Ошибочный вариант или иллюзия одиночества

СВЕТЛОЙ ПАМЯТИ АНТУАНА ДЕ СЕНТ-ЭКЗЮПЕРИ…

ОШИБОЧНЫЙ ВАРИАНТ
ИЛИ
ИЛЛЮЗИЯ ОДИНОЧЕСТВА

Веле Штылвелд
Ирина   Диденко


У них было несколько вариантов...
На планету Маргариток созвездия Тихий Глас их отнесло солнечным ветром. Потом произошло злоключение.
Они растворились в своём одиночестве и очнулись только после того, как вместо прошлых земных имён  к ним прочно пристали числительные — Первый, Второй, Третий, Четвёртый...
Просто числительными они и упали на планету, имени которой не знали. Лишь потому, что прежде она была безымянна в то время, когда ещё существовали их собственные имена. Тогда же присутствовало и ощущение миссии и право что-то решать.
Несколько вариантов одного и того же задания с равным исходам им, звёздным скитальцам, были вроде как на веку написаны, но один исход никто не мог предвидеть.  Годы не лишили их памяти, души не распались на части, но они нашли МИР, за который заплатили беспамятством...
...Потому что этот мир подарил им любовь, в которой никто не захотел быть вторым.  И они поклялись забыть свои пристрастия, а с ними и свои имена, чтобы войти в мир любви безымянными рядовыми, предварительно рассчитавшись на Первый, Второй, Третий, Четвёртый...
...На планете ликовала весна, и бесконечными коврами цвели МАРГАРИТКИ. Они достигали человеческого роста, но не ранили потерпевших аварию (сути которой они так и не поняли) ни единым своим касанием. Казалось, они даже умерили свое дивное благоухание, чтобы не вызвать у инопланетных скитальцев тошнотворного пресыщения.
И только небо гнало мелкие фиолетовые облака, и вчерашние пилигримы всматривалось сквозь них в бездонный колодец неба, пропитанный лучами мудро-ласкового фиолетового солнца. Под этим солнцем всем четверым внезапно показалось, что они смогли бы прожить на этой планете тысячи лет.
...В воздухе пело и звенело простое человеческое счастье, к которому так не трудно было привыкнуть, но от которого так трудно было теперь уйти. И тогда прибывшие — каждый для себя — легко и просто постиг, что во имя достижения этого мира они и скитались в космосе все прежние годы, что во имя этой благодати они  отвернулись от имён человеческих, во имя этой любви они прикоснулись изнеможенными телами своими к коврам из маргариток, чтобы пойти цветочными настилами по планете. Прикоснуться к планете, чтобы прирасти к ней, сделать первый осторожный шаг от спасательной капсулы астролёта в трогательно-пленительный мир маргариток и не возвращаться в предбанник космического пространства уже никогда.
У них было несколько вариантов...
Строгих, заданных, предначертанных, почти идеальных... Однако они отступили.
Все четверо в равной степени отстрадали: у каждого из них была в прошлом любовь, и последовавшие затем боль и разлука, вызванные тем, что такое долгое время космических лет земные женщины ожидать не способны. У астропилотов их возлюбленных непременно отнимает простая земная смерть. Она не знакома с ухищрениями  преодолевающих эффект парадокса времени —  стартовать к звёздам ровесниками провожающих, а возвращаться на Землю её предками. Предками планеты для них уже незнакомой, новой, в чём-то совершенно абсурдной и навсегда теперь безответной. Планеты несносной и несоразмерной  бесконечным звёздным мирам.
У них было несколько вариантов...
Великий Космос не принимает равенства паритетов разновеликих. Но они об этом не знали... Или забыли.
Они доверили всей планете свою собственную, казалось бы, совершенно микроскопическую боль, но планета приняла эту боль как адекватную собственной боли. И уже назавтра обретённая Первым, Вторым, Третьим и равным им во всём своём человеческом Четвёртым планета получила стойкий синдром  прежде незнакомой болезни…
...Я попал на планету Маргариток случайно. Мой астрокрейсер внезапно дал сбой на всех уровнях сети управления, и мне пришлось дотянуть падающий аппарат до ближайшей планеты, куда он и рухнул.
То, что увидал я, очнувшись после аварии, —  это были бесконечные поля маргариток. Первое впечатление впоследствии, как это обычно бывает, не стерлось. Потрясение увиденным, как я полагаю, и стало определяющим всех моих дальнейших действий.
Цветы были прекрасны. Подобные земным крошечным маргариткам, они, казалось, вобрали в себя все самое лучшее своих сестер, однако цвет их был более насыщен и...
Нет, конечно, это были цветы... Да, бархатисто-фиолетовые, порой ярко лиловые. Дело не в цвете и даже не в огромных размерах. Все это не поразило бы меня, жителя Земли.
Солнечный ветер колыхал маргаритки, и  их шелест убаюкивал мое измученное падением сознание. Но вот ветер подул сильнее, и в шелест цветов примешался звон. Я приподнялся на локте, чтобы увидеть источник звона, но ничего не увидал. Одни маргаритки, бесконечный ковер маргариток. Внезапно порыв ветра с какой-то странной силой рванул нежные стебли так, что венчики некоторых цветов беспомощно повисли.
Что увидел я в тот короткий миг? Или, спросите лучше, услышал?!
Странная планета... Галлюциногенная планета. Или я не оправился еще от падения?
Все эти мысли роем пронеслись в моей голове, прежде чем я заставил себя адаптировано настроить свои ощущения. Да и я ли сам их «настроил»? Полагаю, подобное заявление было бы все же бахвальством.
Я стал видеть и слышать так, как подобает на этой планете, на этом гигантском поле экспериментов, как я узнал после. Но пока я всего этого не знал. И, возможно, было бы лучше, если бы не знал.
Звон перешел в едва различимый шепот, и с усилением ветра он становился сильнее и разборчивей. Но главное — это то, что я увидел.
В скошенных ветром венчиках я вдруг разглядел упавшие на грудь головки девушек...
Галлюционное, как я думал, превращение разворачивалось по нарастающей. В звоне рождались все более внятные звуки. Из звуков возникали созвучия, и начинали выделяться отдельные голоса —  тех,  кто ещё не поник столь обреченно-обрезанно изящной и совершенно уже не цветочной головкой. Разговаривали живые  — то ли маргаритки, то ли… образы, напоминающие земных женщин...
— Обычно мы рождаемся в сумерках, а умрём на рассвете...
— ...а жить нам отведено семь планетарных дней...
— Кто это говорит? Вы… кто? – я недоуменно оглядывался по сторонам, пытаясь увидеть хоть одно привычное глазу существо, все еще не желая верить тому, что слышу голоса окружающих меня растений… то бишь…
— Доверься своему внутреннему чувству, пришелец. Ты знаешь, с кем говоришь, — глубокий голос произнес мне это прямо в ухо.
Я обернулся. Господи! Хоть один нормальный цветок. Обыкновенная, хоть и непривычных размеров, маргаритка. Но она говорит…  О-ох… Зато у нее хоть единственная область преобразования: слава Провидению, она только разговаривает, оставаясь ЦВЕТКОМ.
— Не обращай, внимания, гость! Она так и не набралась мозгов. Ее просто пропустили при опылении... Она, видишь ли, не захотела! Смотри, у неё вместо головы жёлтый пушистый пестик... — резкий звон вокруг прервал мои размышления.
— Поэтому и живу, как положено, седьмую тысячу лет, тогда как вы... — цветок обратившийся ко мне слегка качнул лепестками.
— Помолчала бы! Послушай, гость! Эта дурочка — дисгормональная уродина! Что ей только известно о печали, о страсти, о растраченных иллюзиях, об одиночестве, об опустошении, о сладком предощущении забвения и пощаде, о которой во все дни нашей жизни мы молим великое Провидение...
Голоса вокруг зазвенели печалью:
— Вот я завтра умру... Это будет и грустно, и сладостно. Я сумею увидеть, как меня поцелует мой солнцеликий...
— И мой...
— Мой...
— Мой!..
 Звон перерос в непрерывное дребезжание. Да, мне пришлось признать, что цветы вокруг меня говорили, и даже очень громко. Одна лишь маргаритка, обычная маргаритка рядом со мной молчала. Роса на ее листках-лепестках дрожала. Если бы подобное сравнение было уместно здесь, я бы сказал, что ее пронимает нервная дрожь.
 — Не слушай их, человек! Это местный психоз! На что тебе это гормональное опьянение? Они и сами толком не ведают, что творят!..
 — Не обращай внимания на эту старуху, пришелец! — ворвался рой голосов. — Она отступница!.. Она отвергает столь великие труды наших богов! Да не будь их — наших гормонизаторов, мы бы и не ведали толком, кто мы, зачем и откуда...
— Вот именно, вы толком и не ведаете… — с усилием сказанные обычным цветком слова были последними, какими удостоила эта маргаритка своих сестер…
 — Что здесь происходит? — обратился я к ней. Но настоящая маргаритка молчала. Казалось, она оберегала это свое свойство — быть обычным цветком, и умение разговаривать прятала при первой возможности. Я почувствовал уважение и какой-то трепет по отношению к ней. Вот она, НАСТОЯЩАЯ маргаритка. Подлинная. Как прекрасны вы, подлинники, во что б вы не воплощались! Про себя я назвал эту маргаритку — Настоящей Маргариткой.
 Однако остальным цветам не терпелось поболтать со мной, выяснить, кто я и зачем пришел к ним. Они звенели, перебивая друг друга, и в ходе недолгого общения я понял, что они, явно, не за того меня принимают.
 — А ты прежде доверься нам, а затем стань генетиком, — услышал я, наконец, со всех сторон тоненькие жеманные голоски, затем мириады лепестков обернулись ко мне и опали, представив мне лицезреть прекрасные женские головки с тонкими лицами, худенькие шейки, крохотные плечики и длинные руки. — Доверься нам, доверься нам, доверься... — послышалось с разных сторон,  — что у тебя болит? Болит... болит?
 —У меня?.. Ну, не знаю... ничего. Разве только звон в голове от падения еще не прошёл.
 — Ах, это не к нам, это к ней, к этой старой безголовой цветочнице. Ее пыльца как раз от этого.
 — А вы что лечите?
 — А мы целим души...
 — ... и однажды уже исцелили: и у Первого, и у Второго, и у Третьего, и у Четвертого... генетиков, — неожиданно вступила в разговор Настоящая Маргаритка. —  И те поверили, что обязаны им своим исцелением. Ты бы видел этих излеченных! Ты еще увидишь их. Тут слишком тесно, чтобы вам не встретиться.
 — Это она умеет— заговаривать зубы. А про генетиков бессовестно врёт! Их привела на нашу планету любовь. А они передали свои пережитые страдания НАМ, на совершенно незнакомой планете.
 — О бестолковые! Им так только казалось, — обратилась Настоящая Маргаритка ко мне. —  Как это у вас на Земле говорят: они спутали божий дар с яичницей и отреклись от своей собственной памяти и своего возраста. — При этих своих словах Настоящая Маргаритка посыпала своей пыльцой мою голову. — Ну, как самочувствие? Ещё испытываешь какое-нибудь недомогание?
 — Пожалуй, что нет... Но мифа вашей планеты я так толком и не понял...
 — Ты столь же бестолковый, как и все мужчины Вселенной. Но тебе повезло, что ты именно мужчина, а значит, на нашей планете будут тебя ценить, — Настоящая Маргаритка печально качнула лепестками, и я поспешил замолчать, чтобы она опять не впала в свое гордое безмолвие…
 — А как вас зовут? — наперебой зазвенели маргаритки.
 — Орнис, сударыни.
