапаєш таких башибузуків, і витрушуєш із людських подоб.
А з іншого боку, вони вже ніби й не янголи, тому що і пики в них порепані, і пельки поземному галасливі. Думав я довго над тим, що з цією некорисною братією робити. Хотів був на усипку та на утруску списати, та тільки сам Старий через Допотопного янгола наклав на мене анафему, через яку навіть янгольський німб збочило, і наказав мені той янгол зі Старим у безплідну полеміку не вступати, а за порадою старших же начальницьких серафимів приборкати молодших поплічників і будь-яким чином безглузде становище виправити. От я і виправив.
Подивись: тільки де містечко, тільки де село, тільки де стріха над хаткою випнеться понад землею — як там же, поряд із житлом людським, обов"язково віднайдеться зграя недолугих ворон — безглуздих, дурепних, галасливих. Ледь ті крулі закрячуть — хоч вуха воском заливай. Навіть нам тут, у Переднебессі, просто лихо з барабанними перетинками. Це від того, що вони, ворони, всі до єдиної, мене ганьблять за ненабуті ними людські подоби.
А тільки війна, вони ж перші ще живим та теплим очі до смерті викльовують. Але і люди до них, прямо скажу, теж ідуть не з ласкою. Тільки де голод, руїна — найперш саджають на рожен ворон і, хоч плюються, а з"їдають до кісточок. А Старого від всього цього просто нудить.
Адже він знає, що і люди, і ворони — з єдиного янгольського Переднебесся, та тільки жодній душі страхувальних ременів із парашутами не видасть. Так, видно, у нього споконвіку повелось, а тому от все так і розв´язалося: вертаються на грішну землю трояко: хто змертвілим каменем, хто крякаючим вороном, хто істино людиною.
Мені ж залишається звичайна повсякденна служба — навчати, наставляти, врозумляти за повним курсом, але тільки доти, доки всякий для себе самого на Землю дороги не вибере. От я тобі й кажу, добродію екскурсанте Київський: при пробудженні ніколи різко не скрикуй — бо цілий день прокрячеш. А тим більш ніколи баско спросоння не вистрибуй з-під ковдри, а то гепнеш мимо домашніх капців об підлогу  маслаками, немов насправді кам"яний. А більше — що казати... Перш ніж прокинешся, раз і назавжди попрощайся зі мною і посміхнись цій казці. Як і всяка казка, до часу втішить вона тебе і забудеться. Якщо тільки не стане правдою через твою необережність.”
...Я розплющую очі. За вікнами стукотить у скло великий старий ворон. У дзьобі в нього крихітний камінчик. Я несподівано показую воронові язика — і той від здивування кряче, випускаючи камінчика, що настільки ж зненацька летить, час від часу кресаючи об стіну і креслячи яскраву смугу до самої землі.
В цей час тротуар підмітає на добрячому підпитку двірник Трохим. Камінчик падає за два кроки від Трохима і, не помічений двірником, залишається лежати на асфальті.
Вересень 2000 р.