 — Как это банально — Орнис! — зашикали они. — Почему бы вам не быть Пятым?
— Простите, но я привык быть первым, и не делать из этого культа.
 — Вот вы всё заладили «первый, первый»,— голос Настоящей Маргаритки был все так же печален. — Я, представьте, последняя, кто хоть что-нибудь во всём этом понимает. Дело даже не в этой четвёрке извращенцев, упавшей добрую тысячу лет тому назад на наши несчастные головы. Дело куда как в ином. Но перед вами цветочный кордебалет простушек, и они не дадут нам толком поговорить.
 — Но почему бы нам все же не выслушать и их? — несмотря на явное негативное отношение Маргаритки к своим родственницам, осмелился спросить я.
 Правду говоря, я не хотел слушать разноголосицу цветочных голосов. Именно от неё у меня и разболелась голова. Но мне не терпелось установить истинную причину того, что здесь происходило…
 — Эта печальная история началась в те далёкие времена, когда все мы только и знали жить без толку долгие тысячелетия... — казалось, Настоящая Маргаритка не услыхала моего несмелого пожелания. — Но зато как мы благоухали!.. Возможно, мы создавали ауру планете, а она целой — Галактике!
 — Ты ещё придумай, что и всей Вселенной без нас приходилось туго. Ты бредишь, старая маргаритка, мы жили столь же  бессмысленно, как сейчас это делаешь ты! — рой тоненьких возмущенных голосков перебил глубокий уже отчего-то близкий мне голос.
 — Мне нечего стесняться, сёстры мои. А что до бессмысленности существования, то смысла в моей жизни куда как больше, чем в ваших жизнях семисуточных, столь скоротечно отцветающих без нужды!..
 — Не перебивай нас, бессовестная старуха! Пусть этот гость, необходимый всем нам, и нелепо именуемый себя Орнисом узнает, что мы тысячелетия ждали чуда. Мы всей сутью своей ждали жертвенности, мы предощущали её, и вот однажды это чудо произошло. Аварийная капсула вышвырнула четверо раненых астропилотов на нашу планету...
 — Ну, от физической боли их излечить было нетрудно:  у Первого было три перелома, у Второго обширнейшие ожоги, а у Третьего и Четвёртого многочисленные вывихи. На все эти ранения хватило и дня. А вот вечером им пригрезились их любимые. Первый любил, как ему казалось, многих и без разбору, Второй, как ни странно, вовсе не знал любви, Третий был влюблен только однажды, а Четвёртый боготворил воображаемый идеал...
 — Но все до единой их избранницы были просто прекрасны. И уже ночью многие из нас по непонятной нам причине приняли их облик.
 — Дальше — больше, — голос Настоящей Маргаритки словно сломался на этих словах. —  Эти несчастные цветы пошли по пути гормональной эволюции, которую вскоре после увиденного, предложили им эти четверо. И, похоже, что в генетике эта четверка разбиралась. Они всецело растворяли себя в экспериментальных пробирочных жидкостях, которыми и опыляли наиболее приверженных им дурочек...
 Затем это стало планетарной традицией. Все четверо прибывших были последовательны в своих генетических трудах, и маргаритки обрели признаки женственности, безответной женственности. Но прошло целое тысячелетие... И генетическое опыление стало священным во имя вновь прорастающих, на которых возлагались надежды. О тех же, кто спустя короткие промежутки времени всё-таки умирал, немедленно забывали. Так вместе с традицией инициации в цветах извечной человеческой женственности на планету Маргариток пришла и укоренилась... жестокость... и боль… — Настоящий цветок умолк.
 — Почему же никто не посмел остановить этих экспериментаторов?  Хотя бы своей приверженностью им, своей необузданной прямотой?
 — Ничего из этого, дорогой Орнис, не вышло. Маргаритки изначально проиграли в этом эксперименте, потому что забыли своё собственное планетарное прошлое, предназначение, а из-за своей цветочной хрупкости сумели уместить в себе только жеманность...
 — Мне надо встретиться с этой четверкой, — само собой вырвалось у меня.
 — Поздно, Орнис, поздно. Увы, но ты уже опоздал. Их почти уже растворила планета, оставив о них в память один конструктив...
 — Вы меня пугаете, сударыня? Неужели они уже даже не люди?
 — А разве местные маргаритки уже только цветы?
 — Позвольте, я сам разберусь, что всё-таки происходит!..
 — А ты так не прост, Орнис, как я и надеялась. У тебя и прыти больше, чем в тех четверых, и в незнакомом мире ты куда как практичен, — пытаешься целить повреждённую плоть, но не желаешь врачевать душу.
— Душу надо лечить там, где ты её прежде терял...
— Все верно… Эта несчастная планета потеряла свою душу, свою настоящую суть в угоду сиюминутной прихоти… Оглядись и только представь, как прежде здесь было прекрасно! — моя собеседница устало опустила лепестки и замолкла. Я понял, что разговор окончен.
Пообещав Настоящей Маргаритке вернуться, я двинулся вглубь планеты по бескрайнему полю очеловеченных маргариток, сперва осторожно и даже несмело.
Кто они теперь, эти цветы-девушки? Что сделали с ними, в угоду им же самим, как получается? Что за чудовищное вмешательство в жизнь посторонней планеты со стороны землян произошло здесь? Как такое вообще могло произойти?
 …Или я не смыслю в здешних законах, и им все это во благо, а неопыленный, полуопыленный, цветок – просто завидует превращению своих соплеменниц?
Да, но тогда она могла в любой момент попросить себе опыления у генетиков. Но не попросила. Может, для того, чтобы жить столько? И обмануть время?
Кто здесь прав? Я ничего не понимаю. Я хочу понять. Я должен понять.
Я протягивал руки навстречу маргариткам и ощущал их лёгко-тревожное касание. Но тогда я говорил им: «Смелее!», хоть они и ждали от меня одного привычного уже им очеловечения. Но вместо этого я смеялся и плакал, говорил с ними хмельно и раскованно, иногда выдавая им непростительные колкости. Всем своим поведением я пытался показать, что я  не генетический ментор, а простой земной человек, я дотрагивался до их цветочных лепестков, поражаясь их бархатистости. А что до их милых женских головок, то иногда я гладил их по пушистым трепетным волосам, иногда трепал по щекам, а иногда и щёлкал по носикам, нисколько не назидая, но как бы давая знать, что живые мужчины и женщины намного сложнее, чем идеальные образы, орошённые с сумерках, чтобы умереть на рассвете через семь суток.
За моей спиной цветы начинали смеяться и плакать, требовать и негодовать…
Ещё не повстречав генетиков, я ужаснулся тому, как они извратили природу этих невинных созданий.
Солнце очень скоро катилось к закату, и на место тех, кто высох и угас на рассвете, день освободил площадь для молодых и тонких побегов, из которых пробились и накипели крупные бутоны. Из них должны были явиться цветы, чья хрупкая трагедия была предрешена в этом мире заранее...
В каком-то летаргическом полусне я брёл между молодых побегов, я дышал запахом нераскрывшихся цветов.  Мне казалось, видоизмененные маргаритки нарочно скрывались от меня в лепестках: ведь в назначенный миг им предстоит открыть свои цветочные пачки и явить мне страдальческие  личики инопланетных существ.
И то были действительно лики страдалиц, но  лишь до тех пор, пока где-то на горизонте не пробежали четыре серебристые радуги, каждая из которых имела свою собственную кривизну. Из-под каждой радуги била серебряная роса, медленно опадая на цветы — как новорожденные, так и те, которым надлежало умереть на рассвете следующего дня.
Я остановился и, прищурившись, взглянул вверх. Надо мной неожиданно застыли  радуги и стали сворачиваться  в столь же серебристые облачные образования. Эти образования под всеобщий восторг экзальтированных маргариток стали обретать подобие человеческих форм, но до людского подобия эти существа словно не дотянули. Я всмотрелся. Передо мной материализовались четыре  эфемерные полупрозрачные фигуры.
На этой планете я уже привык к любого рода необычному. Понимание происходящего стало приходить само собой. Я понял, что это и были ОНИ —цветочные боги — легендарные Первый, Второй, Третий, Четвёртый...
Они плавно спустились на землю, нежно коснулись грунта. Поле огласилось дребезжащим ликующим звоном. Из него выделялись восторженные крики:
— Боги! Наши боги сошли к нам!
— Наши благодетели!
— Виват, четырем богам!!!
При этих словах поле вмиг зазвенело нестерпимо оглушительно.
Четыре сущности фактически не реагировали на ликующий звон и всеобщую экзальтацию. Казалось, они были чем-то озабочены. Переговариваясь друг с другом, они медленно шли по полю эксперимента и внимательно всматривались в плоды своих трудов. В руках их были какие-то цилиндры, напоминающие лейки. Иногда кто-то из генетиков наклонялся над цветами и выборочно, согласно их логике, посыпал растения из цилиндра.
Я понял: пришло время опыления.
 …Жалкие подобия людей… Что сделали вы с доверчивой вам планетой наивных, но почти бессмертных цветов?.. Или вы позавидовали их долголетию? Однако природа не прощает насилия над собой.
Передо мной были полупрозрачные сущности, молекулы которых разлетались от малейшего дуновения закатного ветра. И им доставляло труда уплотнять свое эфирное тело после каждого такого порыва. При этом их лица искажала гримаса боли, которая уже фактически приросла к ним. Тела четверых были словно в разряженном состоянии.
Видимо, за это теперь цветы стали именовать их богами, догадался я. Наивные маргаритки решили, что их генетики перешли уже на более высокий уровень существования, тогда как мне, постороннему, и все же человеку, налицо было разряжение плотного тела вследствие мутации.
Завидев вдали меня, они не удивились. Скорей всего, болтливые маргаритки поведали им о госте с упавшего астрокрейсера.
Четыре эфемерные сущности двинулись ко мне.
— Поговорим? — предложил мне тот, кто оказался ближе других.
— Поговорим, — согласился я.
— Человек?
— Человек, — твердо ответил я, предприняв все усилия, чтобы не улыбнуться. Действительно, в устах подобных существ такой вопрос был смешным.
— С какой миссией? — бесцветно продолжал допытывать меня тот же, и я понял, что он их капитан.
— Без миссии, — ответил ему в тон, тут же выругав себя за неосторожность. — Я потерпел аварию. Мой астрокрейсер разбился на западе ваш… этой планеты. — Четверка переглянулась. — А вы, позвольте предположить, Первый?
Это был абсолютно правильный ход в данном общении. Говоривший со мной выпрямился, при этом некоторые молекулы его тела воспарились над его головой, а трое подопечных облегченно вздохнули. Тем не менее, разговор продолжал говоривший ранее:
— Откуда знаешь? Чо-то не верится, что мы так известны.
— Вы известны среди них, — я сделал жест рукой вокруг себя. — Не только известны, сверхизвестны. Они боготворят вас.
Но Первый не поддержал эту тему разговора.
— Да, верно, я Первый, он, — Первый показал на приземистого «человека», — Второй. Это, — худосочного вида молодой «мужчина» кивнул головой, — Третий. А вот это — Четвертый, — пожилой «человек» с окладистой бородой скосил на меня глаза.
Мне было жаль их. Ведь они даже не поддавались земному описанию. Одно лишь определение было уместно здесь: разреженные субстанции.
; Все мы команда генетиков, потерпевшая крушение, как и ты, и продолжившая свою работу здесь. У нас было определенного рода задание во Вселенной, вследствие аварии мы не смогли ее выполнить. Однако слово офицера есть словом офицера: миссия выполняется в другом варианте. И, как видишь, успешно.
Я окинул взглядом пространство вокруг себя… Звон стих, перешел в шелест: напоенные смертоносным питьем маргаритки под его действием погружались в галлюциногенный сон, где они испытывали боль и страсть, любовь и радость — словом, все человеческие чувства. Их сны тонкими голограммами взлетали над полем. И это было прекрасное зрелище.
Но теперь, если вслушаться, в шелест примешались стоны. Присмотревшись, я понял, что это были стоны тех цветов, чей срок пребывания здесь пошел на часы. Стоны обреченных умереть к утру.
— Зачем вы это сделали?
— Наивный человек, — Четвертый хотел потрепать меня по плечу, но  передумал, и его рука зависла в воздухе. — Это наша миссия, наша работа!
— Видишь, мы не спрашиваем твое имя: это здесь не имеет никакого значения. Становись Пятым, тем более, что наши подопечные, по-моему, к тебе благосклонны, — и Третий многозначительно подмигнул мне.
— Сперва будешь ассистентом, а потом, и генезисом маргариток займешься, — деловито пробасил Второй.
Меня все это уже начинало раздражать. Я всегда сохранял право выбора за собой, а тут даже не люди — неясно кто расписали мою роль и даже придумали имя. Лихо! Однако если уж на то пошло, я сам придумаю себе миссию!
…Глупо, как же глупо это все! Миссия…
Над полем светились мириады снов-голограмм. И это великолепное зрелище оглашалось тихими стонами.
Этих четверых никак и ничем не убедить, я уже понял. Однако…
— Э, нет, генезисом маргариток я заниматься не собираюсь, во-первых. Во-вторых, я никогда не буду Именем числительным, хотя бы потому что рожден человеком. Если одурманенным вами маргариткам это не ясно, их можно простить, но вы!.. Вы-то, те, кто БЫЛИ людьми неужели не понимаете!
— Были? — задумчиво произнес Первый. — Да, мы немного преобразились, адаптировались к здешней природе, но… почему были? Мы люди.
При этом, возможно, от глубокой задумчивости, в которую погрузился Первый, молекулы его тела стали разлетаться, и он, спохватившись, стал ловить их руками, единственным, что в его теле осталось в данный момент слаборазряженным. Это было комично и напоминало ловлю мух. Я не удержался от хохота.
Придя в себя, в прямом смысле слова, Первый нахмурился. Остальные трое растерянно смотрели на меня.
— Что тебе надо? — глухо спросил Первый. Я понял, что они даже не станут мне угрожать: их что-то очень сильно заботило.
— Вы считаете себя людьми?
— Да, людьми отсюда. А ты человек с Земли, потому мы… несколько непохожи, — поспешил опередить мои дальнейшие выводы Третий.
— Да глупости это все! — я махнул рукой. Я почувствовал, что они мне становятся неинтересны. — Человек с Земли на материальном уровне существования любой планеты все равно остается в твердом теле. А вы? Ну, вы-то себя видели?
— Мы давно не имеем зеркал, выбросили… тогда… когда стали адаптироваться…
Я понял, что попал в точку:
— А ведь мы с вами — братья с одной планеты.
Они, четверо цветочных богов, вершивших судьбу беспомощной маргариточной планеты, молчали. Четверо беспомощных богов.
Прервал молчание Второй:
— Ты нужен нам. И еще потому что так как ты землянин, ты поможешь разрешить проблему, которая очень серьезна для нас. Поможешь?
— Смотря в чем. Расскажите суть вашей проблемы, может, и помогу. Все же с одного планетарного дома.
Генетики ободрились. Первый «сел» на грунт, жестом приглашая остальных присоединиться к нему.
Планету окутывали темно-лиловые сумерки. Выразительные облака подкрашивало красным засыпающее солнце, отчего небо будто прорезали алые полосы. Воздух был почти недвижим, и благоухание маргариток стояло в пространстве чуть ли не зримо. На фоне темнеющего неба время от времени виднелись сияющие радужные голограммы засыпающих свежеопыленных цветов. Планета погружалась в сон. И все это можно было бы назвать великолепием, если бы… не стоны, которые все сильнее раздавались со всех сторон.
— Вас это не пугает? — спросил я,  не в силах произнести слово «стоны». Но генетики сразу поняли меня.
— Мы привыкли, а потом на ночь мы уходим отсюда… Мы не здесь спим… — отчего-то сбился Третий и поспешил ретироваться.
По нарастающему напряжению я понял, что они крайне чем-то обеспокоены, возможно, даже напуганы.
Первый вздохнул, словно набираясь воздуха перед прыжком, и заговорил:
— Ты верно заметил, что мы… отличаемся от тебя. Да, мы РАЗРЯЖАЕМСЯ…
Слово далось ему тяжело. Он помолчал какое-то время, потом переборол себя и продолжил:
— Это произошло вначале эксперимента. Мы в чем-то сделали ошибку… Не знаю, в чем… Это был период адаптации. Сперва для чистоты эксперимента это было даже находкой… Но потом… Где-то была ошибка… Где?! А потом пошла цепная реакция… И что будет с нами впоследствии никому неизвестно… Возможно, мы окончательно разрядимся как плотные тела и полностью ассимилируемся с планетой… Может, станем… м-м-маргаритками… — Первый нервно хохотнул.
— Вот смеху-то будет…
Однако им было не до смеха. Из темноты напряженно смотрели на меня четыре пары глаз. Они ждали от меня спасения. Они, короли абсурда, просили у меня, простого смертного, спасения… Они, те, кого я сам вначале моего пребывания здесь побаивался.
Уже ни жалости, ни тем более ненависти к ним я не испытывал. Напротив, во мне было внутреннее облегчение. Планета мстила за себя.
— Зачем вы это сделали?
Возможно, мой вопрос прозвучал как-то уж чересчур проникновенно, так как эти солдаты генетических войн наперебой стали объяснять мне все, что произошло с ними «на этой непонятной планете».
— Мы просто в поверили, в то, что видели, а затем и сами, как видишь, стали иными. Нас целила и хранила эта планета, нас кормила и поила она... И мы были ей за это всецело благодарны. Но мы пошли дальше...
— ...космос выжал и измочалил нас, а до Земли было отчаянно далеко... Мы молили Провидение ниспослать нам мир  под небом, а вокруг была чёрная бездна... И мириады миров, разрушенных разумными существами...
— Скорее неразумными... — поспешил я было отмежеваться, но моментально пресёк себя, вспомнив кровавейшую историю прежде земного человечества. Теперь же и вовсе со мной говорили те, кто так далеко ушёл, казалось бы, от человеческой природы своей.
— Мы меньше всего ожидали встретить эту  планету Маргариток, но сюда нас привело наваждение... Где-то в глубинах космической бездны нас охватила странная эйфория... с тех пор всем нам казалось, что мы просто задыхаемся в душном пространстве астролёта...
— И у кого-то первого сдали внезапно нервы... Затем сломалось что-то совершенно невидимое у остальных, и бортовой компьютер астролёта вывел нас на кратчайшую траекторию до ближайшей планеты. Затем мы оказались в аварийной капсуле, где нам довелось быть недолго...
— Возможно, мы сильно поторопились и, не взирая на предупреждения бортовой компьютерной телеметрии, приняли решения уходить...
— ... что-то не сработало, и произошла авария. Она не повредила наш астролёт. Похоже, что и сейчас он где-то плывёт во Вселенной, но уже без нас.
— А мы и без него обошлись. Вот только Маргаритки... Нам чего-то не хватило. Ведь нас никто не учил целить столь тонкие миры с такими хрупкими экосистемами. Теперь нам не хватает рук, хоть и произошла какая-то мутация, способствующая, вроде бы, нашим целям. Мы теперь многое умеем, прежде недоступное нам...
— Но в нас самих уже прочно не хватает земного. Нам очень нужен ты...
— Теперь очень многое зависит от тебя...
— Все усилия последнего тысячелетия  могут пойти прахом, если мы не сумеем воспользоваться твоим генофондом землянина, сохранившего себя в столь отдалённом уголке космоса.
— Зачем я вам?
— Чтобы они жили дольше...
— На сколько?
— Хотя бы на день!
— То есть вместо семи дней они смогут жить восемь дней, а вместо четырех богов у них теперь будет пять?
— Похоже, что так. Тебе выбирать!
— Да вы просто сумасшедшие: ведь без вас и до вас они жили тысячи лет — каждый отдельный самый малый цветок!
— Да. Но их опыляла планета.  Одна всех! Вы можете представить это однообразие? Тогда как мы дарим каждому отдельному цветку личностную индивидуальность?
— Во имя чего? Не разве ли во имя собственного морального удовлетворения. Убери от вас весь этот нелепый ритуал генного опыления и окажется, что вы тысячу лет платили этому прекрасному миру самой настоящей чёрной неблагодарностью. Вы просто слышали о себе легенды при рождении и смерти этих хрупких существ. Но, как видно, вы никогда не бродили среди этих ЦВЕТОВ просто ЛЮДЬМИ, не делились с этим миром своим по-настоящему откровенным. Потому, что вы это откровенное сами в себе предали и забыли.  Как вы можете помнить черты ваших женщин, если вы забыли даже собственные имена? По какому праву вы даёте цветам надежду преобразовываться в женские образы, не помня и не понимая сути земных женщин? Почему вы лишили их возраста? Почему, наконец, вы ни разу не поговорили с Настоящей Маргариткой, которая отвергала всю эту тысячу лет?
— Потому, что она с нами ни разу не заговорила...
— Видно, быть мне посредником, господа!  Это и ваш путь спасения. Предлагаю завтра в полдень собраться всем нам шестерым на планетарный совет. Уже хотя бы потому, что сегодня у вас четверых и у нас с Настоящей Маргариткой существуют различные точки зрения. Пусть будет выслушана и противоположная сторона... Не этой ли этической норме учили всех нас когда-то, когда мы только были курсантами...
— Похоже он прав...
— Прав?..
— Не прав...
— Затрудняюсь сказать, но он первый землянин, которого мы встретили в нашем мире за долгие годы, и игнорировать его мнение было бы абсурдно.
Радуги взмыли и растворились в вечерних сумерках, я развернулся и побрёл навстречу Настоящей Маргаритки, подле которой и предстояло провести эту ночь.
— Это новый бог? — спрашивали обо мне вновь рождённые на закате дня малыши.
— Нет, это человек, — с досадой бросил им Четвертый, плывшей уже по небу облачной сущностью.
...Мне пришлось увидеть, как умирали цветы, так и не став более человечнее, чем сами генетики, столь давно отрекшиеся от себя же, земных...
Небо по-прежнему гнало мелкие фиолетовые облака, но теперь они были плохо различимы —  сквозь бездонно-чёрный колодец их проглатывала необъятная ночь, пропитанная переливающимися плёнками сновидений — ласковыми и печальными обрывками  голограмм.
...В воздухе звенели и рыдали существа, ещё недавно принятые мной за простые маргаритки, достойные своего цветочного  счастья, но, увы, к величайшему сожалению, каждая седьмая маргаритка, опыленная генетиками при рождении,  этой ночью была обречена. От столь непереносимого страдания над всей планетой поднималась аура боли. Эту боль впитывало в себя окрестное  пространство и выносило её во Вселенную. Похоже, что именно эта аура и была причиной сбоя системы управления моего астрокрейсера.
И тогда я для себя легко и просто постиг, что во имя достижения своей собственной прихоти, своего представления о безбрежном покое и счастье, звёздные  скитальцы упавшие на планету из космоса, во имя этой собственной благодати, не только  отвернулись от имён человеческих, и от земной любви, но они прикоснулись изнеможенными телами своими к коврам из маргариток, чтобы не только  пойти цветочными настилами по планете, но и извратить их трепетную и нежную суть.
Прикоснувшись к планете, пришельцы не приросли  к ней, а присосались со всеми своими колбами и пробирками и  сделали  неосторожный шаг от спасательной капсулы астролёта в трогательно-пленительный мир маргариток.
Солнечный ветер по-прежнему колыхал маргаритки, но  их шелест уже не убаюкивал моё сознание. Ночью ветер дул немного сильнее, и в шелест цветов примешался звон, в котором теперь я различал плач. Многие из них просто рыдали. Уснуть я не мог...  Я встал, сердце моё рвалось на части. Ведь вокруг меня заламывали свои хрупкие руки цветы... Одни маргаритки, бесконечный ковер маргариток. Новый порыв ветра с какой-то дьявольской силой рванул нежные стебли тех, кто так ещё жаждал жить, и тогда цветы просто заголосили... Они молили своих богов о пощаде, но их боги отвернулись от них...
Я видел и слышал так, как подобает на этой планете, в  этом мире жесточайшего эксперимента, где самое главное преступление экспериментаторов состояло в том, что вся фауна этой планеты стала жертвенна во имя нелепого человеческого пристрастия. А помочь цветам земными методами здесь было невозможно.
Теперь я это понимал, как и то, что всю свою жизнь эти прекрасные создания по воле чужеродных богов превратили в страшные сомнамбулические страдания, которые ещё как-то скрадывало дневное фиолетовое солнце, но вот ночь не оставляла маргариткам надежды — даже самые юные из них ежесекундно готовились к страшной, освящённой и допущенной инопланетными генетиками СМЕРТИ.
Теперь сквозь звон, перешедший в сплошной погребальный шепот, с каждым новым усилением ветра на планете рождалась и обретала силу, становясь всё разборчивей самая обычная ариозо-молитва...
— Сохрани нас великое Провидение...
— Не прерви нашей жизни!..
— Почему наши боги отвернулись от нас?
— Где вы, генетики, где вы?..
И наконец, совершенно удивительное:
— Орнис, Орнис, останови их!
— ...мы погибаем…
И ещё:
— Скажи нам что-нибудь, старая маргаритка!..
С первыми лучами солнца Настоящая Маргаритка ответила:
— Я скажу вам, сёстры только то, что говорю ежедневно с болью на рассвете вот уже тысячу лет... Я скажу вам, сёстры, что я вас люблю и прощаю, что дождусь времени, когда ваши многочисленные потомки скажут мне тоже самое в день моей собственной ещё нескорой кончины. И в их голосах будет мудрость и всепрощение, любовь и достоинство, звон и безмолвие и тихий стон лепестков. Больше мне сказать вам нечего. Умирайте.
На кромке  светло-фиолетового горизонта задребезжал новый рассвет. В скошенных ветром венчиках стали опадать головки девушек, так никогда и не ставших людьми...
Ночью я так и не уснул. А утром навсегда заснули мириады цветов, но планета словно не заметила их кончины. Она вновь звала к себе генетиков. Мы понимали — и Маргаритка, и я, что необходимо прервать однажды этот пагубный круг, в который случайно попали и цветы, и люди, в равной степени уже наказанные за свои ухищрения изменить собственную сущность. Генетики, те вскоре превратятся в пыльцу, а маргаритки принесут во вселенную сплошную планетарную боль, которой будут разрушаться космические аппараты всех разумных существ даже на самых отдалённых космических трассах, и в космос придет ужас межзвездного одиночества.
Поэтому Настоящая Маргаритка, более ни слова не говоря, дала мне уснуть на рассвете прямо у основания своего стебля и не тревожила до тех пор, пока фиолетовое солнце не стало прямо в зените. Только тогда она пробудила меня каким-то тихим особым шелестом, в котором была и ласковая требовательность и тихое извинение...
Как я узнал позже, гораздо позднее моего повествования, всю ночь ОНИ пробивались ко мне. Каждый сам по себе, чем-то себя  излечивая и спасая.
Всю ночь они брели по планете единственно с тем, чтобы отыскать меня самого и мою хрупкую союзницу — Настоящую Маргаритку. Но когда нашли, я уже спал. Тяжёлый сон свалил меня на рассвете, и я забылся, больше не в состоянии переносить предсмертные стоны умирающих цветов.
Всю тысячу лет, проведенную на этой  странной планете, они, бесчувственные, спали на борту полуразрушенной аварийной капсулы за защитным экраном, как настоящие бравые истуканы  — Первый, Второй, Третий, Четвёртый, чтобы потом с утра пить цветочную патоку с хрупких терпко-сладких тычинок. Ежедневно они много работали, чтобы опылять податливые цветы на закате....
Найдя меня, они преклонили свои роящиеся серебристые головы перед Настоящей Маргариткой и заметив ответное лёгкое встряхивание лепестков сели перед настоящим цветочным божеством, так и не позволившим им пробудить меня, спящего.
Впервые за целую тысячу лет они, подобно мне, эту свою ночь провели тоже без сна. И потому, отыскав для разговора и меня, и её, тут же заснули под Настоящей Маргариткой буквально рядом со мной.
Когда на рассвете с первыми лучами солнца обречённые нежные создания стали массово умирать, при этом и сущности четырех спящих экологов — не числительные, а остаточные человеческие, стали выбрасывать над спящими странные голограммы. Это были голограммы не мутирующих пришлых богов, а потерявших себя людей, различали которых теперь только тела. Именно по телам и можно было понять, кто есть кто, ибо души экологов когда-то прочно уснули... Круглоголово-моложавый крепыш Первый, приземистый и цепкий Второй, худосочный и пружинистый Третий и пожилой лопатобородый Четвёртый…
Постепенно между ними спящими и Настоящей Маргариткой начался неторопливый и честный разговор, к которому они так и не смогли прийти, пока бодрствовали и хорохорились... Говорили сущности-голограмы, остаточные сущности человеческой породы.
— Вы всё же пришли ко мне, — Настоящая Маргаритка встретила их легким качанием стебля.
— Ты говоришь с нами? — ...
— Конечно, ведь вы теперь такие, каковы на самом деле, то есть, какими сумели сохранить в себе хрупкие крупицы человеческого… вашего... — быстро поправил себя цветок. — Именно это привело вас ко мне ; истрёпанные настоящие сути. Нет, конечно, ваша гордость никогда не позволит вам признать это, но теперь вы спите. Поэтому и воспримете мои слова...
Четыре голографических, переливающихся на солнце сущности над спящими телами цветочных богов молчали. И были они так странно похожими на людей — круглоголово-моложавого крепыша Командира, приземистого и цепкого Навигатора, худосочного и пружинистого Астропилота и пожилого лопатобородого Кибертехника...
— Я знаю, что привело вас ко мне, — продолжила Настоящая Маргаритка. — Своими глупыми номерами — Первым, Вторым, Третьим. Четвёртым, всю эту тысячу лет только считали, пересчитывали и усугубляли своё собственное человеческое одиночество. Всё больше и больше погружаясь в боль, горечь, разочарование. И только я знаю, как решить вашу проблему.
Впервые все четыре голограммы прежних людей вздрогнули и задали цветку почти одновременно один и тот же вопрос:
— Как нам возвратиться к себе и, наконец, вернуться домой?
— По-моему, это и просто, и сложно, а, впрочем, кому как, но... НАСТОЯЩЕЕ НАДО ЛЕЧИТЬ НАСТОЯЩИМ…
Я очнулся. Вокруг меня и Настоящей Маргаритки уже сидели генетики. Как видно, они говорили ещё до моего пробуждения:
— Астролёт мы вызвали ещё вчера. Все эти годы он барражировал созвездие Тихий Глас и, между прочим, обнаружил, что планета Маргариток единственно обитаемая, хм, настоящими разумными существами... — говорил в это время Первый.
— Мне удалось из двух аварийных капсул достаточно неплохо восстановить один-единственный стартовый модуль. Места в нём хватит на пятерых... — отрапортовал Второй.
— Я изучил причины гибели экологий окрестных планет. По той телеметрии, которую удалось получить с бортового компьютера астролёта — она в глобальной ядерной катастрофе. Но на борту нашего астролёта есть средства реабилитации подобных планет. Вот только кто реабилитирует нас? У нас есть генетический материал для восстановления практически всех базовых видов флоры и фауны на этом классе планет, но с генетическим собственным уродством, боюсь, нам так скоро не справиться.
— И всё-таки у нас и цветов с планеты Маргариток существует надежда — у планеты есть Настоящая Маргаритка, а у нас в экипаже появится пятый член — Орнис. Похоже, что он и поможет до конца разрешить нашу проблему...
Ни Настоящая Маргаритка, ни я так и не сказали ни слова...
Старинный астролёт, казалось, не торопился. Он медленно плыл нам навстречу сутки за сутками положенное ему время, за которое мы успели попрощаться с теми, кто был обречён умереть. Спать мы ложились под палящими лучами солнца, чтобы ежедневно и мужественно вставать на закате — утешать долгими бессонными ночами опылённые ранее цветы. Над планетой больше не было серебристых радуг и всё меньше и меньше возникало в пространстве разноцветных голографических отголосков тысячелетних страданий. Мы бродили между цветов и извинялись перед живыми за причинённое  планетарное бедствие. Больше ничем помочь мы им не могли. Ни я, астропилот с простым земным именем Орнис, ни вся четвёрка генетиков.
На седьмые сутки опылённых цветов не стало. Вместо них на планету пришли новые маргаритки, ничего пока толком не знавшие о печальном прошлом своего мира. Казалось, однако, что все они как будто к духовной святыне тянулись своими головками к одной единственной Настоящей Маргаритке, а та говорила, скорее, шептала что-то материнское и нежное на великом ветровом наречии маргариток, понимать которое было нам не дано…
Стали происходить видимые изменения и с генетиками. Они уже не гонялись за отдельными своими молекулами, что по-прежнему ещё роились в пространстве, да так, что в стартовый модуль мне пришлось зайти только последним.
Я проверил, все ли составляющие их роящихся субстанций перешли в аппарат, и только тогда мы стартовали.
Извинились ли генетики перед планетой, и простила ли, отпустила ли она их? Мне трудно сказать что-нибудь определённое. Им, по крайней мере, честно хватило мужество утешить последних обречённых и попросить у них прощение.
Тогда же мы попрощались и с Настоящей Маргариткой, которая с лукавинкой пообещала обучить вновь рождённых маргариток мелодичному земному наречию, но только не сейчас, пока столь свежа наша взаимная боль — людей и маргариток — ведь новые маргаритки стали бы задавать очень неудобные неземные вопросы, на которые у всех пятерых землян не нашлось бы ответа.


4 - 17.01.2001г.

СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ АНТУАНА ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ…


ПОМИЛКОВИЙ ВАРІАНТ
АБО
ІЛЮЗІЯ САМОТНОСТІ
Веле Штилвелд
та Ірина Діденко


У них було декілька варіантів...
На планету Маргариток сузір"я Тихий Глас їх віднесло сонячним вітром. Потім трапилось непередбачене.
Вони розчинилися в своїй самотності і отямилися тільки після того, як замість колишніх земних імен до них тривко пристали числівники — Перший, Другий, Третій, Четвертий...
Простими числівниками вони і впали на планету, імені якої не знали. Лише тому, що вона була безіменна в той час, коли ще існували їхні власні імена. Тоді ж було наявне і відчуття місії, і право щось вирішувати.
Декілька варіантів одного і того ж завдання з однаковим результатом їм, зоряним мандрівцям, було ніби як на роду написано, але один результат ніхто не міг передбачити. Роки не позбавили їх пам"яті, душі не розпалися на частини, але вони знайшли СВІТ, за що сплатили безпам"ятством...
...Тому що цей світ подарував їм любов, в якій ніхто не захотів бути другим. І вони поклялись забути свої пристрасті, а із ними і свої імена, щоб увійти до світу любові безіменними рядовими, заздалегідь розрахувавшись на Перший, Другий, Третій, Четвертий...
...На планеті буяла весна, і нескінченними килимами квітли МАРГАРИТКИ. Вони досягали людського зросту, але не вражали потерпілих аварію (суті якої вони так і не зрозуміли) ані єдиним своїм дотиком. Здавалось, вони навіть стишили свої дивні пахощі, щоб не викликати в інопланетних блукальців нудотного перенасичення.
І тільки небо гнало дрібні фіолетові хмари, і вчорашні пілігрими вдивлялися крізь них у колодязну безодню неба, просякнуту променями мудро-ласкавого фіолетового сонця. Під цим сонцем всім чотирьом зненацька здалося, що вони змогли б прожити на цій планеті тисячоліття.
...У повітрі співало і бриніло просте людське щастя, до якого не важко було призвичаїтися, але від якого так тяжко тепер було піти. І тоді прибулі — кожний для себе ? легко і просто збагнули, що в ім"я досягнення цього миру вони й блукали у Всесвіті всі колишні роки, що в ім"я цієї благодаті вони відвернулись від імен людських, в ім"я цієї любові вони доторкнулись знеможеними тілами своїми до килимів з маргариток, щоб піти квітковими настилами по планеті. Доторкнутися до планети, щоб прирости до неї, зробити перший обережний крок від рятувальної капсули астрольота у зворушливо-ціпкий світ маргариток і не вертатися на поріг космічного простору вже ніколи.
У них було декілька варіантів...
Точних, заданих, накреслених долею, ідеальних... Однак вони відступили.
Усі четверо на рівній відстраждали: у кожного з них у минулому було кохання, і біль та розлука після цього, викликані тим, що так довго земні жінки очікувати не можуть. У астропілотів, що неслися вітром крізь світлові роки, коханих жінок віднімає проста земна смерть. Вона не знайома з хитросплетіннями тих, що переборюють ефект парадокса часу, — стартуючи до зірок однолітками тих, хто їх проводжає, а вертаються на Землю її пращурами. Пращурами планети вже незнайомої, нової, в чомусь цілком абсурдної і тепер назавжди безмовної. Планети незугарної і невідповідної нескінченним зоряним світам.
У них було декілька варіантів...
Великий Космос не приймає рівності паритетів різновеликих. Але вони про це не знали... Або забули.
Вони довірили цій планеті свій власний, здавалося б, цілком мікроскопічний біль, але планета прийняла цей біль адекватним власному болю. І вже назавтра надбана Першим, Другим, Третім і рівному їм в усьому своєму людському Четвертому, планета отримала стійкий синдром раніше незнайомої хвороби...

Я потрапив на планету Маргариток випадково. Мій астрокрейсер зненацька дав збій на всіх рівнях мережі управління, і мені довелося дотягти майже некерований апарат до найближчої планети, куди він і впав.
Те, що я побачив, оговтавшись після аварії, — це були нескінченні поля маргариток. Перше враження згодом, як це зазвичай буває, не стерлося. Потрясіння побаченим, як я вважаю, і стало визначним у всіх моїх подальших діях.
Квіти були прекрасні. Подібні до земних крихітних маргариток, вони, здавалося, увібрали в себе все найкраще від своїх сестер, однак їхній колір був насиченішим, але...
Ні, звичайно, це були квіти... Так, оксамитово-фіолетові, часом яскраво-лилові. Справа не в кольорі і навіть не у величезних розмірах. Все це не вразило б мене, мешканця Землі.
Сонячний вітер колихав маргаритки, і їхній шелест заколисував мою змучену падінням свідомість. Та от вітер подув сильніше, і до шелесту квітів домішався дзвін. Я підвівся на лікті, щоб побачити джерело дзвону, але нічого не вгледів. Самі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Зненацька подув вітру з якоюсь дивною силою рвонув ніжні стебла так, що вінчики деяких квіток безпорадно впали.
Що побачив я в ту нетривку мить? Або, спитайте краще, почув?!
Дивна планета... Галюциногенна планета. Чи я ще не оклигав від падіння?
Усі ці думки зграєю пронеслись у моїй голові, перш ніж я змусив себе відповідно настроїти свої відчуття. Та й чи сам я їх "настроїв"? Вважаю, подібна заява була б усе ж зухвальством.
Я став бачити і чути так, як належить на цій планеті, на цьому гігантському полі експериментів, як я дізнався згодом. Але поки я всього цього не знав. І, можливо, було б краще, якби не дізнався.
Дзвін перейшов у ледь відчутний шепіт, і з посиленням вітру він ставав сильніший і розбірливіший. Але головне — це те, що я побачив.
У скошених вітром вінчиках я раптом розгледів схилені на груди дівочі голівки...
...Галюційне, як я гадав, перетворення розгорталося, як сувоя тканини. У дзвоні народжувалися все більш розбірливі звуки. Зі звуків виникали співзвуччя і починали виділятися окремі голоси — тих, хто ще не змарнів настільки приречено-обрізано тендітною і цілком уже не квітковою голівкою. Розмовляли живі — чи то маргаритки, чи то... марення, що нагадували земних жінок...
 —  Звичайно, ми народжені в смерканні, а помремо вдосвіта...
—... А жити нам відведено сім планетарних днів...
 —  Хто це говорить? Ви... хто? — я спантеличено озирався на різні боки, намагаючись побачити хоч одну звичну для ока істоту, все ще не бажаючи вірити тому, що чую голоси навколишніх рослин... тобто...
 —  Довірся своєму внутрішньому почуттю, прибульцю. Ти знаєш, з ким говориш, — глибокий голос промовив мені це прямо у вухо.
Я обернувся. Господи! Хоч одна нормальна квітка. Звичайна, хоч і завеликих розмірів маргаритка. Але вона говорить... О-ох! Зате в неї хоч єдина площина перетворення: слава Провидінню, вона тільки розмовляє, залишаючись КВІТКОЮ.
 —  Не звертай, уваги, гостю! Вона так і не набралася глузду. Її просто пропустили при запиленні... Вона, чи ти бач, не схотіла! Дивись, у неї замість голови жовта пухнаста маточка... — різкий дзвін навколо перервав мої міркування.
 —  Тому й живу, як належить, сьому тисячу років, тоді як ви... — квітка, що зверталася до мене, злегка хитнула пелюстками.
 —  Помовчала б! Послухай, гостю! Ця дурисвітка — дисгормональна потвора! Що їй тільки відомо про сум, про пристрасть, про розтрачені ілюзії, про самотність, про спустошення, про солодке передчуття забуття і пощаду, про яку в усі дні нашого життя ми молимо велике Провидіння...
Голоси навколо сумно задзвеніли:
 —  От завтра я помру... Це буде і жахливо, і солодко. Я зумію побачити, як мене поцілує мій сонцеликий...
 —  І мій...
 —  Мій...
 —  Мій!..
Дзвін переріс у безперервне дзеленчання. Так, мені довелося визнати, що квіти навколо мене говорили, і навіть дуже голосно. Одна лише маргаритка, звичайна маргаритка поруч зі мною мовчала. Роса на її листках-пелюстках тремтіла. Якби подібне порівняння було б тут доречно, я б сказав, що її проймає нервовий дрож.
 —  Не слухай їх, людино! Це місцевий психоз! Нащо тобі це гормональне сп"яніння? Вони і самі не знають, що творять!..
 —  Не звертай уваги на цю стару мимру, прибульцю! — увірвався рій голосів. — Вона відступниця!.. Вона відкидає найвеличніші звершення наших богів! Та якщо б не було їх — наших гормонізаторів, ми б і не дізналися, хто ми, навіщо і звідки...
 —  Саме так, ви як слід і не відаєте... — з зусиллям сказані звичайною квіткою слова були останніми, якими удостоїла ця маргаритка своїх сестер.
 —  Що тут відбувається? — звернувся я до неї. Але справжня маргаритка мовчала. Здавалось, вона оберігала цю свою властивість — бути звичайною квіткою, і уміння розмовляти ховала при першій можливості. Я відчув повагу і якийсь трепет до неї. Ось вона, СПРАВЖНЯ маргаритка! Справжня... Як прекрасні ви, оригінали, у що б не втілювалися! Для себе я назвав цю маргаритку — Справжньою Маргариткою.
Однак іншим квітам не терпілося потеревенити зі мною, з"ясувати, хто я і навіщо прийшов до них. Вони дзеленчали, перебиваючи одна одну, і за нетривке спілкування я зрозумів, що вони, точно, не за того мене мають.
 —  А ти раніше довірся нам, а після цього стань генетиком, — почув я нарешті з усіх боків тоненькі жеманні голоски, після цього міріади пепюстків обернулися до мене і опали, надавши можливість споглядати прекрасні жіночі голівки з тоненькими обличчями, худенькі шийки, крихітні плечика і довгі руки. — Довірся нам, довірся нам, довірся... — почулося з різних боків, — що в тебе болить? Болить... Болить?
 —  У мене?.. Ну, не знаю... Нічого. Хіба тільки дзвін в голові від падіння ще не минув.
 —  Ах, це не до нас, це до неї, до тієї старої безголової квіточниці. Її пилок якраз від цього.
 —  А ви що лікуєте?
 —  А ми зцілюємо душі...
 —  ... І одного разу вже зцілили: і у Першого, і у Другого, і у Третього, і у Четвертого... Генетиків, — несподівано вступила в розмову Справжня Маргаритка. — І ті повірили, що зобов"язані отим дурнесеньким своїм одужанням. Ти б бачив цих зцілених! Ти ще їх побачиш. Тут занадто тісно, щоб вам не зустрітися.
 —  Це вона вміє — заговорювати зуби. А про генетиків безсоромно бреше! Їх привела на нашу планету любов. А вони передали свої пережиті страждання НАМ, цілком незнайомій Планеті.
 —  О, безглузді! Їм так тільки здавалось, — звернулася Справжня Маргаритка до мене. — Як це у вас на Землі говорять: вони сплутали божий дар з яєчнею і відреклись від своєї власної пам"яті і свого віку. — При цих словах Справжня Маргаритка посипала своїм пилком мою голову. — Ну, як самопочуття? Ще зазнаєш якогось недомагання?
 —  Певно, що ні... Але міфу вашої Планети я, як слід, і не зрозумів...
 —  Ти настільки ж безглуздий, як і всі чоловіки Всесвіту. Але тобі поталанило, що ти саме чоловік, а значить, на нашій планеті тебе будуть цінувати, — Справжня Маргаритка сумно хитнула пелюстками, і я поспішив замовкнути, щоб вона знов не замкнулася у свої гордій мовчанці.
 —  А яке ваше ім"я? — навперебій задзвеніли маргаритки.
 —  Орніс, панночки.
 —  Як це банально! Орніс!.. — зафікали вони. — Чому б вам не бути П"ятим?
 —  Вибачте, але я звик бути першим і не робити з цього культу.
 —  От ви все: "перший, перший", — голос Справжньої Маргаритки був і тепер такий же сумний.? Я, уявіть, остання, хто хоч що-небудь в усьому цьому розуміє. Справа навіть не в цій четвірці збочинців, що впала добру тисячу років тому на наші нещасні пелюсткові голови. Справа в іншому... Але перед вами квітковий кордебалет нерозумних створінь, і вони не дадуть нам як слід побалакати.
 —  Але чому б нам усе ж не вислухати їх? — незважаючи на явне негативне ставлення Маргаритки до своїх родичок, насмілився спитати я.
Правду кажучи, я не хотів слухати квіткову різноголосицю. Саме від неї в мене і розболілася голова. Але мені не терпілося встановити істинну причину того, що тут відбувалося.
 —  Ця сумна історія почалася в ті далекі часи, коли всі ми тільки й знали, що жити без толку довгі тисячоліття... — здавалося, Справжня Маргаритка не почула мого несміливого побажання. — Та проте як ми духмяніли!.. Можливо, ми створювали ауру Планеті, а вона — цілій Галактиці!
 —  Ти ще скажи, що і всьому Всесвіту без нас було недобре. Ти мариш, стара маргаритко, ми жили настільки ж безглуздо, як зараз це робиш ти! — сотні тоненьких обурених голосків перебив глибокий і вже чомусь близький мені голос.
 —  Мені нема чого соромитися, сестри мої. А щодо безглуздості існування, то сенсу в моєму житті набагато більше, ніж у ваших життях семидобових, настільки скоро відквітаючих без потреби!..
 —  Не перебивай нас, безсоромна стара! Нехай цей гість, необхідний всім нам, який безглуздо іменується Орнісом, дізнається, що ми тисячоліття чекали на диво. Ми всією своєю суттю жадали жертовності, ми передбачали її, і от кінець кінців це диво відбулося! Аварійна капсула вижбурнула четвірку зранених астропілотів на нашу планету...
 —  Та від фізичного болю їх вилікувати було неважко: у Першого було три переломи, у Другого великі опіки, а у Третього і Четвертого — виверти кінцівок. На лікування всіх цих поранень вистачило і дня.
 —  А от увечері їм примарились їхні кохані. Перший кохав, як йому здавалось, багатьох і без розбору, Другий, як не дивно, зовсім не знав любові, Третій був закоханий тільки раз, а Четвертий обожнював уявний ідеал...
 —  Але всі до одної — їхні обраниці — були просто прекрасні. І вже вночі багато які з нас із незрозумілих нам причин набрали їхнього вигляду.
 —  Далі — більше, — при цих словах голос Справжньої Маргаритки ніби зламався. — Ці нещасні квіти пішли шляхом гормональної еволюції, яку незабаром після побаченого запропонували їм ці четверо. І схоже, що на генетиці ця четвірка розумілася. Вони азартно розчиняли себе в експериментальних пробіркових рідинах, якими і обпиляли найбільш прихильних до них дурепок...
Після цього це стало планетарною традицією. Усі четверо прибулих були послідовні в своїх генетичних зусиллях, і маргаритки набули ознак жіночності, нероздільної жіночності. Але минуло ціле тисячоліття... І генетичне запилення стало священним в ім"я новонароджених квітів, на які і покладалися примарні генетичні надії. Про тих же, хто згодом за короткі проміжки часу помирав, негайно забували. Так разом з традицією ініціації у квітах споконвічної псевдолюдської жіночності на планету Маргариток прийшли і вкоренились... Жорстокість... І біль...
Справжня квітка замовкла.
 —  Чому ж ніхто не наважився зупинити цих лихо-експериментаторів? Хоча б своєю прихильністю до них, своєю нестримною прямотою?
 —  Нічого з цього, дорогий Орнісе, не вийшло. Маргаритки споконвічно програвали в цьому експерименті, тому що забули своє власне планетарне минуле, своє призначення, а через свою квіткову тендітність зуміли вмістити в собі тільки жеманність...
 —  Мені треба зустрітися з цією четвіркою, — само по собі вирвалося в мене.
 —  Пізно, Орнісе, пізно. На жаль, ти вже запізнився. Їх уже майже розчинила планета, залишивши від них самі конструктив-оболонки...
 —  Ви мене лякаєте, панянко? Невже вони вже навіть не люди?
 —  А хіба місцеві маргаритки вже тільки квіти?
 —  Дозвольте, я сам розберусь, що все-таки відбувається!..
 —  А ти не такий простий, Орнісе, як я і сподівалась. У тебе і сприту більше, ніж у тих чотирьох, і в незнайомому світі ти куди більш практичний — намагаєшся зцілити пошкоджену плоть, але не бажаєш лікувати душу.
 —  Душу треба набувати там, де ти її раніше втрачав...
 —  Усе вірно... Ця нещасна планета втратила свою душу, свою справжню суть на догоду швидкоплинній забаганці отих балакух... Оглянься і тільки уяви, як раніше тут було чудово! — моя співрозмовниця втомлено опустила пелюстки і замовкла. Я зрозумів, що нашу розмову закінчено.
Пообіцявши Справжній Маргаритці повернутися, я рушив углиб планети безкрайнім полем олюднених маргариток, спершу обережно і навіть несміливо.
Хто вони тепер, ці квіти-дівчата? Що зробили з ними, на догоду їм же самим?! Що за потворне втручання в життя сторонньої планети з боку землян відбулося тут? Як таке взагалі могло статися?
...Чи я не тямлю в тутешніх законах, і їм все це на краще, а неопилена, напівопилена квітка — просто заздрить перетворенню своїх родичок?
Так, але тоді вона могла б у будь-який момент попросити у генетиків себе опилити. Але не попросила. Може для того, щоб жити так довго? І обдурити час?
Хто тут правий? Я нічого не розумію. Я хочу зрозуміти. Я повинен зрозуміти!
Я простягав руки назустріч квітам і відчував їхні легкі тривожні дотики. Але тоді я казав їм: "Сміліше!", хоч вони й чекали від мене тільки звичного вже їм олюднення. Але замість цього я сміявся і плакав, розмовляв з ними хмільно і розкуто, інколи зриваючись на недозволені "шпильки".
Всією своєю поведінкою я намагався показати, що я не генетичний ментор, а проста земна людина, я торкався їхніх квіткових пелюстків, дивуючись оксамитовості. А щодо миленьких жіночих голівок маргариток, то інколи я гладив їх по пухнастому трепетному волоссю, інколи тріпав по щоках, а інколи і давав легеньких щиглів по носиках, ніскільки не повчаючи, а немовби даючи знати, що живі чоловіки і жінки набагато складніші, ніж ідеальні образи, зрошені у смерканні, щоб померти вдосвіта через сім діб.
За моєю спиною квіти починали сміятися і плакати, вимагати і обурюватись.
...Ще не зустрівши генетиків, я жахнувся від того, як вони спотворили природу цих невинних створінь.
Сонце швидкоплинно котилось до заходу, і на місце тих, хто висох і згас удосвіта, день звільняв площі для молодих і тонких пагінців, з яких пробилися й накипіли великі пуп"янки. З них повинні були з"явитися квіти, чия крихка трагедія була передбачена в цьому світі заздалегідь...
У якомусь летаргійному напівсні я блукав між молодих пагонів і дихав тонким ароматом недоквітлих квітів. Мені здавалось, видозмінені маргаритки навмисне переховувались від мене в пелюстках: адже в призначену мить їм належало відкрити свої квіткові пачки і показати мені страждальницькі обличчя тендітних інопланетних істот.
І це були справді обличчя страждалиць, але лише допоки, доки десь на обрії не пробігли чотири сріблясті веселки, кожна з яких мала свою власну кривизну. З-під кожної веселки струменіла срібна роса, поволі опадаючи на квіти ? як на новонароджені, так і на ті, яким належало померти вдосвіта наступного дня.
Я зупинився і, примружившись, поглянув угору. Наді мною несподівано застигли веселки і почали обертатися на настільки ж сріблясті хмарні утворення. Ці утворення під загальне захоплення екзальтованих маргариток стали набувати людських силуетів, але до повної людської подоби цим істотам ніби не вистачило сил. Я вдивився. Переді мною матеріалізувались чотири ефемерні напівпрозорі фігури.
На цій планеті я вже звик до будь-чого. Розуміння того, що відбувається, стало приходити саме собою. Я зрозумів, що це і були ВОНИ ? квіткові БОГИ ? легендарні Перший, Другий, Третій, Четвертий...
Вони плавно спустилися на землю, ніжно торкнулися ґрунту. Над полем розбігся дзвінкий урочистий гомін. З нього виділялися захоплені крики:
 —  Боги! Наші боги зійшли до нас!
 —  Наші достойники!
 —  Віват чотирьом Богам!!!
При цих словах поле вмить задзеленчало нестерпно оглушливо.
Чотири істоти фактично не реагували на захоплений гомін і загальну екзальтацію. Здавалось, вони були чимось стурбовані. Перемовляючись один з одним, вони поволі йшли полем експерименту і уважно вдивлялися в плоди своєї праці. В їхніх руках були якісь циліндри, що нагадували лійки. Інколи хтось з генетиків нахилявся над квітами і вибірково, згідно з їхньою логікою, посипав рослини з циліндра.
Я зрозумів: прийшов час запилення.
...Жалюгідні подоби людей... Що зробили ви з довірливою Планетою наївних, але майже безсмертних квітів?.. Чи ви позаздрили їхньому довголіттю? Однак природа не вибачає насильства над собою.
Переді мною були напівпрозорі істоти, молекули яких розлітались від найменшого повіву призахідного вітру. І їм коштувало великих зусиль ущільнювати своє ефірне тіло після кожного такого пориву. При цьому їхні обличчя викривляла гримаса болю, що вже фактично приросла до них. Тіла чотирьох були ніби в розрядженому стані.
"Мабуть, за це тепер квіти стали називати їх Богами", — здогадався я. Наївні маргаритки вирішили, що генетики перейшли вже на більш високий рівень існування, тоді як мені, сторонній, але все ж людині, вочевидь було розрядження щільного тіла внаслідок трансмутації.
Уздрівши вдалині мене, вони не здивувалися. Скоріш за все, балакучі маргаритки повідали їм про гостя, що впав з астрокрейсера.
Чотири ефемерні істоти рушили до мене.
 —  Поговоримо? — запропонував мені той, хто виявився найближчим.
 —  Поговоримо! — погодився я.
 —  Людина?
 —  Людина! — твердо відповів я, вживши всіх зусиль, щоб не посміхнутися. Справді, в устах подібних істот таке питання було смішним.
 —  З якою місією? — безбарвно спитав той, що і почав розмову, і я зрозумів, що переді мною капітан.
 —  Без місії, — відповів я йому в тон, тут же вилаявши себе за необережність.? Я потерпів аварію. Мій астрокрейсер розбився на заході ваш... цієї планети. А ви, дозвольте припустити, Перший?!
Це був абсолютно правильний хід при даному спілкуванні. Той, що говорив зі мною, випростався, при цьому хмари молекул його тіла здійнялися над його головою, а троє інших полегшено зітхнули. Тим не менш розмову продовжував той, що раніше:
 —  Звідки знаєш? Щось не віриться, що ми такі відомі.
 —  Ви відомі серед них, — я зробив жест рукою навколо себе. — Не тільки відомі, надвідомі. Вони божествлять вас.
Але Перший не підтримав тему розмови.
 —  Так, вірно, я — Перший, він, — Перший показав на приземкувату "людину", — Другий. Цей, —  худорлявого вигляду "молодик" кивнув головою, — Третій. А оцей — Четвертий... — літня "людина" з укладистою бородою скосила на мене очі.
Мені було жаль їх. Адже вони навіть не піддавалися земному опису. Одне лише визначення було тут доречно: розряджені субстанції.
? Всі ми — команда генетиків, потерпілих у космосі від несподіваної аварії, що продовжує тут свою працю. У нас було певного роду завдання у Всесвіті, внаслідок аварії ми не змогли його виконати. Однак слово офіцера є слово офіцера: місія виконується в іншому варіанті. І, як бачиш, успішно.
Я окинув поглядом простір навколо себе... Дзвін затих, перейшов у шелест: напоєні смертоносним питвом маргаритки під його дією впадали в галюциногенний сон, де вони зазнавали болю і пристрасті, любові і радощів — словом, всіх людських почуттів. Їхні сни тонкими голограмами злітали над полем. І це було чудове видовище.
Але тепер, якщо вслухатися, до шелесту домішався стогін. Придивившись, я зрозумів, що це були стогони тих квітів, чий термін перебування пішов тут на години. Стогони приречених померти до ранку.
 —  Навіщо ви це зробили?
 —  Наївна людина, — Четвертий хотів потріпати мене по плечу, але передумав, і його райдужна рука зависла в повітрі. —  Це наша місія, наша робота!
 —  Бачиш, ми не питаємо твоє ім"я: це вже не має ніякого значення. Стань П"ятим, тим паче, що наші підопічні, по-моєму, до тебе прихильні, — і Третій багатозначно підморгнув мені.
 —  Спершу будеш асистентом, а потім і генезою маргариток займешся, — діловито пробасив Другий.
Мене все це починало дратувати. Я завжди зберігав право вибору за собою, а тут навіть не люди — незрозуміло хто — розписали мою роль і навіть придумали знеособлено-цифрове ім"я. Чудово!.. Однак, якщо вже на те пішло, я сам собі голова — сам собі місія!
...Глупота, як же безглуздо це все! Місія...
Над полем світилися міріади снів-голограм. І це розкішне видовище супроводжувалось тихими стогонами.
Цю четвірку потвор ніяк і нічим не переконати, я вже зрозумів. Однак...
 —  Е ні, по-перше, генезою маргариток я займатися не збираюся. По-друге, я ніколи не буду мати числівник за ім"я, хоча б тому, що народжений людиною. Якщо одурманеним маргариткам це не ясно, їх можна вибачити, але ви!.. Ви, ті, хто БУЛИ людьми, невже ЦЬОГО не розумієте!
 —  Були? — задумливо промовив Перший. — Так, ми трохи перевтілилися, адаптувалися до тутешньої природи, але... чому були? Ми — люди.
При цьому, можливо, від глибокої задумливості, в яку занурився Перший, рої молекул його тіла стали разлітатися, і він, схаменувшись, став ловити їх руками. Це було комічно і нагадувало ловлю мух. Я не утримався від реготу.
Привівши себе в норму, Перший спохмурнів. Інші троє розгублено дивилися на мене.
 —  Що тобі треба? — глухо спитав Перший.
Я зрозумів, що вони навіть не стануть мені погрожувати: їх щось дуже сильно турбувало.
 —  Ви вважаєте себе людьми?
 —  Так, ТУТЕШНІМИ людьми. А ти людина з Землі, тому ми... дещо несхожі, — поспішив випередити мої подальші висновки Третій.
 —  Дурниці це все! — я махнув рукою і відчув, що вони стають мені нецікаві. — Людина Землі на будь-якій планеті все одно залишається в твердому тілі. А ви? Ну ви самі себе бачили?
 —  Ми давно не маємо дзеркал, викинули той непотріб... тоді... коли стали адаптуватися...
Я зрозумів, що влучив у точку:
 —  Адже ми з вами — брати з однієї планети.
Вони, четверо квіткових богів, що вершили долю безпорадної маргариткової планети, мовчали. Четверо безпорадних божків.
...Перервав мовчання Другий:
 —  Ти потрібний нам... Ти допоможеш розв"язати проблему, що конче для нас важлива. Чи допоможеш?
 —  Дивлячись у чому. Розкажіть суть вашої проблеми, може, і допоможу. Все ж з одного планетарного дому.
Генетики підбадьорилися. Перший "сів" на ґрунт, жестом запрошуючи інших приєднатися до нього.
Планету огортало темно-лилове смеркання. Виразні хмари підфарбовувало червоним сонце, що сідало, безодню неба неначе прорізали багряні смуги. Повітря було майже нерухомим, і пахощі маргариток стояли в повітрі ледь не зримо. На тлі неба, що вже темніло, час від часу виднілися осяйні райдужні голограми свіжозапилених квітів, що засинали. Планета занурювалась у сон. І все це можна було б назвати невимовною красою, якби... не стогони, що все сильніше лунали з усіх боків.
 —  Вас це не лякає? — спитав я.
 —  Ми призвичаїлися, на ніч ми відходимо звідси... Ми тут не спимо... — чомусь збився Третій і поспішив ретируватися.
По наростаючій напрузі я зрозумів, що вони вкрай чимось стурбовані, можливо навіть налякані.
Перший зітхнув, ніби набираючи повітря перед стрибком, і ніби змусив себе заговорити:
 —  Ти вірно помітив, що ми... відрізняємось від тебе. Так, ми РОЗРЯДЖАЄМОСЯ...
Він помовчав якийсь час, потім переборов себе і повів далі:
 —  Це відбулося на початку експерименту. Ми в чомусь зробили помилку... Не знаю, в чому... Це був період адаптації. Спершу для чистоти експерименту це було навіть знахідкою... Але потім... Десь було зроблено помилку... Де саме ми схибили?! А потім пішла ланцюгова реакція... І що буде з нами згодом, нікому невідомо... Можливо, ми остаточно розрядимося і зникнемо як щільні тіла, бо повністю асимілюємося з планетою... Може, станемо... м-м-маргаритками... — Перший нервово реготнув.
 —  Ото сміху буде...
Однак їм було не до сміху. З темряви напружено дивилися на мене чотири пари очей. Вони чекали від мене порятунку. Вони, королі абсурду, просили в мене, простого смертного, спасіння... Вони, ті, кого я сам на початку мого перебування тут побоювався.
Уже ані жалості, ні тим більш ненависті до них я не відчував. Навпаки, в мене було внутрішнє полегшення. Планета мстилася за себе.
 —  Навіщо ви це зробили?
Можливо, моє питання пролунало якось вже занадто проникливо, бо ці солдати генетичних воєн навперебій стали пояснювати мені все, що відбулося з ними "на цій незрозумілій планеті".
 —  Ми просто повірили в те, що бачили, а після цього і самі, вочевидь, стали іншими. Нас зберігала ця планета, нас годувала і поїла вона... І ми були їй за те цілковито вдячні. Але ми пішли далі...
 —  ...Космос висотав нас, а до Землі було відчайдушно далеко... Ми молили Провидіння надіслати нам мир під небом, а навколо була чорна безодня... І міріади світів, зруйнованих розумними істотами...
 —  Скоріше нерозумними... — поспішив я був відмежуватися, але миттєво спинив себе, згадавши криваву історію земного людства. А тепер зі мною розмовляли ті, хто зовсім далеко пішов від своєї людської природи.
 —  Ми менш за все очікували зустріти цю планету, але сюди нас привели дивні обставини... Цю планету для нас на час видужання від несамовитої космічної туги вибрав головний комп"ютер... Десь у глибинах космічної безодні нас охопила чудна ейфорія... Відтоді всім нам здавалось, що ми просто задихаємося у вакуумі астрольоту...
 —  І у когось першого здали зненацька нерви... Після цього зламалось щось в інших, і бортовий комп"ютер астрольота вивів нас на найкоротшу траєкторію до найближчої планети. Після цього ми опинилися в аварійній капсулі, де нам довелося бути недовго...
 —  Можливо, ми сильно поквапилися і, незважаючи на попередження бортової комп"ютерної телеметрії, прийняли остаточне рішення — забиратися звідти...
 —  ...Щось не спрацювало, і відбулася аварія. Вона не пошкодила наш астрольот. Схоже, що й досі він десь пливе у Всесвіті, але вже без нас.
 —  А ми й без нього обійшлися. От тільки Маргаритки... Нам чогось забракло. Адже нас ніхто не навчав лікувати настільки тонкі світи з такими крихкими екосистемами. Тепер нам не вистачає рук, хоч і відбулася якась трансмутація, сприятлива немовби для досягнення нашої мети. Ми тепер багато вміємо, раніше нам недосяжного...
 —  Але в нас самих вже катастрофічно не вистачає земного. Нам дуже потрібний ти...
 —  Тепер дуже багато залежить від тебе..
 —  Усі зусилля останнього тисячоліття можуть обернутися на порох, якщо ми не зуміємо скористатися твоїм генофондом землянина, що зберігся в настільки віддаленому куточку космосу.
 —  Навіщо я вам?
 —  Щоб вони жили довше...
 —  На скільки?
 —  Хоча б на день!
 —  Тобто замість семи днів вони зможуть жити вісім, а замість чотирьох богів у них тепер буде п"ять?
 —  Схоже, що так. Тобі вибирати!
 —  Так ви просто божевільні: адже без вас і до вас вони жили тисячі років — кожна окрема найменша квітка!
 —  Так. Але їх запилювала планета. Одна всіх! Ви можете уявити цю одноманітність? Тоді як ми даруємо кожній окремій квітці особисту індивідуальність!
 —  В ім"я чого?! В ім"я власного морального задоволення? Забери у вас весь цей безглуздий ритуал ген-запилення і виявиться, що ви тисячу років платили цьому чудовому світові самою тільки чорною невдячністю. Ви просто наслухались про себе легенд від цих вразливих і наївних істот. Але, як видно, ви ніколи не блукали серед цих КВІТІВ просто ЛЮДЬМИ, не ділилися з цим світом своїм по-справжньому потаємним. Тому, що ви це ПОТАЄМНЕ самі в собі зрадили і забули. Як ви можете пам"ятати риси ваших жінок, якщо ви забули навіть власні імена? По якому праву ви даєте квітам надію перевтілюватися в жіночі образи, не пам"ятаючи і не розуміючи суті земних жінок? Чому ви позбавили їх віку? Чому, нарешті, ви жодного разу не побалакали зі Справжньою Маргариткою?
 —  Тому, що вона з нами ні разу не заговорила...
 —  Мабуть, бути мені посередником, панство! Це і ваш шлях порятунку. Пропоную завтра опівдні зібратися всім нам шістьом на планетарну раду. Вже хоча б тому, що сьогодні у вас чотирьох і в нас зі Справжньою Маргариткою існують різні точки зору. Нехай буде вислухано і протилежну сторону... Чи не на цій етичній нормі навчали усіх нас колись, коли ми ще були курсантами?..
 —  Схоже, він правий...
 —  Правий?..
 —  Не правий...
 —  Мені важко сказати, але він перший землянин, якого ми зустріли в нашому світі за довгі роки, і ігнорувати його думку було б абсурдно.
Перетворившись на веселки, четвірка зринула і розчинилася у вечірньому смерканні, я розвернувся і побрів назустріч Справжній Маргаритці, біля якої мені й належало провести цю ніч.
 —  Це наш новий бог? — питали про мене щойно народжені на заході дня малюки.
 —  Ні, це людина, — з досадою відказав їм Четвертий, що плив уже по небу хмарною сутністю.
...Мені довелося побачити, як помирали квіти, так і не ставши більш людяними, ніж самі генетики, що настільки давно відреклися від себе ж, земних...
Небо по-давньому гнало дрібні фіолетові хмари, але тепер їх було важко розрізняти — крізь бездонно-чорний колодязь їх проковтувала неосяжна ніч, просякнута мерехтливими плівками сновидінь — ласкавими і сумними уривками голограм.
...У повітрі дзвеніли і плакали істотки, ще нещодавно прийняті мною за прості квіти, гідні свого ефемерного щастя, але на жаль, до найболючішого жалю, кожна сьома маргаритка, запилена при народженні, цієї ночі була приречена. Від настільки нестерпного страждання над всією планетою піднімалася аура болю. Цей біль всотував у себе навколишній простір і випромінював його у Всесвіт. Схоже, що саме ця аура і була причиною збою системи управління мого астрокрейсера.
І тоді для себе я легко і просто збагнув, що в ім"я досягнення своєї власної примхи, свого уявлення про безмежні спокій і щастя, зоряні блукальці, що впали на цю планету, в ім"я власної благодаті, не тільки відвернулись від імен людських, і від земної любові, але вони доторкнулись знеможеними тілами своїми до килимів з маргариток, щоб не тільки піти квітковими настилами по планеті, а й перекрутити їхню трепетну і ніжну суть.
Доторкнувшись до планети, прибульці не приросли до неї, а присмоктались зі всіма своїми колбами та пробірками і зробили необережний крок від рятувальної капсули астрольоту в зворушливо-принадний світ маргариток.
Сонячний вітер, як і до того, колисав маргаритки, але їх шелест вже не заколисував мою свідомість. Вночі вітер віяв трохи сильніше, і в шелест квітів домішувався дзвін, в якому тепер я розрізняв плач. Багато які з них просто ридали. Заснути я не міг... Я встав, серце моє розривалося на частини. Адже навколо мене заломлювали свої крихкі руки квіти... Самі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Новий порив вітру з якоюсь диявольською силою рвонув ніжні стебла тих, хто так ще жадав жити, і тоді квіти просто заголосили... Вони молили своїх богів про пощаду, але їхні боги відвернулись від них...
Я бачив і чув так, як належить на цій планеті, в цьому світі найжорстокішого експерименту, де найголовніший злочин експериментаторів полягав у тому, що вся ця Планета стала жертвою нісенітної людської пристрасті. А допомогти квітам земними засобами тут було неможливо.
Тепер я це розумів, як і те, що все своє життя ці прекрасні створіння з волі чужорідних богів перетворили на страшні сомнамбулічні страждання, що ще якось притлумлювало денне фіолетове сонце, та от ніч не залишала маргариткам надії — навіть найбільш юні з них щосекунди готувалися до страшної, освяченої інопланетними генетиками СМЕРТІ.
Тепер крізь дзвін, що перейшов у суцільний жалобний шепіт, з кожним новим посиленням вітру на планеті народжувалася і набувала сили, стаючи все розбірливішою найзвичайнісінька аріозо-молитва...
 —  Збережи нас велике Провидіння...
 —  Не перерви наші життя!..
 —  Чому наші боги відвернулись від нас?
 —  Де ви, ГЕНЕТИКИ, де ви?..
І нарешті, цілком дивне:
 —  Орнісе, Орнісе, зупини їх!
 —  ...Ми гинемо...
І ще:
 —  Скажи нам що-небудь, стара маргаритко!..
З першими променями сонця Справжня Маргаритка відповіла:
 —  Я скажу вам, сестри, тільки те, що говорю з болем щодня вдосвіта ось вже тисячу років... Я скажу вам, сестри, що я вас люблю і вибачаю, що дочекаюсь часу, коли ваші численні нащадки скажуть мені те саме в день мого власного ще не скоро очікуваного кінця. І в їхніх голосах буде мудрість і всепрощення, любов і гідність, гомін і мовчазність, і тихий стогін пелюсток. Більше мені сказати вам нічого. Помирайте.
На краєчку світлофіолетового обрію замайорів світанок нового дня. У скошених вітром вінчиках стали опадати голівки ефемерних німф, що так ніколи і не стали людьми...
...Вночі я так і не заснув. А вранці назавжди поснули міріади квітів, але планета ніби не помітила їхньої смерті. Вона знов звала до себе генетиків. Ми розуміли — і Маргаритка, і я, що одного разу необхідно розірвати це згубне коло, в яке випадково втрапили і квіти, й люди, вже покарані рівною мірою за свої намагання змінити власну природу. Генетики, ті незабаром перетворяться на пилок, а маргаритки принесуть у Всесвіт суцільний планетарний біль, від якого будуть руйнуватися космічні апарати всіх розумних істот навіть на найвіддаленіших космічних трасах, і в космос прийде жах міжзоряної самотності.
Тому Справжня Маргаритка, не сказавши більше ні слова, дала мені заснути вдосвіта прямо під своїм стеблом і не бентежила доти, доки фіолетове сонце не проковтнуло нове вечірнє смеркання. Тільки тоді вона пробудила мене якимось особливим тихим шелестом, в якому була й ласкава вимогливість, і тихе вибачення...
...Як я дізнався пізніше, всю ніч ВОНИ пробивалися до мене. Кожний сам по собі, чимось себе виліковуючи і рятуючи.
Всю ніч вони неквапно йшли по планеті тільки з тим, щоб відшукати мене самого і мою крихку спільницю — Справжню Маргаритку. Але коли знайшли, я вже спав. Важкий сон звалив мене вдосвіта, і я забувся, більше не в змозі терпіти передсмертні стогони помираючих квітів.
Тисячу років, проведену на цій чудній планеті, вони, нечутливі, спали на борту напівзруйнованої аварійної капсули за захисним екраном, як браві боввани — Перший, Другий, Третій, Четвертий — щоб потім зранку пити квіткову патоку з крихких терпко-солодких тичинок. Щодня вони багато працювали, щоб запилювати піддатливі квіти на заході сонця....
Знайшовши мене, вони схилили свої розряджені сріблясті голови перед Справжньою Маргариткою і, помітивши легке струшування пелюсток у відповідь, сіли перед справжнім квітковим божеством, що так і не дозволило їм пробудити мене, сплячого.
Уперше за цілу тисячу років вони, подібно до мене, цю свою ніч провели теж без сну. І тому, відшукавши для розмови — і мене, і її — тут же заснули під Справжньою Маргариткою пліч-о-пліч зі мною.
Вдосвіта з першими променями сонця приречені ніжні створення стали масово помирати. Сутності чотирьох —  не чисельникові, а людські, точніше, те, що від них лишилося, — стали викидати над сплячими чудернацькі голограми. Це були голограми не мутуючих прибулих богів, а саме людей, що втратили свою душевну суть, зберігши відносно тепер тільки тіла. Саме по тілах і можна було зрозуміти, хто є хто, бо душі екологів колись міцно заснули... Круглоголовий молодцюватий міцної статури Перший, приземкуватий і чіпкий Другий, худорлявий і пружній Третій і літній лопатобородий Четвертий.
...Поступово між ними, сплячими, і Справжньою Маргариткою почалася неквапна і чесна розмова, яку вони так і не змогли раніше почати, доки пильнували і приндились... Говорили сутності-голограми, залишкові сутності людської породи.
 —  Ви все ж прийшли до мене, — Справжня Маргаритка зустріла їх легким похитуванням стебла.
 —  Ти поговориш з нами? — ...
 —  Звичайно, адже ви тепер такі, які насправді, тобто, якими зуміли зберегти в собі крихкі залишки людського... вашого... — швидко виправила себе Квітка. — Саме це привело вас до мене ? потріпаних, але справжніх... Ні, звичайно, ваша гордість ніколи не дозволить вам визнати це, але тепер ви спите. Тому і сприймете мої слова...
Чотири голографічних, мерехтячих на сонці сутності над тілами сплячих квіткових богів мовчали. І були вони так дивно схожими на людей — молодцюватого міцного Командира, приземкуватого Навігатора, худорлявого Астропілота і літнього Кібертехніка...
 —  Я знаю, що привело вас до мене, — продовжила Справжня Маргаритка. — Своїми дурними номерами — Першим, Другим, Третім. Четвертим — ви всю цю тисячу років тільки рахували, перераховували і посилювали свою власну людську самітність. Все більш і більш занурюючись у біль, гіркоту, розчарування. І тільки я знаю, як вирішити вашу проблему.
Уперше всі чотири голограми колишніх людей здригнулися і задали квітці майже водночас одне і те ж питання:
 —  Як нам повернутися до себе і, нарешті, додому?
 —  По-моєму, це й просто, і складно. А втім, кому як, але... СПРАВЖНЄ ТРЕБА ЛІКУВАТИ СПРАВЖНІМ.
...Я прокинувся. Біля мене і Справжньої Маргаритки вже сиділи генетики. Як видно, вони почали розмовляти ще до мого пробуждения:
 —  Астроліт ми викликали ще вчора. Всі ці роки він баражував сузір"я Тихий Глас і, між іншим, виявив, що планета Маргариток єдина населена, х-м, справжніми розумними істотами... — говорив у цей час Перший.
 —  Мені вдалося з двох аварійних капсул досить непогано відновити один-єдиний стартовий модуль. Місця в ньому вистачить на п"ятьох... — відрапортував Другий.
 —  Я вивчив причини загибелі навколишніх планет. За тією телеметрією, яку вдалося отримати з бортового комп"ютера астрольоту. Глобальна ядерна катастрофа! Але на борту нашого астрольоту є засоби реабілітації подібних планет. От тільки хто реабілітує нас? У нас є генетичний матеріал для відновлення практично всіх базових видів флори і фауни на цьому класі планет, але з власною генетичною потворністю, боюся, нам так скоро не впоратися.
 —  І все-таки в нас і квітів з планети Маргариток існує надія — у планети є Справжня Маргаритка, а в нас з"явиться п"ятий член екіпажу — Орніс. Схоже, що він і допоможе до кінця розв"язати нашу проблему...
Ані Справжня Маргаритка, ані я так і не сказали ні слова...
...Старовинний астроліт, здавалось, не квапився. Він поволі плив нам назустріч добу за добою призначений йому час, за який ми встигли попрощатися з тими, хто був приречений померти. Спати ми лягали під палючими променями, щоб щодня і мужньо вставати на заході сонця — втішати довгими безсонними ночами запилені раніше квіти. Над планетою більше не було сріблястих райдуг і все менше і менше виникало в просторі різнокольорових голографічних відгомонів тисячолітніх страждань. Ми блукали між квітів і вбачалися перед живими за завдане планетарне лихо. Більше нічим допомогти їм ми не могли. Ані я, астропілот з простим земним ім"ям Орніс, ані вся четвірка винуватців...
На сьому добу запилених квітів не стало. Всі вони померли. Замість них на планету прийшли нові маргаритки, які нічого доки як слід не знали про сумне минуле свого світу. Здавалось, однак, що всі вони неначе до духовної святині тягнулися своїми голівками до однієї-єдиної Справжньої Маргаритки, а та проказувала, скоріше, шепотіла щось материнське і ніжне великим вітровим наріччям маргариток, розуміти яке було нам не дано.
...Стали відбуватися помітні зміни і з генетиками. Вони вже не ганялися за окремими своїми молекулами, що по-колишньому ще роїлися в просторі, через що мені довелося покинути Планету Маргариток останнім. Я повинен був перевірити, щоб усі складники їхніх розріджених субстанцій перейшли до стартового модуля, і тільки тоді ми стартували.
Чи вибачилися генетики перед Планетою, і чи пробачила, чи відпустила вона їх від себе?.. Мені тяжко що-небудь певне сказати. Їм, принаймні, чесно вистачило мужності втішити приречених і попросити в них прощення. Скинуті з п"єдесталів квіткові боги залишалися з помираючими до кінця...
Після цього ми попрощалися зі Справжньою Маргариткою, що з лукавинкою пообіцяла нам навчити знов народжених маргариток мелодійному земному наріччю, але тільки не зараз, поки настільки свіжий ще наш взаємний біль — людей і маргариток — адже нові маргаритки стали б задавати дуже незручні неземні, а втім і навіть дуже земні питання, на які у всіх п"ятьох землян не знайшлося б відповіді.

4-17 січня 2001 р.